Останню краплю цукру з крові,
Останній подих чорно-сонних вій,
Що опалив ти словом, мій герою,
Ти кат. Ти страх. Ти мій палій.
Останню дольку зсохлого лимону,
Останню долю видихнула в тебе!
Ти вилив, мов непотріб напій-зілля,
Ти запалив... і зранив, зоряний мій Фебе!
Мов сіру, мов ту черству скибку хліба,
Ти кинув голубам мою отруту –
Солодко-незбагненної душі. І скиба
Залишилась на жебрака спокуту.
Мов заяложену газетну стрічку,
Мов чорну стрічку над іконою могили –
Забудь мене, як дощ у снах трагічних,
як ті загублені в дитячих війнах крила...
Кількість рецензій: 1
Середня оцінка: 10.00