Останнє есе на порозі Вічності
Оля Ярмуш — 5/12/2008 - 15:51
Може, безвість віків поховає мене,
може, юний аскет покохає мене,
може, я понесу у долонях вогонь,
може, я напишу вам останнє есе,
може, безвість впаде у ковчеги долонь,
а юний аскет свою душу спасе.
Тільки я вже спішу в світлосонячний рай,
перевтілившись в ніч, наливаю всім чай,
і лечу над земним лазурованим блюдцем,
що з орбіти грозиться вчергове зійти,
і розлого бездумно наді мною сміються
неіснуючих гномів шоколадні світи.
Ось і гавань, і пристань, і тріумф пірамід,
і фінал всіх земних й позаземних корид.
Я прощаюся з тим, що було при мені-
останній спалах буття, перший крик немовляти...
Я від світу іду крізь саван пустоти,
залишаючи позад життя тісні грати.