Червоне і Чорне
Диво... — 13/12/2008 - 23:59
"...не бросит меня даже когда я попытаюсь его убить!..."
[Dir]
Вона зухвало подивилась у дзеркало. Біла шкіра, ще біліші зуби. Навіть занадто бліда.
35, 5. Розчесане волосся. Жорстке, мокре, пишне. Очі кольору норвезької форелі. Картину псували лише сині, мов брудні вагони метро, синці під очима. Ненсі підійшла впритул до дзеркала. На ньому залишились патьоки від мокрого волосся. Вона вдягла сітчасті рукавички і двома рухами підмалювала очі олівцем. Хижо посміхнулась.
У ванні вона спрагло умилась холодною водою. Ковтнула. Хлор. Обличчя мало несиметричні малюнки олівця, що розтікся. Вона вдоволено провела долонею по ньому, потім рука слизнула по білому корсету. Його спотворили смуги кольору розкислої глини.
Ножиці. Вона заховала їх у кишеню.
Запалила канделябр, який було споруджено з банок шпротів. Вона піднесла волосся до вогню. Дивно. Ще горить. Віск капнув на язика. Час.
Обережно прикрити двері, щоб залишалась тільки смуга світла. Ключ вона вчора викинула десь на набережній. Двері приємно рипіли.
У вулиці найприємнішим було те, що вона була пряма, блискуча від сліз вечору і пуста. Холодна посмішка. Тільки-но пройшов дощ. Асфальт поблискував, мов білі, гострі зуби собак,, що вили за рогом.
Часу нема.
Вона стиснула руку. Підняла капризні очі і щось прошепотіла самими губами.
Жаль, вона хотіла пахнути ладаном. А пахнула НИМ. Він лежав там, п’яний, усміхнений, мов дитина, мов кара. Кутики губ іронічно посміхнулись. Вороже? Серце тільки збивалось з ліку, скільки ще ударів воно могло відбити. Напруга.
Шелест. Вона розгорнула картонний кейс. Важкий. Довелось забрати його, не спитавши дозволу. Свіжі картини пахли маслом, желатином, цигарками і НЕЮ. Вона згадала щось. Їхній автор, художник, відрізав задля неї волосся і зробив з нього пензель, а потім малював ним ЇЇ. Щовечора, щоночі, щогодини, з натхненням, люттю, спрагою. А вона мовчала і згорда посміхалась. Задля нього відклала одну важливу справу. І він мав за це заплатити.
Він спав там, під гамір ельфів, що вилетіли з пляшок абсенту і крутились у тарантелі навколо свічі…
Вона розклала картини на бруківці. Ті попливли від вологи, якою був напоєний асфальт. Усі вони були чимось схожі. Підписом? Не тільки. Стрічка дороги була заповнена картинами, тільки у центрі залишалось пусте місце. Вона ковтнула сльози… тремтить рука. Вона боляче вкусила себе за пучку. Все. Вона нарешті буде щасливою…
Обережно лягла у пустий простір. Тюбик з червоним маслом. Його улюблений. ЙОГО?
Вона скуштувала. Схоже на ліки від гастриту. Тихе скавучання… Це не ліки. Ненсі обережно, щоб не розбризкати краплі фарби, мастила губи, ковтала, воно пекло горло, стискало, шматувало… Вуста відкрились. Вона стиха почала молитву. Хрипла., ковтаючи масло, поправляючи руками сплутане волосся…
Ельфи перегрались. Канделябр з жерстяних банок нахилився. Папірці, якими вони грали в літачки, гарно запалали, перетворюючись на чорні коштовні троянди. Шпалери тліли і покривались мільйонами зірок-іскр. Вогонь цілував розтрощений паркет, линув до підточеного буфету, настиг верхніх полиць…
- Вже світанок? – він зачаровано підвівся з ліжка. Багаття охопило все навколо. Мов ворота Ельдорадо, вогонь охопив вхід до кімнати. Він торкнувся попелу, ту лежав килим… Сльози. Важко дихати. Він раптом зрозумів :
- Не смій!!!
Він боляче вдарив себе по обличчю.
- Де вона?.. Де ця божевільна?!!
Було пізно! Вогонь грався з його підстриженим зеленим волоссям. Лащачись, мов бродяга, язики полум’я кликали його в обійми. Він стримував сльози.
- Геть!
Він розізлився. „Та як вона посміла?!” Хапливо натягнув джинси. Годинник.
- Де? Де?... Де?!!! Де вихід!..
Його довгі вії притушувались попелом. Він відчув – пізно. Треба тікати…
Раптом… він зачудовано застиг. Смачний кислотний дощ почав барабанити по вікнах. Він засміявся. Вогонь хапливо настигав.
- Дурень!
Він, закриваючись, як міг, вибіг на балкон. 5 кроків. Біль. Біль! Роки просили води, обличчя пашіло, пекло. Все. Балкон майже не зайнявся…
- …так, так краще … я хочу… при світлі його западу, у вогні, у багатті, мов у прожекторі…
Другий поверх було охоплено полум’ям. Рам не було видно. Це його улюблені колір. Червоний! Ніби з будинку лилася кров, червоним полум’ям, іскрами… ніби серце Данко, ніби язик хижого вовка, ніби її останні слова…
Великі краплі дощу. Великі, як очі в той момент. Він дивися і не міг повірити…
У світлі вогню … вся вулиця була заповнена ЇЇ портретами, які він так довго і наполегливо малював! Вони попливли від дожу, але при м’якому світлі багаття виглядали, на диво, гарними. Він дихав угаром і п’янів від дощу. Один портрет був особливо гарним. По центру. Він роздратовано сплюнув. Це намалював НЕ він! Губи були занадто червоними, він ніколи ЇЇ так не малював, вона не любила червоний… Доводилось писати портрети без червоного кадмію. Нащо ж він купував його в Індії у шамана?..
Так гарно…
Аж ось…
- Ненсі!!!
Він люто ненавидів її в той момент. Він перехилився через перила.
- Ненсі!!!
Вона підняла важкі повіки. На вустах її заграла посмішка. Враз на балконі запалали фіранки…
- Ненсі!!! Фарба… нащо… Ненсі!!!
Її портрети вільно лежали, її голова запрокинулась, руки сплелись у замок…
- Ненсі!!!
Вона не хотіла вже бачити… Відчувала вологу і рельєф бруківки, поцілунок дощу…
Почула вже такий далекий тріск. Вогонь від впалого балкону займав усе навколо, охоплюючи священним колом найважливіші портрети художника…