Кохаю насправді...
Якуніна Наталія — 27/12/2007 - 01:57
Збірка: Про життя неЗВИЧАЙНИХ студентів
Ця історія починалася дуже звично. Звично для мене. Я прокинулась тоді, коли мій будильник втомився дзвонити. Він ще раз програв мелодію якоїсь дурнуватої та популярної пісні та замовк. Я хотіла спати. Спати. Спати… Але тільки-но я закрила очі, як він знов задзвенів. Потім перестав. Я знов заплющила очі, мріючи про те, що він більше не буде дзвонити. Він дзвонив ще декілька разів, стільки ж раз я відкривала очі. Це така ранкова гра в піжмурки. Тут або він, або я. Мої нерви були напружені. Ще б пак! Я вже тиждень поспіль спала по три години.
Цікаво, а Наполеон (той, що Бонапарт) теж спочатку відчував втому від трьохгодинного сну?
Тут я схопилась: залишилось пів години до початку пар. Звісно, можна було б залишитися вдома, пити чай з м’ятою, читати улюблені книжки, виспатися врешті-решт. Але ні. У мене сьогодні контрольні. Їх чотири. Потрібно їхати.
Добре те, що ще в одинадцятому класі я навчилася водити авто. Потім на 18-річчя мені подарували власний автомобіль. Це була Лада дев’ятка. Як говорять – перше авто для того, щоб його розбити. Я не встигла зробити нормальний мейк ап, одяглась у те, що завжди напоготові – діловий костюм. Волосся не встигло висохнути за ніч та було мокрим. Так ось, з мокрим волоссям я неслася вулицями міста. Воно вперше не нагадувало мені нічого. Я стежила зо дорогою. Через 14 хвилин я була біля універу.
Університет. Мій улюблений університет. З часів, коли я зайшла у нього вперше, він майже не змінився. Все ті ж таблички з назвою корпусу, ті ж слизькі сходинки. Ті ж охоронники. Я забула студентський – та й що? Охорона не може мене не пропустити. Вони всі мене вже давно знають в обличчя, бо я – голова Студентської ради університету. О, цікаво, чи підготувала Маша проект, про який ми говорили ще до мого від’їзду до Києва? Напевно що так, а коли ні?.. Маша. Вона була моїм заступником. Я завжди хотіла бачити своїм заступником якогось хлопця, але хлопці не хотіли, щоб їх керівником була дівчина. Так Маша і залишалася моєю правою рукою. Вона гарна. Але іноді не тримає себе в руках. Цього я боялася більше за все.
- Доброго дня, Стася! – привітав мене охоронник Дмитро. Цікаво, а він знає моє справжнє ім’я? Стася…так називав мене мій колишній хлопець. Він теж із студентського самоврядування. Був. У нас була одна мета на двох. Ми робили все разом та прийшли до неї разом. Я була кращою. На виборах Голови Студентської ради обрали мене. Він поставив ультиматум: він або студентське самоврядування. Я хотіла обрати його. Він був сенсом мого життя. Але не обрала. І зараз не жалкую про той вчинок.
- Привіт! – сказала я і побігла на пару.
Тільки зараз я зрозуміла, що у мене через хвилину контрольна. Ой, сьогодні ж круглий стіл зі студентського самоврядування о 9.30, тобто я повинна встигнути написати контрольну за пів пари!
Двері. Дзвоник. Я перехопила викладача перед аудиторією.
- Тамаро Миколаївно, а я можу написати контрольну за пів пари та піти? – я дивилася на мою викладачку очима, ніби цуцик просив у хазяїна ще одну порцію Педігрі.
- Та йди хоч зараз. Я тобі поставлю не атестацію. І займайся далі своїми справами. - вона вважала мене амбітною стервою, я б сказала, що вона ненавиділа мене. Бо мене підтримував ректорат. Але я намагалась не користатися цим. Ніколи. Майже.
- Ну, Тамаро Миколаївно, будь ласка… - я вже не знала що робити. Вилетіти з престижного університету не кортіло зовсім.
- Добре, пиши, але якщо твоя оцінка буде незадовільною – не звинувачуй мене.
- Ні, що ви, звісно не буду.
Я сіла за першу парту. Останній час вона завжди була моєю. Я прибігала на пари рівно по дзвонику, залишала теж з його сигналом. Мене часто не було на парах. Навіть заліки я складала за два дні. А так як більшість студентів під час контрольних займає останні парти, мені лишалась перша. Я не пам’ятаю коли востаннє користувалася шпаргалками. У мене просто не було часу на їх підготовку. Все вивчалося в поїздах та машинах.
Мені першій дали білет – в ньому три питання. Якщо одразу після контрольної мене запитати які були питання, я не змогла б відповісти. Я не пам’ятала. Мої думки охопив проект. Цікаво, а хто виступить донором? Чи знайшли спонсорів для друку листівок? Чи підтримає нас влада міста?
Моєї машини не було на місці. Тільки тоді я згадала, що декілька місяців назад ми підписали угоду з адміністрацією університету щодо заборони стоянки авто біля головного входу. Я стояла і не знала, що робити.
- Я тобі телефонував, але ти вимкнула телефон. – сказав мені Макс. Його машину теж забрали.
На першому курсі ми були найкращими друзями. Потім у кожного з’явилась кохана людина. Все важче було знайти спільну мову. Він почав працювати за спеціальністю, а я в студентському самоврядуванні. Ми віддалялися, а потім майже зовсім перестали спілкуватися.
- Не може бути! Я його не вимикала! – я дивилась на телефон. Екран нічого не показував. Я його ввімкнула. Bettery . І чого я не можу одразу встати вранці? Ця дурнувата мелодія позбавила мене мобільного на цілий день.
- Не турбуйся, твоя машина на сусідній вулиці. Я домовився.
Мені було страшно. Чого? Я не знала, що йому сказати. Раніше ми разом їздили навздогін нічним містом, збирали безліч друзів у мене чи в нього на дачі, нашу тусу знали у найкращих клубах міста. Здавалось, що коли ми вдвох, то і море по коліно… Я обмежилась «Дякую» та побігла до машини. Через 10 хвилин круглий стіл.
Я їхала і згадувала того хлопця. Хлопця, з яким познайомилась в Пітері цього літа. Він був з Луганська. Високий, гарний, веселий. Два тижні здавалися сном, про який хочеться згадувати в теплому пледі біля каміну та розповідати онукам про те, що було колись давно. Ця зустріч була чудовою. Ми обійшли усі музеї, галереї та культурні місця Пітеру. Відмітили своєю присутністю нічні клуби північної столиці Росії. Ми дружили. Звісно, симпатія була в обох. Але не він, не я не хотіли, щоб ці стосунки стали романом. Ми не бачились з того часу – тільки е-мейли та смс. Та навряд чи зустрінемось ще колись. Рома. Я дуже хотіла подзвонити і спитати як у нього справи. Чим він займається. Чи відкрив він свою фірму, як мріяв. Чи з’явилась у нього дівчина(!)? Напевне останнє питання мене турбувало більше за все.
Знову я сердилася на вимкнений телефон. Я не подзвонила. Все. Не буду більше йому писати е-мейли. Не буду згадувати його. Крапка.
Круглий стіл. Чомусь у всіх звичка – запізнюватись. Все як завжди. Було дві нові людини. Всі інші давно і добре знайомі. Підписали резолюцію щодо сумісної боротьби за права студентів. Про які саме – не уточнювали. Напевно, одразу за всі.
Контрольні всі були здані. Я зайшла у кімнату Студради. Робота кипіла. Маша – молодець, доробила проект, надрукувала листівки. Треба буде взяти її на Конференцію Всеукраїнської студентської ради при МОН України. Хай познайомиться з цікавими людьми, дізнається про їх ставлення до студентського самоврядування. Може, вони поділяться з нею своїм досвідом.
Ми сиділи в нашому «офісі». В інтернеті знайшли номера телефонів потенційних спонсорів. Зробили реєстр. Розподілили всі обов’язки. Довели проект до остаточної форми. Ми вже виграли грант на проведення цього заходу в нашому ВНЗ. Все дуже просто: студенти повинні були пробігти відстань від спорткомплексу до університету. Переможців нагороджували призами. Все це проходило під гаслами «Зупинимо СНІД. Дізнайся більше, щоб уникнути його». Передбачалось, що пройдуть тренінги щодо здорового способу життя, відкриємо телефонну лінію першої допомоги та консультації, інтернет-портал з тією ж ціллю.
Але після розмов з Фондом, ми домовились провести такий захід на обласному рівні. Потрібно було знайти ще додаткове фінансування, кращих спонсорів. Саме зараз ми цим і займались.
Десята година вечора.
- Все, всі швидко додому! – я б ще сиділа і працювала, але потрібно додому. Батьки, напевно, вже хвилюються за мене.
Я вийшла на вулицю. На скло моєї машини падав сніг. Падав дуже рівно. Надприродно. Я сміялась. Щиро. Можливо вперше за останні кілька років. А потім плакала. Теж щиро. Мені здавалося, що я розплющу очі і опинюся знову в Пітері. Чого я його знову згадала?
Ранок видався хмурим. Дуже. На вулиці було темно. Я подивилась на електронний годинник – 18.20. Я що спала весь день? Мене будила мама. Але зрозуміла, що зробити це їй не вдасться та залишила мене спати. Це була субота. Мене не було на двох парах, на нашому щотижневому зібранні активу університету. Я проспала. Я проспала ціле життя.
Цікаво, чого мені ніхто не зателефонував? Телефон був вимкнений.
Чомусь на початку тижня тобі здається, що у тебе купа часу, а у п’ятницю розумієш, що було його не зовсім багато. Мені сподобався цей тиждень. Ми знайшли додаткове фінансування. Домовилися зі спонсорами, хоча якщо згадати скільки нервів нам це коштувало…
Як завжди, суботнього вечора ми сиділи в кафе. Це було чудово сидіти, слухати джаз, пити коктейлі та обговорювати плани на наступний тиждень.
- Слухай, а хочеш зі мною поїхати на Конференцію Всеукраїнської студентської ради при МОН України? – я спитала це так, ніби пропонувала піти по крамницях завтра.
- Я не знаю. Чи підтримають мене інші члени Студради?
- Ну, перевіримо.
З цим проектом я зовсім забула про навчання. Залишився тиждень щоб здати всі курсові та заліки. А потім починалися новорічні свята. Та канікули.
Я не вклалася в два дні. Середа пішла на здачу курсових проектів. Все. Вихід на сесію. Та двотижневий відпочинок.
Цікаво, а що зараз робить Рома?
На щотижневих зборах представниками в ВСР обрали мене та Машу. Все було підготовлене для реалізації проекту. Залишилось лише дочекатися квітня.
Аж ось мені подзвонив керівник Секретаріату ВСР:
- Ну, Стась, ти ще не передумала проводити Конференцію в своєму місті? – це питання мене здивувало. Чому б мені відмовлятися?
- Ні, а що?
- Тоді, 10 березня.
- Як завжди три дні? Давай я підготую програму, потім відредагуємо її.
- Добре, вишлеш на е-мейл. І ще – одне побажання – зібрати новий склад Колегії якомога раніше, щоб вони мали три дні на знайомство…
- Та визначились з пріоритетами у своїй діяльності! – я перебила Влада.
- Так! Слухай, я вже виходжу зі студентського самоврядування. Треба рухатись далі, все що міг, я вже зробив для нього. Хочу запропонувати Арсенія як мого «спадкоємця» - він сказав це з почуттям батьківської любові – ти не проти такого кандидата?
- Звісно не проти. – відповіла я і замислилася що ж може змінитися в ВСРі і в студентському самоврядуванні взагалі, якщо прийде новий лідер. Нові порядки? Нові люди? Нові-старі. Все як з владою в нашій країні. Хот б не прийшов, все залишається практично без змін для людей. Так і зараз. Студентство нічого не втратить, а ось безліч разів розрекламовані студентські лідери дуже повинні похвилюватися за місце під сонцем.
- Ну, добре. До зустрічі. Я ще подзвоню. Доречи, ти ж в нас обласний координатор, вітаю!
- Дякую, добре, бувай! – я стояла серед порожнього коридору універу. Я відчувала його холодні жарти викладачів і порожні розмови одногрупників. А може я щось не розумію? Можливо, дійсно у 20 років треба думати про те як о-о-о-о-н той хлопець подивився не на ту дівчину, на яку б повинен.
З цього дня я майже не торкалася університетських справ. У нас пройшла сесія, потім був День закоханих, День студента, були турніри з КВК та «Що? Де? Коли?», різноманітні конференції та форуми. Це все – буденна робота Студради.
Обласний осередок ВСР весь цей час готувався до Конференції. Ми підготували місця в найкращому студентському гуртожитку. Домовилися з клубом для проведення вечірки. Навіть запросили Братчика провести тренінги для створення команди для нових членів Колегії.
Залишалося два тижні до Конференції. Ми отримали оновлені списки представників регіонів. Потрібно було лише відправити їм факси на ім’я ректора та дізнатися хто у котрій годині приїжджає, щоб зустріти.
- Стась, ходімо по крамницях? – Маша вже другу годину поспіль умовляла мене забути про всі справи та насолодитися життям. Я піддалася. Мені потрібно було відволіктися від роботи, від думок про майбутнє, від мрій про Рому. Ні, здається потрібно йти до психолога, щось дуже часто я почала згадувати про нього.
Одного дня, тоді в Пітері, він задав мені питання про мої захоплення. Ми стояли біля Невського проспекту було біля третьої години дня. Спортивні, і не тільки, авто зривалися з місця та залишали слід пилу після себе. Спочатку мене дратувала ця картина, я її навіть боялася, але потім почала звикати і наприкінці мого перебування в Пітері я вже не могла не прийти сюди хоча б день. Ми стояли.
- Чого б ти хотіла досягти в житті? – Рома дивився мені в очі. Від цього погляду, який наче рентген бачив мене наскрізь, моє серце билося частіше. Я відвела погляд.
- Я хотіла б стати Людиною. З великої літери «Л» - я сказала шаблонну відповідь - відповідь на той випадок, коли не бажаєш розкривати своє справжнє Я.
- Ну, Стася, я це розумію. Мені трохи інше цікаво, що ти робитимеш по приїзді додому. Через день, через два, через місяць…
- Буду продовжувати навчання. Піду на курси англійської мови. Взагалі, планів безліч.
- Зрозуміло. А я мрію створити свою власну фірму.
Ми ще довго говорили про плани на майбутнє. Але я опустила одну-єдину деталь свого життя – що займаюся студентським самоврядуванням. Звісно, нащо говорити? Ті, хто розуміють що це і навіщо потрібне, вже давно там. А якщо він не займається студентським самоврядуванням, то йому не зрозуміти моїх мрій, моїх планів. Він тільки сказав би, що я марно витрачаю свій час і те, що ми робимо для студентів не може задовольнити всіх і одразу, тому намагатися щось змінювати не варто – краще думати про себе. Я не раз в житті слухала такі повчання. Від друзів, знайомих, одногрупників. Слухати це ще раз від Роми не кортіло. Не той був настрій і не той час. Як все ж таки класно було кататися вночі по Неві-річці…
- Стааасяяя! Стааасяяя! Ти мене слухаєш?
- Так, Машо, звісно! – за роздумами про Рому я і не помітила, що ми вже підійшли до магазину.
- Так що мені тепер робити? – Маша явно чекала моєї поради, але я ж навіть не чула, що вона говорила.
- Знаєш, подружко, мені здається, що ти захворіла на невиліковну хворобу, ім’я якій – кохання. Я права?
- Ну, що ти вигадуєш таке? В кого я можу закохатися? Взагалі, ніколи мені думати про особисте життя зараз. Ось закінчу навчання…
- Підеш на роботу, будеш там сидіти до ночі. Не сміши. А хто такий Рома?
- Який Рома?
- Якби знала – не питала б. Ти весь час відволікаєшся і мене раз п’ять на день називаєш Ромою, хоча як би прикро тобі не було – я Маша і з цим нічого не поробиш. – ми почали сміятися.
Я дозволила собі з’їхати з теми про Рому та почала вибирати джинси. Цього дня Рому я більше не пригадувала.
У мене їде дах! Сидіння в університеті з восьмої ранку до десятої вечора стало таким же зрозумілим ділом для моєї Студради та деяких членів обласного осередку ВСР, як і чашка чаю або кави за сніданком.
Чим ближче до Конференції, тим більше «боків» можна було побачити. Спочатку нам сповістили «радісну новину» - у гуртожитку відключили на місяць гарячу воду, треба було шукати новий гуртожиток і домовлятися там. Потім стало відомо, що ми не можемо використовувати одразу всі 300 місць їдальні, а тільки половину, тому потрібно було переробляти розклад на дві зміни харчування. Найцікавіше серед всього, що казуси траплялися там, де все було чітко прописано і домовлено.
Врешті-решт все йшло чудово. Ще три дні і почнеться Конференція. Як я сумувала за всіма членами Колегії ВСР. За цей час, що ми були знайомі, вони стали для мене справжньою родиною. Який важкий тиждень не був би, які б невідкладні справи не були, якщо хтось з членів Колегії приїжджав до мого міста, втома кудись втікала, невідкладні справи вирішувалися за кілька хвилин і ось я вже на залізничному вокзалі чекаю на потяг. Це одні із тих стосунків, про які можна сказати, що вони на століття. Це про нас, бо ми єдина команда.
На вулиці співала весна. Зазвичай у цей час ще лежить сніг, а цього року весна захопила місто і вже не збиралася віддавати його у владу зими, мабуть зима і не дуже хотіла забирати його собі.
Сьогодні deadline подачі заявок на Голів комісій. Маша нервувала і не знала що ж їй обрати:
Комісія з впровадження Болонського процесу у ВНЗ;
Комісія з розвитку студентського самоврядування;
Комісія з міжнародного співробітництва ;
Комісія зі здорового способу життя;
Постійнодіюча експертна група з удосконалення нормативно-правової бази щодо студентського самоврядування в Україні;
Комісія з соціально-правових питань;
Комісія з наукових питань;
Я не хотіла їй щось радити, вона повинна була сама обрати той напрям, в якому їй буде цікаво працювати. І вона обрала. Сама. Комісію з розвитку студентського самоврядування.
- Маш, пропоную відсвяткувати закінчення підготовчої роботи, тим більш Масікі та Льошики сьогодні збирають мега party. І ніяких справ, зустрічей та телефонних розмов. Швидко у машину.
- Ну…Я…Не…
- Ніяких «не». Навчилася.
До вечірки залишалося декілька годин і ми поїхали додому перевдягтися. Протягом всієї дороги дзвонили зі всієї України: у когось досі не надійшов факс, у інших питання щодо програми або заміна делегата на Конференцію. В ту мить, коли я вже зібралася вимикати телефон, бо «о дев’ятій вечора справи не робляться J», подзвонив Влад.
- Ну, Стась, як воно – ваше нічого?
- Дякую, нічого. А у вас?
- І у нас як по розкладу. У вас все готово? Харчування, проживання?...
- Культурно-масові заходи і багато тренінгів. Ми вже все зробили. Там в деяких областях змінилися делегати, тож завтра переробимо і все буде добре.
- Ми приїдемо на день раніше о шостій ранку, зустрінете?
- Звісно, смсніш мені номер поїзду, вагону та точний час прибуття.
- Окі.
- Тоді до зустрічі!
- Бувай!
Все, телефон вимкнути! На сьогодні справ більше нема.
Одинадцята вечора. Клуб «Рафінад». Безліч знайомих облич – так званих завзятих клаберів. А он і Масікі з Льошиками, треба привітатися.
Що я найбільш не люблю у всіх цих тусовочних правилах, так обов’язкові розмови про те, що ж за вечірка була вчора і хто що одягнув, особливо з тими особами, які не прагнуть нічого в житті, їм потрібно одне – відриватися на клубних вечірках.
- Макс, Льошка! Привіт! Як завжди аншлаг на вашій party.
- Які люди і без охорони. Що ж мало трапитися, щоб ви відмітили своєю присутністю нашу вечірку?
- Ну, хліб вже в нас є. Хочеться видовищ.
- Ну, тоді ви не пожалкуєте. Вас вже відвели до VIP кімнати?
- Ні, нам би хотілося десь тут, біля танцполу влаштуватися. Зробиш?
- Зачекайте пару хвилин. – і Масікі з Льошиками пішли вирішувати наше питання.
Колись давно і головне, що не зрозуміло навіщо ми з Масіком випили дуже багато шампанського. Звичайно, у такому стані почалися розмови про життя-буття. Так ми і дізналися один про іншого багато «цікавої» інформації, яка б могла підмочити репутацію як йому, так і мені. Саме тому було вирішено стерти з пам’яті все, що було і по можливості не згадувати навіть в тісному колі.
Музика і звук сьогодні надзвичайні. Ми танцювали, знайомилися з цікавими особистостями, і зустрічали старих знайомих. Але завтра зранку в універ на зустріч до ректора, а прийти до нього з напівзаплющеними очима, або навпаки з надто розплющеними від кави з кока-колою було б смішно для мене і не зовсім зрозуміло для нього. Тож ми поїхали додому.
Машку треба було відвезти на інший край міста, що в принципі не так далеко від клубу. Вона заснула на задньому сидінні, а по радіо грає DJ Slava Flash “Ukraine”, скоро зі всієї України приїдуть до Харкова. Ще два дні.
Ранкова зустріч з ректором обмежилася перевіркою нашої готовності до Конференції і я пішла на пари.
Мене досі дивує, що по рейтингу у групі я на другому місці. У мене завжди здані всі роботи, я все вчу. Одне питання: чому мені здається, що я мало часу приділяю саме навчанню? Ну, якби не було б самоврядування, було б навчання. Хоча, і це мені найбільш не зрозуміло, багато з моїх одногрупників ніде не працюють, нічого не роблять, вони – навчаються, і при цьому ніколи нічого в них нема і вони нічого не знають. Феномен самоврядного студента? Ось і сьогодні. Як можна відповісти на питання: «Що таке Конституція України?». «Це книга, куди записують всі закони України». Я в ауті.
А ще мені набридли «пропозиції» наших студентів щодо легалізації хабарів викладачам і дозволу на куріння в туалетах університету. Невже студентам більше нічого не потрібно? Після такого спілкування вважаєш себе повною дурепою.
- Стась, не переймайся. Студенти не всі ж такі. Ось я наприклад, цікавлюся наукою, ходжу до тренажерного залу і вважаю, що вони говорять нісенітниці. Заспокойся. – Діма, до речі один з моїх близьких друзів з групи, намагався опанувати гнів, який найшов на мене. У нього як завжди нічого не вийшло, але він намагався.
В офісі багато людей. Всі заміни відредаговані і ми готові зустрічати делегатів, але все ж таки не розходимося до самого вечора. Один за одним всі розійшлися додому, а я вирішила подзвонити Ромі. Одна розмова нічого не змінить, значить нічого страшного, можна дзвонити. Я набрала номер. Зв’язку з ним не було. Мабуть він змінив номер. Значить так і повинно бути. Поїду і я додому, продивлюсь новини і коментарі про нашу майбутню Конференцію в інтернеті.
І ще раз наберу Рому. А може ні. Стоп. Я ж собі обіцяла забути його. І взагалі такій дівчині як мені нічого думати про одного хлопця. У мене ж їх може бути мільйон, але не хочеться мільйон. Хочеться одного на мільйон. Зранку приїжджають київські активісти, поїду їх зустрічати, бо дуже хочу скоріше попрацювати та оговорити останні події в студентському самоврядуванні, а не думати про… все, я про нього вже не думаю, не думаю, НЕ ДУМАЮ!
В передчутті свята ти ніколи не замислюєшся скільки ти спав і чи вистачає у тебе сил. Ти просто радієш. Так і сьогодні зранку було дуже легко встати з ліжка привести себе у вигляд а-ля «я тільки-но і роблю, що доглядаю за собою» і помчатися зустрічати потяг з Києва, забувши поснідати і згадавши це лише коли потяг зупинився на станції. Один за одним вийшла київська братія, яка повинна була усвідомитися у повній наші підготовці. Цікаво, невже вони справді вважають, що без них нічого не може робитися? Треба буде поцікавитись. Та що б там не було, вони класні і я дуже хотіла їх побачити.
День пролетів досить швидко і перед Конференцією всі вирішили раніше лягти спати, щоб назавтра не було казусів.
Перші делегати приїхали вже о четвертій ранку, їх зустрічали і поселяли хлопці з моєї Студради. Триста чоловік за половину дня треба було відвезти від вокзалу до гуртожитку. Водії були в шоці, хлопці, чесно кажучи, теж.
Я вирішила виїхати в університет раніше, щоб подивитися на розселення делегатів у гуртожитку. Розселялася як раз Луганська область, в якій в мене було багато добрих знайомих. Аж ось до мене підійшов Влад з питанням чи знаю я нового обласного координатора Луганська. Звісно, що я його не знала, бо рішення приймав Секретаріат і до цього часу ми ще не бачились.
- А ось і він, - сказав Влад, повертаючи мене до хлопця, одного погляду на якого було досить, щоб серце забилоя частіше.
- Це – Рома, - перебила я Влада, - ми знайомі.
Ми стояли і дивилися один на одного. Ніхто не чекав такої зустрічі при таких обставинах. Ми стояли і дивилися. Дивилися один на одного, ніби шукаючи відповіді на безліч питань, які мучили нас увесь цей час та тих, які виникли щойно.
Мене покликала паспортистка гуртожитку і не кажучи ані слова я розвернулася та пішла до неї.
Конференція йшла своєю чергою: приймали зміни до Статуту, обирали нових членів Колегії та проводили тренінги. Увечері всі зібралися в клубі на так званій інтеграційній вечірці. Хто ввів поняття «інтеграційний вечір» не знає ніхто, але всі ним користуються.
Саме там, у клубі до мене підійшов Рома.
- Чому ти не хочеш розмовляти зі мною? – він намагався дізнатися причини моєї ранкової поведінки. Я мовчала.
- Чому ти ігнориш мене? – це вже була його друга спроба.
- Ром, я не маю чого тобі сказати, вибач, - такої реакції він не очікував.
Я сиділа на вулиці, а в голові крутилися думки: чому він одразу не сказав, що з ОСС, чому не подзвонив спитати як в мене справи, чому він не знаходив раніше часу для мене?
В мене було багато «чому?» і я не хотіла відповідати на них, тим паче голова почала розколюватися навпіл. Влад довго дивився на мене перед тим як спитати чи не холодно мені. Звісно, був не травень, але роздуми заблокували всі мої відчуття до холоду. Ми сиділи на сходах і мовчали, пили гарячий чай і мовчали.
- Давай я викличу тобі таксі додому? – Влад бачив, що зі мною щось коїться.
- Ні, я на своїй машині, дякую.
Наступні два дні Конференції ми з Ромою бачилися, здоровалися та на цьому наше спілкування зупинялось.
Маша зовсім не могла зрозуміти, що зі мною коїться.
- Стась, Конференція пройшла чудово, ти чого сидиш сумна така? – ці слова вивели мене з стану ступору і я посміхнулась.
- Пам’ятаєш, ти мене питала про Рому, чиїм ім’ям я часто тебе називала, так він тут – на Конференції. – на цьому скінчилися мої емоції. Я попросила у Маші більш нічого не питати і пішла проводжати від’їжджаючих.
Стоячи ввечері на вокзалі з київськими делегатами ми домовилися з Владом на перше квітня поїхати до Одеси на Юморину. Ось час відправлення київського потягу, ми прощаємося і мені надходить смс: «Сонечко, я тебе люблю і не можу без тебе. Рома». Це було передбачено і я чекала на його смс. Але саме у цю хвилину, я зрозуміла, кого кохаю насправді…