Остання сторінка диявольського щоденника, або Сповідь наркоманки
Анастасия — 9/12/2008 - 18:13
Це жахливо, коли людина перестає жити морально, поступово розпадаючись біологічно, і все зводиться до мінімуму. Ще жахливіше дивитися на людей, що займаються продажем наркотиків; вони не є людьми, вони «тварі», що гублять мільйони людей, збагачуючи цим самим своє нестерпне життя на Землі. Специфіка в тому, що самі продавці наркотиків, як правило, не «сидять на голці». Вони прекрасно розуміють, чим це закінчиться, і бережуть своє здоров’я, страчуючи одночасно інших.
Я надіюсь, прочитавши мою розповідь, на планеті стане хоча б на одного наркомана менше. Усі герої та ситуації вигадані, але уособлюють спосіб життя наркотично залежної людини в цілому та характеризують її як індивідуальність.
Вечірка, алкоголь, незнайомий мені порошок на чорному журнальному столику та хлопець Марк. Він мені подобався, і я просто не могла не відмовити йому: я нахилилася до цього лакового чорного столику, і через секунду відчула, як цей порошок крізь мої ніздрі просочується в кожну клітину мого організму. Ще секунда - і я вже допивала текілу, привезену дядьком із Мексики. Потім тиша…Потім знову чується гуркіт нестерпного року; звучать хіти групи ROLLING STONES. Мені подобається це незрозуміле відчуття, яке раніше не хвилювало мій мозок. Я начебто літаю. Я можу, здається, пройти через стіну. Мені хочеться більших відчуттів, і я знову шукаю той диявольський лаковий столик…
Так все почалося. Пізніше я просто не могла існувати без дози; я продавала майно батьків, я почала красти, і все це для того, щоб отримати певну суму для купівлі наркотиків. Так, тоді на вечірці, на лаковому столику були наркотики, точніше - героїн. Потім почала приймати з Марком таблетки, такі як «екстазі». Вони були кругленькі, кольорові. На кожній таблетці був символ, який говорив про характер «кайфу». Наприклад, таблетка із зображенням птаха передбачала ефект польоту: ти не розумієш, де вимисел, а де реальність, твої ноги начебто стоять над прірвою, і ти летиш, як птиця. У кишені моїх джинсів завжди стояв шприц. Я була членом опійного товариства. Я змінилася, жахливо змінилася…
Останній запис у щоденнику
…Минуло вісім років. Я просто не розумію, як Господь дозволив існувати мені на цьому світі, так, саме існувати ,а не жити . Адже зараз в мене нічого та нікого не має, останні свої дні я проведу у цих білих чотирьох стінах міської наркологічної лікарні. Лише від однієї гадки, що в мене нікого немає, моє серце стискується від нестерпної болі, адже зараз я б тримала на руках мою крихітку, мою половинку, моє рідне дитятко. Я вина у цьому, тільки я: щогодинні дози героїну безпощадно зірвали мелодійне серцебиття моєї донечки, що ніжно вистукувало такти якоїсь дитячої пісеньки – вона відійшла на небеса відразу ж після народження. Можливо, це на краще. Адже що б побачила вона, якщо свої оченята розплющила б на цьому світі? Нічого … Нехай краще вона буде милим янголятком, ніж відчуженою одинокою істотою на Землі без материнської любові.
Я не мала виховувати дитину. Я гадала залишити її під дверима якогось будинку. Я хотіла зробити аборт, але строк моєї вагітності був вже достатньо відчутний, та й я б все рівно не змогла заявитися до лікаря у безперервному наркотичному сп’янінні. Моя дитина мене мало турбувала, я навіть не помічала свого випуклого живота. Я зв’язувала ременем свою руку і вводила таку бажану для мене дозу наркотику, не було значення навіть якого. Чи то був героїн, кокаїн, «екстазі», або ж «вінт», який ми самі робили, дістаючи соляну кислоту та червоний фосфор, бо всі іншу компоненти завжди тримали при собі - «кайф» відділяв нас від реального світу. Під таким «кайфом» я просто не могла думати про консультацію лікаря щодо аборту, я й взагалі про таке не думала ,адже я завжди була «на своїй хвилі». Так, це жахливо. Зараз ці думки просто розривають мій сірий мозок на маленькі кусочки. Як я взагалі могла думати про аборт? Як я б могла залишити своє дитя зовсім чужим людям? Чому я не потрапила до лікарні раніше? Чому не почала своє лікування відразу ж після зачаття?..
Зараз мене утримують у цих нестерпних стінах, я одягнена в білий халат, що робить мене схожим на психа. Я відвідую кабінети щоденних процедур і дивлюся в очі лікарям, які й так знають, що мені вже ніщо не допоможе. Я ловлю їх погляди, і мені здається, що я можу прочитати їх думки. Так, вони думають: «Як ще вона не предстала перед судом Божим? Чому її тіло ще тут, а не гниє вже під землею?» У мене СНІД, і я живу з цією невиліковною хворобою вже цілих 3 роки. Так, Я погубила себе, і мені залишається зовсім трохи. А, можливо, дописуючи сторінки свого диявольського щоденника, закрию очі – і тінь охопить моє єство…
Я відкрила перші сторінки щоденника. Мені 8 років. Я така ще маленька. Я відчувала, мене охоплювали почуття любові до батьків, до всього навколишнього, я могла радіти життю, бігати босоніж по траві. Я жила! Господи, невже я коли-небудь таке відчувала? Та на цьому моя дитяча усмішка закінчується. Я гортаю далі - і нічого більше, крім наркотиків. Це було моїм божеством. Вони для мене були всім: коханням, радощами, навіть моїм дитям. Я картаю себе за те, що мені подобався той хлопець Марк, я проклинаю той день весни, коли прийшла на вечірку… Лише одна доза – і ти вже покійник, який просто загубився у просторі…
А мені навіть немає двадцяти двох…
«А мені навіть немає двадцяти двох…» - на цьому щоденник юної дівчини закінчився. Лікар знайшов її у ванній : вона покінчила життя самогубством. Синьці, які зосталися на руках від голки шприців, коли вона вводила наркотик внутрішньовенним способом, зв’язуючи плече тугим ременем, залилися кров’ю… І чому це лезо опинилося на умивальнику саме зараз?