Паралелі, що перетинаються – свідомість
sveta — 4/01/2008 - 01:28
Моросив дощик. Маленькі капельки сіялися на скло, поволі сповзали, залишаючи за собою вузенькі, мокрі стежечки. А ми їхали, їхали...
Часом, трусило, часом автомобіль, наче, плив по чорному асфальту, а часом, летів, як літак на злетній смузі. Вона непорушно сиділа й дивилася на ту дорогу, таку далеку, безмежну, що їде попереду і на мить не спиняється. Вона – така непомітна, невиразна притаїлася сірою мишкою на задньому сидінні, і як завжди, губилася в своєму потаємному світі, зрозумілому лише Їй. Бо будинки, поля, ліси, що тікали від погляду кудись у минуле несли своєрідне бачення прихованих думок. А ті думки потонули у свідомості людинки з великим духовним простором. Та того простору не вбачав у Ній Він. Вона намагалася відкрити надра своїх пізнань, розказати про велич почуття, яке дедалі більше лякало Її присутністю – усвідомленням того, що таки воно є. Та Він не здогадувався ні про що, байдуже насолоджувався подорожжю, що була в Його житті повсякденною звичкою, а для Неї пригодою. Пригодою, що уособлювалась двома зовсім різними світами. І ті два світи у одному просторі паралельно розмістившись несли певний заряд енергії, яка врешті стала їх власною – тоді, коли їхні погляди зустрічались. Коли їхні погляди зустрілись, Вона миттю ховала очі, нахиляючи голову, але відчувала, що Його погляд все ще пронизує Її, хоч і потаємно. Він – уособлення протилежних Їй принципів,
моралі...перетворювався на звичайну, злегка спантеличену особу, яка губила «високу» особистість у простоті, наівності, що випромінювала Вона. І саме тоді Його недосяжність зникала, перед Нею з’являлась зовсім інша людина – проста, великодушна, іноді, сполохана страхом перед життям. Їй стало лячно перед відкриттям Його, як позитиву, бо належні кожній людині мінуси, стали якось розчинятись. З кожною хвилиною Він для Неї ставав собою, без зовнішньої оболонки прикрашеної високим місцем у суспільстві.Тож Вони опинились на рівні, на рівні сполучених світів – стали просто Людьми. А як же теорія про те, що паралелі не перетинаються?
А ми все їхали, їхали... аж раптом визирнуло сонечко, у променях якого Її волосся переливалось темно-каштановим сяйвом. Стало тепло. Вона й надалі, майже, непорушно сиділа намагаючись дивитися вперед. Але Його руки, які підклав під голову, не пускали крізь себе погляд. І тоді впіймала себе на думці, що погляд роздивляється саме Його руки – білесенькі, ніжні, та всеодно чоловічі; волосся, що подекуди просвічувало сідину; плечі... Чогось Їй захотіося торкнутися Нього. Думкою погладила смугляве обличчя, пригорнула, заглянула у великі, карі очі. Там у їх глибині загубилася, загубилася, бо Він хотів Її шукати, як уособлення великої, щирої, безкорисливої любові. Тоді Вона зрозуміла, що за тим сильним характером ховається слабка людина, людина, яка має життєві можливості, але безсильна перед єдиною істинною, яку колись відмовилася прийняти. Як зараз відмовляється зізнатись – Йому не вистачає отого самого, єдиного, справжнього...
Та раптом, Його погляд перебив Її думку, і Вони уперше заглянули один одному у вічі. Погляд наповнений розумінням не давав Їй втекти від Нього, та Вона й не хотіла. Дивно, та чогось вже не зводила з Нього очей. І нарешті збагнула – Його варто любити, любити за непізнану ще глибину.
Але як людині відкрити таке пізнання, як розповісти про оцінену душу не речовим значенням? Стати Його Свідомістю.
А ми їхали, їхали...вона – така непомітна, невиразна притаїлася сірою мишкою у Його величезній душі.