Про людей в кольорі
RomsonDead — 9/11/2008 - 22:18
Москвін
Роман Володимирович
ПРО ЛЮДЕЙ В КОЛЬОРІ
Мы все хотим свободы,
нам нравится власть.
Каждый хочет править миром,
и наиграться жизнью в сласть.
Мы хотим всего и сразу,
за собой проливая кровь.
Продаем чужие души,
и за них покупаем любовь...
Просто слова черным по белому.
Ты не права!Что я наделала?
Просто поступок нелепый,ненужный,
Все как всегда – начинается с дружбы.
Просто «Привет»,»Как дела?» и «Пока»,
Просто в руке оказалась рука…
Тиона.
ОДИН
На годиннику вже майже пів на другу ночі,а я все не можу заснути.Хтось мені не дає цього зробити.Я й сам не розумію що зі мною в цей час відбувається,все перевернулось,голова забита до країв думками - вони виливаються і стікають/розбігаються десь по кутках моєї кімнати.Надлегкий весняний вітер підняв мою душу до стелі і я звідти спостерігаю за своїм тілом,воно мені здається якимось невиразним темним,чи то блідо - сірим.Я не можу розібратися з чіткістю,тому,що мої очі затекли...вони трохи пошкоджені...Я все ще повиснувши під стелею,намагаюся слідкувати за своїм колишнім тілом!Воно зовсім не рухається!Не дихає!Серце мовчить - не дає ніяких признаків про своє існування.А можливого його ніколи й небуло?
Моя тінь лягає ледь помітно на стіну,ковзаючись по ній не може заспокоїтись...
Десь на поверх вище чути,як хтось блукає по квартирі - жіночі шпильки чітко звучать в нічній тиші.
В кімнаті стає чомусь все темніше,вітер десь зник,світ завмер,ніде немає жодного признаку існування живої чи навіть не живої істоти.Тиша панує.Паніка відсутня.Я ледь помітно опускаюсь донизу.На моєму годиннику четверта ранку.
Починає світати.
Моя душа вже зовсім близько,вона торкнулась тіла і влилась в нього....
- Ну і де ти паскуда літала?Ти розумієш що я без тебе як без повітря!?
Дев'ята ранку:мое тіло з душею - єдине ціле...цікаво чи на довго!?
Я прокинувся,знайшов себе в ліжку,почуття доволі не з найкращих.Як завжди не памятаю свого нічного сну...а він був?Та це вже не важливо.
Я піднімаюся з ліжка,намагаюся пробудити сусідів треком ''jane air - с добрым утром'',блукаю по квартирі...потрапляю до ванної кімнати,розумію що мої босі ноги та холодний кафель - речі не сумісні.
Вентель.
Вода.
Шум.
Я сповзаю по стінці ...падаю...мене ловить тверда холодна підлога,це немов електро - шок,який надав можливості прокинутися кожній клітині мого тіла.Сиджу,намагаюся дихати як найглибше,в легені потрапляє свіже повітря з краплинами води...
- Добрий ранок Патрік!Твій next - day розпочався.
Він,лежачи на ліжку виводив в своєму записнику літери,в риму до нової пісні.Його душа не мала на той час якогось вираженого особливого стану.Думки,вони чергувалися щосекунди,кардинально змінюючи настрій та тему...і все ж таки він намагався вилити свої почуття на аркуш паперу,але знову ж таки - почуття теж не знаходять своєї стабільності.Патріка переповнював страх та радість,смуток та веселощі...і все одночасно...все в одну секунду,незмінним залишився тільки інтервал часу для переміни почуттів та настрою - це нестерпно,коли не знаєш чого хочеш,що відчуваєш.Він виливав літери - вони як стан душі.Зрештою вона повернулась в його тіло...він прийшовши до тями,з непоспіхом встав з ліжка та віддалився десь у ванній кімнаті,залишивши на ліжку записник з щойно написаним,в перекладі з англійської це було щось схоже приміром на:
''Я бачу забарвлення ваших дій,
Це щось схоже на зраду,невиразність подій!
Кожен сприймає це по своєму,
Втікаючи від вас в пітьму розбитих ліхтарів,
Де вас немає,де більше втіх,
Де грає тихо пісня ''spit'',
Де не існує слово снід,
Де сніг мов скло,мое обличчя ріже,
Вдихну я повітря свіже.
Я не бажаю бути ближче,
Для мене це занадто,
І так вже близько віртер свище.
Повітря розсікає не аби яке явище.
Я знаю переміни подій будуть ще.
Не вважайте мене мертвим,поки що.
Не сприймайте ці явища,
Рано ще!''
Повернувшись до кімнати він знову приліг на ліжко,йому було над чим замислитись...
Відчути як відходить від тіла душа - це велика рідкість!В цей час не відчуваєш нічого,тіло порожнє,в такі секунди очі стають скляними,дивляться кудись в безкінечність.Своє тіло можливо побачити з усіх сторін одночасно.
Патрік простягнув свою руку до новітньої комунікації і почав набирати електронний лист Меррі...
- Вона повинна про це знати.
Він відчував провину перед нею,але не був впевнений чи хоче вибачитися...
''Я причинив тобі біль,адже я не янгол! я людина!Людина як правило - це сама жорстокість! з добре розвиненим інстинктом самозбереження,егоїстичними вчинками та з відсутністю почуття вини!І тільки одиниці мають в середині механізм котрий ганяє кров по тілу,яка зігріває своїм теплом інших.Температура зароджує пристрасть,штовхає на божевільні вчинки за які б не хотілося відповідати надалі.Так,зрозуміло всьому свій час,але бажання,саме воно стає провиною відповідальності.Логічне мислення - це вихід!простий тому приклад : бажання це пристрасть >> пристрасть це вчинки,як не дивно,в стані афекту >> це вже помилка,з протилежного мені боку!В таку мить не розумієш що робиш і які після цього наслідки,але без таких випадків ніяк!,вони навчають жити.Та все ж таки краще вчитися на чужих помилках,аніж чинити їх самому...sorry me for everything nice''
ДВА
''...коли при випадковому перегляді журналу,знаходиш презентацію книги Артема Чеха - ''Цього ви не знайдете в Яндексі'',дійсно в цьому переконуєшся!!!Як не дивно цікавість стає попереду вашої сили волі,і ви обов'язково введете запит в пошукову систему!Я,як і всі інші підкоряюсь своїй цікавості,в моїх випадках мозок навіть не намагається піти проти неї...проти її волі............'',з цими словами Патрікові думки нервово похитнулись.Він піднявся з ліжка,підійшов до відчиненого вікна,знайшов в темряві чашку,вже холодної,кави і надпивши не задумуючись викинув щойно написане з дев'ятого поверху.Паперові листки розлетілись врізнобіч,нічний холодний вітер намагався їх підняти догори,немов хотів повернути їх назад власнику,але цей спецефічний звук шарудіння паперу затих через декілька секунд,щойно досягнувши землі...Ось що буває,коли впевнений на сто про,що не знаєш чого хочеш...по відношенню до дівчини,яку не кохаєш,але принаймні вона тобі симпатизує.Не можеш вирішити чи бути з нею,чи бути проти неї...Складність вирішення цього питання сягає безкінечності.
Патріку здалося,що найкращим варіантом на той час могло стати закриття в собі/послати всіх подалі/побути деякий час на самоті та все обдумати - що він і зробив.Саме тому доля написаних ним стрічок пять хвилин тому - це опинитись десь на дворі лежачи на мокрому асфальті і бути розтоптаними під чиїмось взуттям...літери розпливлися на відсирілих аркушах - і у них буває смерть!!!
Пролунало повідомлення про нову електронну пошту,послав думки,поставив чашку з кавою на підвіконник,зробив крок в глибину кімнати...наступний...завантажую електронний лист,читаю і реально афі3.14ю :
''Вот,сижу и думаю,как же все у нас с тобой получилось...столько всего хочется сказать...солнце,мне безумно хотелось влюбиться в тебя!Знаешь ето как наркотик,один раз попробовал и непременно захочется еще...
Когда мы только обсуждали возможность встречи,я знала,что сделаю все,что бы у нас что то получилось...что то светлое и доброе.И были моменты,когда я почти верила,что произошло чудо - я влюбилась...мне не хотелось никуда уходить от тебя.А в один вечер,помнишь когда снег шел,когда я пыталась затащить тебя к тебе домой,в тот вечер я хотела стать твоей..но ты не захотел...придя домой я поняла что ето самообман,что я приняла желаемое за действительное и благодарила Бога,что он остановил тебя...
В моем воображении столько всего происходило,касательно нас,что иногда я не могла понять,что было на самом дела,а что лишь моя фантазия.Котик,мне хотелось чувств,а было только физическое удовольствие.Но без чувств ето ничего не стоит...для меня...Мне хотелось духовной близости.Да,ты чуткий и нежный,но все же не смог до конца понять мой внутренний мир,и самое главное - полюбить меня!
Знаешь,самое интересное,что мы оба понимали что у наших отношений нет будущего...ето тупик...мы с тобой очень разные.Слишком разные,что б понять друг друга...
Я знаю,я сама виновата в том что все так вышло...единственное что я пыталась понять,ведь не просто так мы встретились!?Ты добавил своих неповторимых красок в мою жизнь,спасибо тебе за ето....''
Сиджу і розумію,що Меррі вже знаходиться в списку ''екс'',тобто колишні/беушні...
- Ну і ... з ним.Знаю,що сам в цьому винен,але точно,нічого не зроблю,щоб це виправити.Ні не гордий!Просто флегматично - похуїстично дивлюся на речі/тим паче на речі,які мені майже набридли.Що ж...згодом дружба,теж майже! перестає існувати,спілкування/листування туди ж...
- Ти дзвониш?А він тобі у відповідь залишає тільки тупі гудки,тому що ''бо нафіг нада?''.Його цілком задовольняє таке існування,а ти вважається ''страждаєш'',ні,він цього певно не хоче,правильніше буде - йому паралельно.
- Я не бажаю тобі зла...але й добра теж.Також стають періодично паралельними твої еСеМеСи про кохання...(на кшталт вічного і т д і т п).
Ні,тільки без образ!Вони просто мені остогидли (образи).Ні,тільки без сліз - крокодили теж плачуть,це всім відомо.Ти сама собі брешеш,коли кажеш в сторону Патріка,що кохаєш його,і будеш кохати.
Блін,я напився кави і не можу спати,як не дивно,всі мої думки зосереджені на тобі/собі.
- Ми вперше,майже за місяць,поспілкувались по телефону,і ти знову ж таки образилась,на те,що я НЕ змінився,на те,що мені,як і колись,все ПО...барабану.
- Мене більше впирають цікаві/не стандартні люди.Є в мене одна знайома - їй краще послемитись під альтернативу чи панк,покататися на скейті (вибач сонце,що я тобі все ж таки його поламав: ) ),побитися головою об стіну,знову ж таки під альт - чи панк - музику...чим сісти поплакати/подумати/поненавидіти себе за те,що життя в режимі моно...
От які люди мені подобаються.
Я ніколи не бачив щоб вона плакала,чи хоча б була не в настрої.В неї буває тільки позитив,вона згусток безбашної енергії.Вона не хоче з себе щось показати чи комусь щось доказати - це просто її стиль життя,який я з радістю підтримую!!!Тіонка forever!
- Ти продірявиш мені язик ще раз?=)
Та все ж таки,якась певна кількість невідомої величини смутку за минулим залишилася,тепер є тільки переконання/брехня самому собі,що йому все пох!Та все таки,не варто приділяти цьому надлишкову увагу!Потрібно все забути якнайшвидше,щоб воно потім не переслідувало тебе/мене цілодобово де б ми не знаходились,голову може розірвати,морально,така велика кількість концентрованої інформації,або призвести до залежності.
Невже мені це потрібно?Я в цьому не певен!
- Що ж,це твій вибір!Тільки дивись щоб не було занадто пізно...
А Патрік,як завжди - все ігнорує,до своїх сублімаційно - психотерапевтичних хоббі почав відносити : альт - музику;заняття з брейкдансу;друзі.
Тепер відчутні зміни,і потрібно вже не те що раніше...
- А що потрібно було раніше?
- Давай краще цього не будемо згадувати,все минулося.Періодично наше минуле випливає і ми налагоджуємо стосунки - ми майже друзі.
''Спасибо за надежду,что мы еще когда - то увидимся...А загрустила я потому что разлука - это всегда тяжело,а с таким человечком как ты - еще хуже...''
- Але навіщо ты так зі мною?Мені боляче/навіть дуже боляче.Адже саме ти - моє життя!Ні я не брешу,адже сам все знаєш...
- Так знаю!Але поряд з тобою,я стаю ідеально чистою,флегматичною особою.Ти особлива навпаки - я і сам не розумію як це!
- Я більш ніж впевнена в тому,що ти хороша людина,але щось сталося,неначе хтось поселився в тобі...інший...зовсім не такий як ти є насправді і керує тобою з середини.Можливо ти цього не помічаєш,але це дуже помітно зі сторони,можливо не всім,а можливо тільки я це хочу бачити.
Та навряд я цього хочу!
Я хочу тільки тебе,хочу вбити цю істоту!?,що в тобі!Вона тебе руйнує,з часом ти і сам переконаєшся в цьому.
Знову ж таки,схаменись поки не пізно,ми втрачаємо одне одного!,невже ти не помічаєш?Будь - ласка відкрий очі на цей світ.
На нас.Оглянися,що ти бачиш навкруги?Це тобі подобається?Чи так ты хотів жити?Ми обоє свідки руйнації нас з тобою.Крім надії в мене більше нічого не залишилось.Просто послухай мене,звісно я не хочу щоб ти подумав що я нав'язуюсь!,але я не можу ось так просто дивитись,як ти зникаєш і я разом з тобою...
Я знову літав цієї ночі,ні це не душа - мое тіло втратило всі фізичні цінності/напівпрозора оболонка над містом.
Я намагаюся вдивитись у ваші очі,що я там хочу знайти!?Майже нічого,крім свого відображення,адже я себе не помічаю,я наляканий відсутністю самого себе.Ви посміхаєтесь,так,а мені плакати хочеться.
Я не контрольований.Моє тіло і я - це окремі автономії,дуже різні і дуже далекі одне від одного...
Що мені робити?Допоможи!А ні то я кинусь під потяг чи зістрибну зі скелі,щоб забути це все,хоча б на секунду,яка суттєво впливає на мое життя...
Ти хочеш покинути цей тісний світ?Відлетіти швидше в небо?А як же я?Ти ось так покинеш мене тут помирати?Що ж...
- Меррі,давай обіймемося і здіймемось разом в небо...невже ти проти?
- Занадто багато запитаннь на сьогодні.Патрік.А відповідь лише одна - я полечу одна,без тебе.Вибач,я знаю ти помреш без своїх крил...
Він,як завжди не впевнений в тому,що бажає.Його десятивольтове серце підказує,ні,воно кричить йому,щоб хоч трохи замислився про своє буття.
- Не пливи за течією,де твоє протиріччя цьому світові?Він не поганий,а дуже навіть довершений,намагайся знайти у всьому альтернативу.Збагни,що ти не один в ньому,ще є декілька сторін,які вважаються рідними,знайомими,друзями та ніким...Інколи навіть ''ніхто'' може змінити твоє життя до ппц.
- Отже,я не знаю чого я бажаю.Я зробив так,щоб ти мене перестала кохати...кому я брехав?В першу чергу собі,Я і тільки Я у всьому винен.
- Навіщо?
- Ха,як би я знав...Коли я це робив,я свідомо не відповідав за свої нікчемні вчинки.Так я цього добився - ти мене більше не кохаєш,а можливо навіть ненавидиш.Це почуття мене розбиває на дрібні шматочки скла,об які я певно поранив і тебе.
Моє бажання подзвонити тобі відсутнє,адже під час останньої нашої розмови ти мене проміняла на найненависнішу мені річ в світі.Твоє теперішнє відношення до мене - це плата за мою гру...
Тепер ми помінялися місцями - я немов передав тобі естафету,цієї складної гри.І навіть не виникають сумніви,на те,що вона без правил,як завжди вони є на те,щоб їх порушувати,але в нашому випадку порушення не відбудеться.Тепер вже ти граєш на моїх нервах,як на струнах електро гітари.Її звук - мій крик летить в повітрі,вдаряючись в перешкоди,і з глухим гуркотом падає на землю біля твоїх ніг,та ти цього не помічаєш,ти цього не хочеш помічати,та тобі зовсім на це насрати!
Чи не так?
Зараз бажано почути лише правду,нічого зайвого.Так,це як дежавю,але ролі помінялися,і тільки тепер можливо зрозуміти всі свої помилки,а можливо помилка все ще триває?Я б не хотів,щоб нею вважалася наша з тобою зустріч!!!
Мені все ж цікаво,хто з нас виграє,адже вже,як не як - фінал!!!Все ось - ось скінчиться.Мені дуже шкода,що це все так зараз називається,якось неприємно/незручно/наївно...сарказм теж десь тут криється?
Ще хвилину назад я хотів,щоб поняття ''ми'' існувало,а що тепер?
Куди все поділося?
Все туди ж...вокзал/квиток/перон/потяг...ти розумієш про що я?Тепер існує тільки майбутнє,нічого зайвого,в грудях щось калатає,воно зовсім пусте,чи досі ватне?Та питання полягає в тому - для кого це все!?Для кого ця ніч/день/дощ...вулиця - де чути запах тютюну,пилюки та чиїхось досить не дешевих парфумів/смак прохолодного вітру та цікавого життя - мого,чи моїх знайомих,колишніх чи майбутніх?Теперішніх!
Ми ще намагаємося посміхатися коли розмовляємо на теми,під час яких,на сміх не повинно пробивати аж ніяк!..що це?Досить серйозні приступи позитиву/сангвінізму!?
Надіюся,що це не фальш!
Зараз все дуже навіть реально,але ж зблизились ми в паралельному/віртуальному/занадто не справжньому світі,на допомогу в цьому нам прийшла купа брухту/сервер/icq - дуже мило...чи не так?
Куди поділося хвилювання?Хто в мене його відібрав?Звісно я за ним чомусь не дуже й сумую...та все ж таки,це джерело халявного адреналіну,який я обожнюю,доречі,кажуть що на шару навіть оцет солодкий - я,як останній ... повівся/перевірив...коротше кажучи не всьому і всім можна довіряти,особливо в наш час - де кожен другий сусід вже піддався деградації...
Мені цікаво,хто з вас баче кольорові сни,а хто ч/б!
Мені цікаве ваше хоббі і те,що ви вживаєте на сніданок після ранкової зарядки.
Мені цікаві ваші погляди та смаки.
Я співставляю - нічого спільного,ми досить різні.І не чай мене тонізує зранку,а музика...саме вона заряджає/надихає/розриває.
Як ви проводите свій вільний час!?Вже краще читати книгу,чим займатись прибиранням квартири.
Бля,я все глибше і глибше занурююсь у ваше приватне/не офіційне життя - я й сам проти!Меррі,можливо скоро я пірну з головну і в життя твої знайомих...не будемо зарікатися - в твоєму я вже відпірнав,знайшовши на дні не мало чого цікавого...
- Що саме?
- ...того,про що ти сама не здогадуєшся,це є в тобі - його не відібрати,та навіть не передати словами/невід'ємна частинка,без якої тебе б не існувало - твоєї теперішньої особистості,все виглядало б досить прісно.
- А ви вже навчилися перетворювати біль в насолоду?Скільки коштує її найменша доза?Від того,що її так мало/не вистачає в житті,хочеться добувати найбанальнішими шляхами.Наприклад: закохатися...але ж потім,як правило,настає розчарування/поразка...ви це вже перевіряли на собі.Запитання типу: ''як я здогадався?'' виглядає зараз якимось не серйозно - смішним,просто це написано на ваших лицях,великими,чітко виведеними прописними літерами.Погляньте на своє відображення!,там ще дуже багато чого цікавого можна прочитати - головне підібрати момент/зловити себе в реальному часі/повиснути в просторі над землею,над усіма,стати вище та не дивитися ''згори'',все ж свідомо залишатися на рівні інших,всі ми однакові та при цьому занадто різні...
- Ти хоть сам зрозумів що сказав?
- Якщо чесно,то не зовсім,я ще й сам не знаю скільки піде твого часу на розкриття мною цих слів...я прямо зараз займуся стратегією/логічною послідовністью і т.д. і т.п.
- Хоча більше всього вже хочу заснути!Нехай ці стрічки сьогодні закінчить хтось інший...
Хтось,хто зовсім не схожий на Патріка/зовсім не аналогічна істота - повне протиріччя.Щоб ненавиділи одне одного!?
- Очі заплющилися,я відлетів...виникає якийсь занадто дивний сон...
...вона невпинно тягла його за собою,незважаючи на його бажання та перешкоди тупих пяних міліціонерів (прикордонні сірі люди бачуть українців з далеку).Вона хотіла повбивати всіх тих виблядків ''чужої'' країни!!!(НІ,ВОНА НЕ РАСИСТ,ТА ВСЕ ТАКИ...),які хотіли завадити вкоїти злочин проти самої себе - стати жінкою.
- Злочин?
Аби як,та не аби з ким!
Вона зрозуміла,що її невпинне бажання зростало щосекунди...і ледь - ледь не розриває її з середини!,а тут ще ці сірі потвори потребують міграційний лист...ненавиджу!!!Оскільки її супутник Патрік зі штатів,не розуміє по їхньому ніху#,доводиться розбиратися самій!Все б чудово,як бы не їх втик з Патріком - про#б власних документів в вагоні - кафе.Від безкінечних теревенів,як їй здалося,бажання,що давало про себе знати солодким болем,тремтінням тіла та взагалі цікавості пізнання світогляду до цьго часу згасло!
Нарешті після довгої розмови - лекції вони були вільні,обійшовшись попередженням.Проходивши дистанцію з перону вокзалу,до станції метро панувала тиша і кожен поглибився в свої думки щодо невдалої спроби...Меррі йшла з похмурим виглядом,і намагалася проаналізувати всі події майже! минулого дня.Доїхавши до своїх знайомих,в яких вони збиралися гостювати,Патрік зрозумів,що з цього моменту починається ''жах'',оскільки він не зовсім товаришував з друзями Меррі,а Меррі в свою чергу,доаналізувавши ненавистний з дитинства четверг,зрозуміла - ''Я ненавиджу цей світ!''...
- Я вже не чекаю від вас якої небудь допомоги,щоб зрозуміти самого себе.Наша найбільша маса/найсильніша маса - егоїсти,а хотілося всього лише взяти тебе за руку і піти геть...
ТРИ
Якого кольору твоя кров?Блакитного - майже як твої живі очі.Русявого - майже як твоє сухе волосся.Рум'яного - майже як частки твоєї відмерлої шкіри...жовтого...зеленого...коричневого...майже як ти,вся й одразу.Різнобарвна.Веселка котра не весела.Ти посміхаєшся рідко,зате не вимушено.Твоя галерея барв блідне щодня,скористайся нею поки ще зовсім не пізно,та намалюй свою мрію на папері неба,формату А4.Скористайся натхненням дощу,котрий тебе породив в цій паралелі.Повбивай всіх нас своїм талантом...талантом затьмарити нам очі,закрутити голову,вирвати і тримати в лодоні пульсуюче серце з кришталиків льоду,і потім насильно заставити кохатися одночасно,в площині нічного мегаполісу...
-Згвалтувати?
- ...ти це вмієш краще за всіх жителів цієї планети.Твої важкі хвороби викликаються чорною завістю людей.
- ''Але я все одно вас всіх люблю'' - думаєш ти,ковтаючи гіркі пігулки запиваючи borjomi,якого кінцева дата споживання вже десь далеко позаду.Тобі на це байдуже,адже тобі зосталось ще трохи...зовсім незабаром ти відчуєш смак свободи.
Пам'ятаєш?Якщо ні,то ще є час пригадати.
Ти пролетиш наді мною/над містом/над павутиною дорожніх шляхів/над будівлями,що майже торкаються тебе,що майже забирають тебе назад,поближче до нас.Ти напевно думаєш,навіщо це?,адже все вже,як би,скінчено...та ні,яке воно,життя після смерті?Та і чи можна це назвати життям?Ми будуємо його собі самі,ну прям як в компютерній грі,поетапно...варіанти :
а) Піти разом з тобою;
б) Забити на все це (тобто на тебе),і бути все життя на одинці;
в) відмовитись від вибору дії і плисти по течії.
При виборі можна діяти цілком анонімно,якщо ти ненавидиш папарації - а ти їх ненавидиш!!!Я чомусь більш ніж певен.Ти боїшся опублікації свого безтолкового життя/своєї безкорисливості,боїшся побачити на телеекранах своє свідомо травмоване/шрамоване тіло,розрізані вени та вишивання хрестиком на своїй шкірі - ти боїшся цього більше ніж власної смерті,і це нормально!
Спробуй згадати все,що ти забула,і спробуй забути все що,пам'ятаєш...на дві - три хвилини,не більше.Змішай ейфорію з ностальгією,можливо вдасться згадати смак дитинства та першого кохання...та некохання,а потім поверни все назад,на свої місця,і забудь все що,ти щойно пригадала.Заплющ свої очі і покажи,на що ти здатна - все ж намалюй нам свої мрії,чи засни з думками ''пішли всі нах'',потім прокинься на ранок від сліпучих променів сонця в очах.Зроби собі кави...
- Але ж ти не вживаєш кофеїн!?
Пофіг!Зроби собі кави і не зважай,на те,що ти посадиш своє серце остаточно.Оживи себе,поки цього не зробив хтось інший...
Твоє волосся мокре,по обличчю стікають краплини прозорого дощу.Ти стоїш і дивися вгору,зіниці розширені від ''білого''...вмазана - під вічним кайфом/потенційний торчок.Всьому цьому сприяє твоя закоханість - ти просто сліпа та досить наївна,не помічаєш,що взаємність дорівнює нулю.Ти не спиш/не їсиш/не живеш - існуєш,поки що.Відкрий свідомо ширше очі,на те,що приводить тебе до залежності.В них падає дощ/б'є легкими краплинами - білки червоні.Ти вже зовсім змокла під грозою,але зовсім нічого не відчуваєш,ні холоду,ні вологи,твоїх вщент мокрих речей - вони вбирають в себе все,що тільки можливо.Прохожі з подивом дивляться на твою застигшу,посеред міста,фігуру - погляд в небо/розведені руки/лодоні ловлять кожну дорогоцінну краплину,вмивають пальці.На вулиці вже не так відчутний запах пилюки,табаку та чиїхось,аж ніяк,не дешевих духів.Все це по трохи вбиває дощ.Нічого.Думаю їм вдасться пережити свою смерть...
Дощ нарешті скінчився - на твоє розчарування,на нашу радість.Думки - ''ну і що я тепер тут роблю?''
Таксі чи тролейбус.Плата за проїзд - хоча не обов'язково.
Головний біль.
Під'їзд.Східці вгору.Другий поверх.Кишеня.Ключ.Двері.Ти вдома.
- Мені роззуватися?
- По бажанню.
Полум'я.Чай/Кава.
- Знову кофеїн?
Головний біль - біль відступає.
За вікном жовтень/в квартирі грудень.
- Прохолодно?
- М'яко кажучи...
Гарячий душ.Ковдра.Телебачення - як завжди один відстій.Музика – психо..?
Головний біль - з поверненням!
Музика нах - книга в заміну.Нудота.Глибокий сон.Ти прокинулась від вхідної с м с на твій мобільний...з занадто веселим змістом - ''введи в вену собі дозу радощів''.
Анонім.
Відповідь - ''та пішло ти нах!''.Через хвилину дзвінок в двері.Тебе вже розшукують.
- Барига?Він тобі доставляє прямо додому нові партії кохання,з дозатором в подарунок.Ти користуєшся пільгами та студентським квитком.Знову чай/кава.Під вікном чути,як діти кричать одне одному ''я тебе вб'ю'',а ввечері під ним же,дорослі брешуть одне одному словами ''я тебе кохаю''.Закрий вікна.Тобі протипоказано це слухати.Ти психічно - нездорова.Нервово-нестійка.Поклади ніж назад на полицю.Відкрий очі.Зроби ковток.Ось твої таблетки.Ти знову одна.Попсове телебачення/Просто музика/Нудні книги про психічні захворювання.Ти бажаєш знати,що з тобою коїться.Крадеш в бібліотеці сусіднього будинку посібники.Пізнаєш себе/свій діагноз.
Страшно.
Прокидаєшся від кашлю/від болю.Засипаєш з ейфорією.Тобі завтра до лікаря,ти пацієнтка непередбачувана,мінлива,не знаєш чого коштує твоє життя тепер і скільки воно буде коштувати після твого погляду,по ту сторону вікна клініки.Тебе вже давно батько хоче туди товкнути,це майже як в прірву безкінечної самотності,хоча можливо саме там ти знайдеш своїх найкращих друзів,які помовчать,коли тобі буде так необхідне спілкування,котрі так егоїстично поховаються під ковдри,коли тебе будуть в'язати санітари і колоти в вени інсулінові шприци з заспокійливим - тому що,ти хочеш відновити дар польотів,стоячи на краю холодного підвіконника третього поверху будівлі - там дико смердить медикаментами/бинтами/ватою/та печивом з мигдалем.Ти цікавишся лише тим коли тебе звідси заберуть,або мене до тебе.
- Прокинься.Одягнись.
- Я не можу відмовитися від кави.
- Нам час...Це була довга поїздка.Метро в нас не існує.Падаємо в маршрутне таксі.Пробка.Наступна.Роблю ковток.Спостерігаю.Ти давно не помічала всю ту яскравість сонця,яка є насправді/яку не помітно з квадратної ледь теплої три - кімнатної квартири,не помітно всіх цих людей,які кудись поспішають/біжать і матюкаються від злості одне до одного,але ти чомусь думаєш лише про те,як добре спати на сидіннях в електричці,коли з усіх сторін щось жме,а на першій же зупинці люди похилого віку кричать тобі щоб ти підняла свій зад і ''де повага мать вашу!?''.Від таких подій вже відходить апетит до сну - сидиш і тихо ненавидиш себе,за те,що посадила батарею мобільного,в ході чого немає доступу до таких наркотичних засобів,як ICQ та електронн@ пошт@.Сліпуче сонце заважає відкрити очі - їм потрібно виспатись.Таке відчуття немов вії стали олов'яні.А радіація вбиває красу?
Ти ненавиділа мене,коли я,стоячи над тобою,не зміг проказати ані слова/не ворушився/не вдихав повітря з твоїми вишневими парфумами - спостерігав за твоїми коричневими зіницями,таких дорогих мені очей.Завмер з думками ''хіба може кохання бути приковане до ліжка?''.В твої руки в'їлися мотузки.Ти плачиш,благаєш і ненавидиш.Весь інтер'єр палати ти вже знаєш на пам'ять,все так набридло.За цих двадцять днів твоєї присутності,нічого не змінилося.Вночі не дають заснути гудіння люмінісцентних ламп та істеричні крики пацієнтів,які намагаються відмовитися від дози снодійного на ніч.Твій Патрік весь цей час стоїть над тобою і спостерігає.
Знову,прокинься.
В своєму ліжку.
В своїй спальні.
Зроби ковток кави без цукру і дочекайся світанку.Зустрінь сонце і першою з ним привітайся.Потянися.Відкрий двері та знайди під ними Патріка,який дзвонив тобі всю ніч...Ти пообіцяла...та все ж була дуже зайнята своїм сном/сном,який можливо от - от перетвориться в реальність.
- Ти уявляєш собі глибокий ранок/уявляєш себе,сплячу красуню,на холодній від ранкової роси бетонній плиті руїнів в центрі твого міста - величезна недобудована споруда,темно - червона,бліда.До світанку ще зовсім трохи,головне дотянути - не померти/не заснути,тут,в цьому непомітному місці - його добре заховали.
Вже прокинулися пташки.На мобільному грає ''Sakura''.Ти спиш.Світанок вмиває тебе з ніг до голови/бетонні плити,цеглу - місто оживає.Де - не - де видніються щасливі пари,акти кохання та ревнощів,а ти спиш - в свій найвідповідальніший момент..
Ти прокидаєшся і думаєш, як це зробити,щоб люди більше не вважали мене хворою/напів мертвою/жалюгідною/безпомічною/такою якою ''Я'' не є насправді.Тобі так здається,адже чого тоді в твоїй кімнаті можна знайти антибіотики,снодійне,бинти,вату,шприци,заспокійливе,спирт та багато інших медикаментів,які видають себе запахом,який чутно з першої секунди знаходження в твоїй кімнаті!? - вливається гострим потоком в рецептори нюху.Невже ти інсценуєш свою хворобу?Все типу фальш?А як же твої шпалери,розмальовані фломастерами - круги,безкінечність спіралей в припадках депресій та нервових зривів!?
Сидиш на бетоні - твої ноги звисають в темноту відсирілого,давно покинутого підвалу,він дихає вологою та прохолодою.На дні видніються безкінечні купи вашого сміття та обваленої червоної цегли.Проростають дерева/по стінам - мох - зелений,як людські очі,які бачили занадто в своєму житті,які пускали сльози по щокам,які стікали і зупинялися в куточку вуст,де далі попадали на пірсингований язик,який відчував весь той смак життя - солоний.Відкрила леп - топ,який на диво не вкрали поки ти спала - жорсткий диск E/images/photo/in love - проглядаєш фото щасливих днів,коли ви були разом.
Коли ми були разом.
Майже є що згадати - кожну зустріч,кожне слово,кожен дотик.Ти й сама не помітила,як ти усміхаєшся,зате це помітили пари після актів кохання та ревнощів.З'являються нові лиця,зникають старі.
З'являються нові коханці,зникають старі.
Почуття теж помирають,як і наша краса.Ми з часом перетворюємся на мішки з кровю та кишками,деякі з них вже повністю не функціонують.Твоє серце з вродженою вадою - воно просто набите ватою.Тобі стає гидко від цих думок.Закриваєш леп - топ і мрійливо дивишся вгору.Хмари все темнішають,з погрозами затягують небо - мабуть на грозу.Ти оглядаєшся і гидуєшся від попси навкруги,знімаєш з себе converse і викидаєш їх в підвал.Тепер і ти добавила туди свого сміття.
Перші краплини вже полетіли,за ними слідуючі,чередуючись поллявся дощ.Ти боса.Позбута попсового мотлоху,біжиш,майже летиш по гарячому почорнівшому асфальту,розгбризгуючи срібні калюжі.
Вологе рідке срібло.
Ти знову змокла вщент.Ти щаслива.Посмішка.Твої очі сьогодні знову яскраві,не те,що мої - хоча мої тут недоречні.Далі ти вдома.Спостерігаєш з іншої сторони вікна за краплинани срібла,які наповняють вулиці потоками прохолодної лави.В руці чашка гарячого чаю з запахом чогось червоного...каркаде?З кавою покінчено,сподіваюсь.Ця чорна гуща в чашкі вбивала мое ватне серце - воно втягувало в себе весь кофеїн.Весь осад залишався в Меррі...
Тим часом Патрік сидить на східцях,цього вечора небо освітлюється лише ліхтарями.Згадує про тебе,сам не знає чому.
- Хто б відкрив мені цю таємницю?
Наспівує best - пісню гурту jane air - ''в твоем городе дождь...я тебе запишу на компакт твоего сердца стук...твой стук...''
Який приємний вечір,помірна метушня міста заводить.Перехожі його навіть не помічають,їм байдуже на нього,а йому майже! байдуже на них.Натовпи альтернативної молоді - це вже звично.
Ні,йому не погано!,а дуже навіть добре,його не ломає - просто паралельно.Просто сидить і дивиться/спостерігає,що відбувається біля..,але нічого надцікавого!,це ще один вечір в режимі моно,та не для нього!- Я ненавиджу стандарти...Закон?Він не завжди доречний!Ви самі знаєте,не раз продавалися!Та не варто про це...вважайте що ми домовилися...
Ця мить - вона немов для нього.Він нікуди не поспішає.Найнепотрібніша річ в цей час - годинник!Сидить рахує ..маршрутні таксі...в душі посміхається сам до себе.Щось підказує йти далі - прошвирнутися по місту/підкорити його.Та ні,сидить...Його очі в небі - там нічого немає.Темно.Один тільки місяць,і то мовчить.Твого Патріка пробило на спілкування,а він мовчить,що ж,порозмовляє сам з собою...десь в своїй глибині...
Мене можна підслухати на хвилі місцевого радіо,та не раджу.
Холодний вітер,блискучі краплини,ідеально чистого,прозорого осіннього дощу,металевий відблиск,вони падають в волосся і розлітаються на тисячі дрібних шматочків...
- Я застібаю куртку...піднімаюсь і покидаю ці східці,німий місяць,небо,ліхтарі,свої думки про все це і забираю з собою лише дощ.......на вустах тільки: ''в твоем городе дождь...я тебе запишу на компакт твоего сердца стук...твой стук...''
Йду та згадую свій вчорашній день...
Ввечері я вийшов з квартири минаючи калюжі - дзеркала,які пропалюють асфальт з середини,своїм блиском десь з глибини земної маси.Проходячи повз них я ловлю своє відображення в гармонії з вітринами,співставляючи його правильність...вдихнувши на повні груди майже! свіжого повітря,суну далі...як найдалі...мої очі записують відео зі швидкістю двадцять п”ять кадрів на секунду,але память зберігає з нього тільки окремі епізоди,які привертають до себе надлишкову увагу.Ноги рухаються автоматично...Я вбираю в себе всю красу нічного міста,до останньої крапельки.Якись неприємний шум весь час про себе нагадує...
- СТОП!А де всі інші подібні мені створіння.
Виникло дивне передчуття того,що я один - єдиний в цьому місті!Йдучи далі намагають відповісти на запитання,яке сам собі й поставив:
- НЕВЖЕ ВСІ ПОМЕРЛИ???
Одразу ж наступне:
- А ЩО ТОДІ ТУТ РОБЛЮ Я?А може і я помер тільки я цього не збагнув і моя душа блукає...не знаходить собі місця!?.НІ,МЕНІ ЦІ ДУМКИ НЕ ПОДОБАЮТЬСЯ,ПІШЛИ НАФІГ!!!
З наступним кроком вся ця картинка плавно переходить в слідуючу : вечір;дифузія повітря з вихлопними газами,де переважають останні;звичне місто,та що саме головне,з'явились потоки людей;не звичні,неприємні звуки замінив звичайний транспорт - ВСЕ СТАЛО НА СВОЇ МІСЦЯ!
- Та що було мить назад?Я втратив свідомість і мені все привиділось,чи все таки це дала знати про себе та чудо - трава,яку ми прийняли в свій внутрішній світ з моїм найліпшим другом?:)
Ти відійшла від вікна.Пішла в ногу зі своєю тінню в глиб спальні.
Двері.
Кухня.
Чай.
Дзвінок на мобільний - не відповідаєш - трохи впадло.
Твій збочений сусід,з будинку навпроти,спостерігає за тобою через вікно,як ти мрієш - втікти разом з Патріком подалі...Де багато звірів,дощу,сонця/де неповторна природа.Трава.
- Заборонена?
Твої збочені сусіди зверху,нишком слухають,як ти мрієш - про вільне незалежне життя/про красиве місто,все в мерехтливих сяйвах,ліхтариках,гірляндах - щоб воно стало нашим.
Твої сусіди збоку/знизу,зачаївшись біля стін,слухають,як ти мрієш - про те,щоб розрахуватися в кінці - кінців зі всіма рахунками,щоб знову включили теплу воду,та щоб трохи попустилися збочені сусіди,які весь час підслуховують твої мрії,які вже кудись втікли від щойно прочитаного листа від Патріка...
“Якби можливо було б стирати/очищувати свій жорсткий диск - мозок - його окремий рецептор пам'яті,від всіх тих неприємних спогадів – подій!,виразів,випадків,снів,слів!,зрад!,перемог - поразок...Інколи хочеться позбутися від всього цього бруду,про який тобі кожного дня нагадує пам”ять!Дещо викреслити зі свого життя назавжди...та ні!Кожна секунда нашого життя пов'язана з наступною...секунда за секундою,чередуючись,створює наше життя,тісно його зв'язавши і направивши в індивідуальне русло!Видалити з життя хоча б одну секунду,означає - зруйнувати його!
- Тому я не бажаю повернути час назад і щось змінити...мене цілком задовольняє те,як я прожив до цього часу!,пішов нафіг той кому щось не подобається - воно моє і мені все розгрібати!
Під час думок про це мозок збуджується,тіло покірливо реагує на його маніакальні примхи,спалахує вогонь,сон відходить на задній план - випадок майже! повсякденний.Дуже часто ми лежимо на ліжку зловивши очима погляд на стелі,яка в темряві здається безмежною - глибоким безкінечним простором,і думати/згадувати про щось особисте,переважно про що б ви нікому в житті нізащо не розказали,це є вашою таємницею!,лежати з такими думками в одному положенні до самого ранку не заплющивши очей.Можливо когось це навіть захоплює...комусь в кайф ходити на ранок в інституті як примара,чи плисти по довгих,глухих коридорах як амфібія,і спати на довгих,нудних парах з фізики,які нікому нах не потрібні!Люди весь час думають,і від цього не втікти!.......''
Твої думки були поцуплені,приблизно о 21 годині минулого вівторка,ніким іншим,як твоїм коханим Патріком...який знає тебе краще ніж ти сама...
Ти затягла мене до себе додому.Немов під гіпнозом,я повівся на твої чари.Ти сіла до мене на коліна і поцілувала,майже не торкаючись вустами,скидаючи з обох по черзі,як пелюстки,одяг - трахнула моє друге Я/так це був не Я - хтось інший,лише моє відображення в твоїй багатій уяві,що затьмарило твою голову/мозок/очі - надіюсь вони змокли саме від цього напів уявного дощу,а не від сліз.
Я впевнений в тобі,а ось я - хворий...іншою...чи тобою.Все що зараз тут відбувається ти вигадала сама,я навіть не причетний та забезпечений алібі,але все ж якось моторошно...вічне питання...''що буде далі?''/що заставить тебе зробити зі мною хімічна реакція,яка відбудеться в твоєму мозку?...- Я гадаю я вб'ю тебе,майже так,як і ти мене,в своєму світі,а потім покохаю до нестями/покохаю те твоє несправжнє Я,воно принаймні краще від оригіналу.
- Я згоден тільки скажи мені зараз кінцеву дату мого життя,адже поки що,це відомо лише тобі.Я ще хочу багато чого встигнути - зрозуміти нарешті хто вона,та,що блукає ночами на поверх вище,відчути ще раз смак крові та молока на собі,поблукати з найліпшою подругою в темряві і павутинні підвалу мого будинку і повбивати всіх своїх колишніх коханок...чи може просто їх друге Я,а ще просто політати...як тоді...пам'ятаєш?
Тиша
- ...ще хочу тебе дещо запитати...в мене хоча би є ще якісь шанси на життя?Чи мене вже можна вважати чимось мертвим?...блін...ти все мовчиш,це прискорює мое вбивство в декілька тисяч разів.Можливо це на краще.Я вже повністю твій!Роби зі мною все,що забажаєш...
- Я не бажаю навіть бачити тебе...
- Тоді я вирву твої очі,повністю,з усією їх красою...і що ти забажаєш тоді?
- Тоді мені зостанеться лише кохати тебе,сліпуче...так...вже тебе,а не твоє інше не оригінальне Я...
ЧЬОТИРИ
Слідуючий твій ранок розпочався точнісінько так,як і всі інші,не виділившись чимось особливоцікавим - з пошуку себе в ліжку.З кави,ні,з чаю.З відкриття вікон,які поглинають в кімнату промені,пилюку,шум міста та прилив вітру.Дихання твого міста - шелестіння листя,гудіння моторів,шепіт/крик сірих людей - каша з усього цього мотлоху тобі в квартиру,в твоє обличчя,але окрім реву ##### ти нічого не відчуваєш/не чуєш.
- Хто,хто ти - ти ніхто.
- Я сподіваюся на потепління твоїх думок...я сподіваюсь на те,щоб ти здохла сука - і як я тільки міг подумати про це?
Вирвалось.
Ти немов відчула прохолоду мого тіла/моїх почуттів,мою жагу до адреналіну і прикрила вікна,щоб не змерзнути зовсім...
Меррі зустріла тебе зі словами на вустах - ''Патрік,а ти вже побудував свій приватний банк егоїзму?''.
Настав твій депресивний червень/настав твій біль в голові/настали твої психо - хвороби.../твій крик в тілі/твоє відлуння в чотирьох стінах.Час пожерає зовні,та все ж лікує з середини.Все якось занадто пусто,зковано,все якось тупо - та краще чим у всіх.
Слідуючий твій ранок розпочався точнісінько так,як і всі інші,не виділившись чимось особливоцікавим - прокидайтесь люди!Динаміки розривають кіловати кращого в світі музла/радощі новому ранку розривають тіло.Посмішка та чай.Все так чудово,але забагато світла - сліпучого,яскравого.Ти знову літаєш,але занадто високо - це твій персональний рай,з якого ти наїбнувся і лежиш на гарячій землі зовсім без думок...без свідомості?
- Патрік ти живий?..
...ти вже жалієш,що відпустила його того вечора додому.В твоїй голові куча думок,на відміну від Патріка.Ти живеш на відміну...
...твоя мрія шістнадцятиріччя збулася - клінічна смерть твого тіла щойно відбулася,все що ти запам'ятав,це світло і високі пороги,об один з яких ти спіткнувся - ну не даром же впав додолу.Ще запам'яталися слова лікаря - ''ти народився щоб померти''...
- Отже,я на половину виконав свій обов'язок,я на половину вмер...Коменти до статусу в асі ''смерть гопам'',замінив на ''плоть мого тіла смерть вже з'їла майже на 48 відсотків'' - друзі дивуються/друзі хвилюються/друзям пох.І лише читаєш месседжі типу ''ой,зміни цей статус,я звикла тебе бачити лише з віртуальною посмішкою'',або ''що за хня чувак?в тебе щось трапилось?та забий ти...'',''знову привіт...чому ти мені не відповідаєш?ти не хочеш зі мною спілкуватися,так?'',та - ''але ж це твоя мрія - посміхнись!''...
Твій Патрік десь зник - чотири дні поспіль,ніяких признаків існування...Хоча життя вирувало занадто!
- Патрік ти спішив жити!? - тонни адреналіну,пригод,проблем,купання в шмотках в центрі твого ''Парижу'',нові знайомства.
- Твоя україномовність - це так сексуально/вражаючі поцілунки просто зривають дах!
Шалений темп життя знову опустився до помірного.Тепер моя місія не закохати,а закохатись.За всім спостерігає старий театр,мокрі попсові малолітні модниці,ошарашені цивіли з очима по п”ять копійок,а ми самі по собі,і тільки час помічає,як протираємо кеди об сірий асфальт буденного міста/розбиваємо памятники скейтами,ролами та бемами/зриваємо натовп.В навушниках завжди лунає альтернатива цьому світові.Люди проходячи повз нас озираються...ну і хто з нас справжній?Беремо від життя все,що тільки можливо,та головне не те що й всі...
Вода в фонтанах була немов з відтінком джину ''Біфітер Лондон Драй'',все так дешево та сердито,але й одночасно шалено дорого - своїм моментом відчуттів/дотиками ніжних,але сильних пальців/своїми бризами/хвилями/своєю яскравістю/вашою сліпучістю.Ми потонули у всій цій прохолоді на декілька незабутніх секунд - очі під водою виглядають в декілька разів краще - вбирають в себе глибокі голубоваті відтінки/виводять все,що їх вбивало до цього.Океанічний ефект в твоєму місті темнуватих будівель/сірого асфальту/блискучих трамвайних колій - їхньої майже! безкінечності/нашої майже! безкінечної тривалості.Сонце десь сховалося за вечером цієї доби,немов граючись з нами в схованки,немов все ж хоче перевірити нашу витривалість...Блукаючи вулицями в мокрих речах до самого ранку без жодного променя,зігріваючись лише обіймами та мега - поцілунками - все в пошуках світанку.
Весь секрет в твоїй шаленій особистості,С'юзі...
Сон про погану дівчинку,про червоне літо '08,про те,як воно заливається рідиною під назвою ''кров''.
Вона прокинулася десь під обід,з непоспіхом зібралась,вгамувала своє не слухняне волосся і вийшла на полювання в джунглі твого міста,втраченого надії.Блукаючи вбирала вуличну пилюку,футболила розтріпані місцеві газети,підбивала порожні пляшки немов граючи в сокс,в пошуках своєї здобичі - в пошуках тебе.На неї напала ікота...
- Мля,хтось згадує вже...
Це був Патрік,який стояв в неї за спиною і намагався тихенько с'їбнути.
Спалився ти лише своїм страхом,який дівчинка відчуває більш між занадто.
Втеча.
Погоня.
Не без елементів паркуру.
Патрік тікаючи розкидав людей,як дитячі пластмасові кеглі,вони приземлялися з застигшими на вустах матюками.Ти відчув,як щось холодне з солодким болем ввійшло тобі в спину/ще раз,футболка змокла/якась липка,щось зовсім не схоже на піт.Ще два кроки і падаєш в положення обведене білою крейдою,в якомусь захаращеному перевулку спального району.Спостерігаєш згори,як твоє тіло перетворюють на шматочки і акуратно,дбайливо поміщають в велику рябу сумку - та що мрія бариги/вона добре пасує дівчині на плечі,твоїх п'ядесят п'ять кілограм нагадують їй про тебе.
Вона з непоспіхом добралася до тролейбусної зупинки,покуривши,дочекалася наступного...Від'їхавши майже за місто,поближче до лісу,вийшла,завтикавши тебе в транспорті.Двері зачинилися і ти поїхав подорожувати своїми знайомими вулицями...
Хтось подзвонив в двері/ще раз...Патрік прокинувся,але забив відчиняти/зачекав з півтора хвилини - ніхто більше не турбує і знову занурився в сон...
...від'їхавши майже за місто,поближче до лісу,вийшла з ''тобою'' і почала зникати стежкою десь в лісі,серед великих дерев,та не дуже,серед різноманітних тварин,але зовсім без сторонніх людських очей,які б щось запідозрили.Скинула свій важіль з пліч в передчасно викопану яму,прикидала землею все це діло,покурила на доріжку і пішла додому.Вона любила пройтися пішки,подихати свіжим повітрям,особливо після таких справ,щоб відійшов зайвий головний біль.Прийшовши додому ввімкнула ТіВі,знайшла в холодильнику пляшку якогось пива,зробила ковток і заснула зі словами ''я не хвора'' - це була твоя Меррі...
Креативні дизайнери твого паперового життя не відриваються від своєї роботи ані на хвилину.Вони дбайливо виводять кожну лінію твоїх почуттів,поглядів,подій,снів,слів,зрад,перемог/поразок - все на шару,не потребуючи зарплатні.Вони тобі все це дарують,взявши в замін лише твої сили,вони висмоктують їх через мозок/бояться нерішучості,страху,які передаються до них по крові твого тіла - всі нутрощі,вени,капіляри,найменші атоми твого складу... відчувають страх.
Я не хочу більше бачити твоє обличчя - вбивця,я не хочу більше чути твоє ім'я - я вже його ненавиджу так само,як і своє,я бажаю втратити все й одразу,ще один такий погляд,і я насправді повириваю твої очі...
Патрік,креативні дизайнери життя відчули твій страх...
...ти підкралася тихо з - заді і штовхнула мене до прірви думок про хвороби,зло і всю іншу грязюку нашого з тобою світу - я зп'янів від всього цього,чи просто виснажився...
...знайшов себе на слідуючий ранок прохолоди,знову,в своєму ж ліжку - навкруги зовсім нічого,нічо зайвого,чогось навіть невистачає - хтось спиздив мій найкращий диск з джейн ейр,чим тепер я буду прокидати себе та своїх сусідів - гопників – діставати?
Піднявся з ліжка,через кільканадцять секунд опинився на кухні,замутив собі якусь яєчню,порцію кофеїну - похавав і знявся десь в місто,подихати,серед майже! живих,свіжими вихлопними газами.
Вечір.
Блін робота - весело працювати офіціантом,коли обслуговуєш в сраку п'яних гопів,особливо тоді,коли вони палять мое друге ''Я'' по моїх скейтерах...Знаходиш їх лиця в попільничках,різноманітному сервісі та на холодних столах - кажуть попускає.Спостерігаєш за цим всім кожну ніч,до ранку - весь час напряжна музика,інколи радує drum,інколи нервує pop,інколи мене радують твої sms,інколи вони мене нервують.Допомагають друзі в середині icq - маленькі непомітні,але такі рульні.Ти цим часом десь зависаєш в своєму ліжку - спиш,а можливо пишеш мені наступне повідомлення,на яке я наврядчи відповім.
Твій Патрік сидить на стільці в клубі ділових людей,типу працює,пише свою першу в житті книгу,про все,що тільки завгодно,мріє про тебе та ще про твою подругу...
Має при собі дві сторони обличчя - перше - його/повсякденне/звичне/особисте,а друге - типу скромняги.Тихо,непомітно керує людьми - хоча сам теж цього не помічає.В нього все так просто...
- В мене...
Жодних Санта Барбар.Мріє полетіти в космос,хоча жах,як не варить всі ці космічні фігні - в заміну приходить ''корабель'',який імітує будь що - вживши його на руїнах з якимись незнайомими альтерами,зпетляв на роботу імітувати космічні польоти по залі диско - бару,і слухати при цьому попсові треки наших мега - зірок,а Меррі зникає десь в лабіринті Києва,здаючи вступні іспити до університету.
Хз,про що вона думає,йдучи десь зовсім далеко по чисто прибраній вулиці столиці світу/про що думає,їдучи десь глибоко під землею,переміщаючись в часі павутиною шляхів метро,а Патрік сидить забиваючи на все за барною стійкою,попиваючи пиво з Крісом - про тебе навіть не згадує,все якось тупо виходить...
Ми зустрілися,блукали,тримаючись за руки - спілкувалися немов з лодоні в лодонь,передаючи кілобайти інформації - не зовсім важливої.
Нас весь час супроводжували автомобілі,''випадкові'' перехожі - всі немов слідкували за нами,з усіх сторін,всі вулиці в блискучих фото - та відео – об'єктивах...
Ти зупинила нас для поцілунку,який певно не відбувся.
Ухиляння...-
Меррі,адже ми друзі,правда ж?..
Я відчув,як мене щось міняє з середини...
- Він читав книгу про клуб,про який,по перше,не можна розказувати нікому,а по друге,те,що про нього ніколи! нікому! не можна розказувати,і жахливо нервував без всякого приводу.
Його щось міняло з середини/ломало і хотілося плакати від нервів,без причин - мокріють мої очі,розпочинається біль в животі, якогось ... паморочиться в голові,дістає абсолютно все і моє життя включно,яке стало неперевершене,немов дійшло до кондиції.Слід зробити кому для наступного ривку.Його дістає те,що все так чудово/чудово,тому що проблем занадто - вони приносять радість в ході яких,відчуваєш весь смак,коли їх немає.
Боротися зі всякою фігньою,яка проявляється палицями в моїх колесах.Спостерігати за всім цим при ввімкненому світлі/при твоїй присутності,спостерігати,коли йде дощ і коли дме вітер/коли зимно на стільки,що кристалізуємось/коли танемо від спеки зовсім,залишаючи після себе плями,кольору розпеченого цукру.
Ми дві такі плями - я з тобою...
Подаруй мені себе сьогодні десь о півдні,тоді,коли я прокинусь,відчую краплини вологої роси,яка вже встигла нагрітися від денного світла,по всьому моєму тілі/втопи мене в своїх обіймах/С'юзі вбий мене своїм поцілунком - ти темна/нерозгадана/смертельна,але вважаєш нас,людей,досить довірливими та пухнастими.Я хочу вмерти так,як і ти - білосніжною смертю...
- Допоможеш?
***
Тоді Меррі дізнавшись,що ти в клубі роздаєш свій мобільний номер її подругам,користуючись своїм положенням,запропонувала себе на користь твоїх сексуальних примх...
- Патрік,мої батьки знялися з дому до столиці на декілька днів,може зайдеш,зкрасиш собою мою самотність!?
Трохи ломаючись - ''я не проти...''
***
Солоні губи/розбиті губи/покусані - стікають кровю,шалений темп серця,стук,погляд закритих очей - ну блін,я в хламі від твоїх поцілунків...
...і нас вмиває дощ,нарізно,мене в моєму місті,тебе - в твоєму.Сірий день,тінь відсутня,як і відсутній його зароджувач – сонце.
Як зазвичай буває,скейтер під час дощу сидить вдома - а він все йде і йде,не даючи розправити йому свої ''янгольські'' крила.Динаміки розриваються,вибиваючи віконні рами,розбиваючи скло,воно падає,присипаючи внизу перехожих,немов колючим снігом,шокуючи,надає пошкодження - порізи,нові враження,нові рани,нова свіжа кров змивається дощем з асфальту.
Я шарю очима в темноті,руками/порізаними пальцями по стінам кімнати,відчуваю рельєф шпалерів - шукаю своє кохання під наркотичним зп'янінням.
По трохи їде дах.
Я стаю на одні й ті ж граблі - я шукаю тебе знову...в очікуванні твоєї появи - вхідне смс :
Ja tako* tebe dy*e xo4y poba4utu!!!I zrobly vse mo*luve=)S4os' prudymay!Sprobyy zavtra pruixatu,jaks4o tu bydesh vil'nui...
П'ЯТЬ
“інституцінональний ринок...” блін,що за хуйня?Відчуття того,що я самовбивця пішовши на цю пару до свого псевдо - коханого коледжу.Я намагаюся зайняти себе хоча б на краплину цікавою справою,моя рука невпинно щось вишкрябує на парті :
''30% почуттів + 10% фізичних відношень розділити на флегматичність однієї зі сторін...скільки в суммі вийде чистого кохання в відсотках?Флегматичність при цьому = 15%''.
...наші паралелі все одно колись перетнуться,ми поламаємо всі стереотипи природи,яка до нас вже ніякого діла не має.Ми - це суцільні надцятигранні механізми/інтегральні плати/схеми,маємо в собі потужні відео - карти та великий об'єм оперативи,так сказати,для роздупляння,жорсткі накопичувачі для зберігання своєї history в цьому напів - віртуальному житті,та web - камери технології cyber shot для світогляду.Відтепер ми повністю залежні від мережі.Душа горить,свободи хочеться.Це все дістало...залежність...блін,ми пішаки,жалюгідні,механізовані,майже люди.Наші серця відтепер можливо відкрити тільки згенерувавши пароль.Синтетичні відносини - звична справа,ніхто не знає про кохання.Помираємо наодинці...в принципі,так,як і живемо/існуємо на базі операційної системи.Коли бажаємо кращого - накопичуємо кошти на нові патчі...
Мій онімілий погляд відірвався від вікна щойно пролунав довгоочікуваний дзвінок,який вбив цей відрізок навчального часу що = 120хв.Ну нарешті...
Немає більше сил сидіти в цих стінах.Скоро ранок покличє мене знову,місто,я відчую твоє дихання під собою/стук серця,який намагається злитися з моїм - це як йти натовпом в одну ногу.Що мене буде чекати...смуток?радість?Місто,вибач,але ж ти і сам помічаєш,як все більше перетворюєшся на urban,в тобі давно вже померли птахи,трава сіра,як і сірі люди,які все ще в пошуках хоча б ледь помітного зеленого відтінку природи.Цікаво,чи знайде хтось свою мрію!?Ми протоптали по тобі свої стежки,все поділилося на райони,де можна стати чужим - ми свої тільки серед своїх...
- ''Довіряти'',що це таке?Саме від найкращих друзів можна чекати перо в спину...
- Помирати не боляче!,коли ця смерть моя.Бігаючи на даху будинку,полетіти з багато поверхівки,дати фору вітру,пережити страх/переживання,впасти/піднятися,та йдучи,збиваючи ноги думати ''ну і навіщо я це зробив?''.Адже все чудово - життя досить прикольна річ.Ми маневруємо...адже вправні маріонетки!,наші нитки життя тікають десь високо в небо,звідки нами керують...інколи гра заходить надто далеко і тоді ми не впізнаємо самих себе,чекаємо перемін,дехто навіть віддає цьому все своє життя.Підходимо досить близько до прірви,та ''вищими'' судилося,що б ми туди не падали,але так все набридло,що хочемо покінчити своє життя самогубством.Кожна спроба це невдача,ми знову піднімаємось на найвищий будинок цього міста...падаємо,даємо фору вітру,піднімаємось,йдем збиваючи ноги і думаєм ''ну і навіщо я це зробив?'', адже все чудово - життя досить прикольна річ...виходить,що все ж таки наше життя монотонне.В розчаруванні сидимо на землі,згадуємо/аналізуємо щось,щоб підняти собі настрій.Ти нікому не потрібен,але й тобі ніхто...Всі ходять дивлячись собі під ноги,не помічаючи одне - одного.Серця з вати...паролі..навіть вони вже в колишньому,тепер нічому не можливо зарадити,а якщо і можливо,то спосіб не всім відомий.Ви,одиниці,врятуйте нас від цієї пустоти!В наших тілах довго чути відлуння згасаючого пульсу,скоро кров застигне в капілярах/розпочнеться нова епоха закам'янілих силуетів,з живими очима...Ми будемо танути під літнім теплим дощем,поки не зникнемо зовсім...
***
Мурашки під шкірою від такого ''некохання'',а що поробиш,і навіть від наступних втрат ми не можемо себе застрахувати.Атака на логічне мислення - ми вже не підвласні самі собі,не знаємо що робимо,точніше не робимо нічого.Вдихаємо повітря,мовчки розмовляємо...подумки?Замкнувшись в чотирьох стінах своєї кімнати,намагаємося не думати про зраду,але шансів майже ніяких,інше навіть в голову не лізе,місця не залишилось від вище написаного.Мені не байдужий твій біль!,депресія заразна,вона передається! підсвідомо,непомітно підкрадається,та пожерає з середини,перевертає все з ніг до голови,душа рветься - ламає все на своєму шляху,хоче відчути на смак волю.Тіло вже занадто тісне,чи то пак тисне!?Її обпікає сонце від незвички,великі плями/рани не поспішають загоюватися.Нестерпний біль - ми розділимо його порівну,і навіть не відмовляйся від підтримки,на то і існують друзі,принаймні відтепер я так і вважатиму.
Цей проміжок часу нестерпно довготривалий,кажуть,якщо не так часто дивитися на годинник - час спливає в декілька разів швидше,ми це ще встигнемо перевірити.З кожним днем кришталики наших очей згасають - колір вже не на стільки специфічний!,ми бліднемо чи помираємо?Тут будь - які запитання зайві!,знаю,ти все одно не відповісиш - відповідь потрібно шукати лише в безмежній глибині твоїх байдужих очей,чи того,що від них залишилося.Важко й уявити скільки піде на це часу.Тиша на стільки глибока,що чути наш з тобою пульс/повільне не глибоке дихання,а ворушитись взагалі заборонено!щоб не порушити її баланс.
Ми зараз ховаємось одне від одного,а я ще й від самого себе.Мені все більше і більше набридає цей вираз обличчя в дзеркалі...наївний?злий?добрий?байдужий?зрештою - ніякий!..Він мене переслідує,чи це всього лише манія!?Так продовжуватися більше не може,хоча я всього лише на це сподіваюсь.
Кров вже більше не сочиться з ран - все проходить/забувається/посилається...Час - ти насправді лікар,чи тільки так вважається???
ШІСТЬ
І знову неперевершеність мого життя мене випереджає - я прокинувся з посмішкою та думками ''пішли всі нах''.Вуха вловлюють знайомі звуки incubus по всій моїй кімнаті.Нічого не хочеться,окрім пігулки від головного болю.Чекаю твого повідомлення,твого приїзду,що саме цікаво,в своєму ліжку...Чекаю твого погляду,твоїх слів,моїх слів,твоєї перемоги.
Відкриваю вікно і за щитані секунди,вдихнувши, наповняюсь потоком повітря,відчуваю його свіжість своїм тілом...
Чекаю...
Видихаю і роблю ковток...Вмикаю панківський the Red і вмираю - помирати так з музикою.Ти знаходиш мое тіло на моїй кухні.Мої очі пусті,твої переповнені/мокрі.Знаходиш на мені порізи скальпелем - серце на серці,червоне,поранене,ще досі кровоточить.Я б теж повинен був,при житті,знайти на твоєму тілі нові порізи,адже ти вчора теж була серед тих випадкових перехожих,на яких йшов скляний сніг,зроблений з вікна моєї квартири.
Ми зараз мовчимо і кричимо в середині самих себе...
Лежачи думаю ''С'юзі,тільки не викликай міліцію,я ніколи не мріяв про те,щоб вони знаходилися на стільки поряд,в одній квартирі зі мною і тобою.Просто тікай звідси і роби вигляд,що ти про мене навіть ніколи не чула - на декілька днів.А я все одно прокинусь - головні герої,як правило,не вмирають так просто''.
Прокинусь на кухні,серед людей в пагонах і немов нічого не сталося,почну робити собі дозу кофеїну - і щоб вони всралися з переляку і вилітали,як старі непотрібні меблі,знову вибиваючи вікна,осипаючи,виблискуючим на сонці склом,на перехожих,серед яких знову є ти - чекаєш моєї появи,коли я прокинусь.
Ти відчула тоді мої думки,моє прохання...
По тобі стікає нова кров,засихаючи на сонці,і тепер зрозуміло,на скільки боляче кохати,якщо це кохання - хворе.Потрібно приписати йому димидролу - нехай стане яскравіше,безбашеніше,повністю наше з тобою,особисте,з розводами червоної фарби - нашої червоної крові.
Липкі обійми та поцілунки,брудна закоханість - так вже нас змалював художник життя,Бог кохання,поки Амур подихав зі своєю стрілою в грудях,вижимав свої останні сльози з очей,стікав своєю блакитною кровю - це набагато цікавіше чим в нас.Його маленьке тільце плавало/літало в небі,біля пухнастих величезних хмар,в вічному сні,і сни були ті,лише про кохання...
Збочені?
А тепер заплющ очі і піднімайся по східцях до мене - скільки можна себе ненавидіти,за те,що ми не бачимось занадто багато часу,скільки можна сумувати одне за одним?Спробуй зрозуміти все те,що зі мною відбувається.Не хвилюйся,я ж тобі вже сказав - твій головний герой не може ось так просто померти.
- Я можу прокинутися в будь - який момент,ти тільки скажи.
Нам потрібно ще злітати в небо,на похорони маленького Амурчика,його вже знайшли без життя в тілі,і всі будуть плакати в небі,втраченому життю мачо,а звичайні люди будуть ховатися від цього ''дощу'',нічого не запідозривши і жити надалі,повністю без взаємного...
Потрібно взяти частку його крові і клонувати нову особистість мачо - мена,щоб хоч трохи згладити свою вину,адже це ми з тобою його вбили - своєю дивакуватістю,вбили таку особистість,яка зраджувала всім жінкам,і кожну ніч іншій...
Це він зраджував,зловживаючи своїм положенням.
І ці похорони тривали рівно 7 днів - як 7 поверхів пекла.
В перший день все починалося більш - менш тихо,попиваючи мартіні,яке в нормальних країнах вживають як аператив,то в нашій ним вбиваються...
На другий день все починалося з болю в голові і напевно не закінчувалося...
Третього - все як почалося з сухого,так і закінчилося водним та потемнінням в очах.
В четвер все стало набагато гірше,і це вже зовсім не схоже на похорони.Всі навіть забули для чого сюди прийшли,пускаючи собі якесь лайно по неоновим венам.
Тут відходів не існує.
Все одноразове дорівнює не одноразовому.
Затаскане.
Всі вмазані - всі задоволені.
Слідуючі два дні всі немов намагалися відійти.Відродитися - хоча не всім вдається,по причині фатальних ''капішонів''.
А сьомого дня наш повелитель нагодував нас снодійним,щоб ми хоч трішки відпочили від цих паті – поминок.
І не змочили ми звичайних людей дощем/нашими сльозами - очі висохли зовсім.І не попали ми на це паті з тобою - а хто він нам взагалі такий,цей Амур?
Я дивлюся і бачу як ти знаходиш в дзеркалі на своїй шиї фіолетові плями від мертвих поцілунків - хтось хотів скуштувати тебе/спробувати на смак декілька грамів твоєї крові.Цей хтось – Патрік.
І вже в котре в мене зникає дар мови.Все ясно - я застудився тобою.Ангіна це як ефект проколотого язика,в перших три дні.І стрьом такий виникає,немов на зоні впало на підлогу мило...В пригоді стають пігулки з гарячою кавою,антибіотики,фенофталин,травмадол,NOS,LSD та багато іншого,що допомагає жити в кольорі.Закрий очі,відкрий рот - на язик падає декілька пігулок декількох кольорів,особливо прикольні ті,що жовті,у всіх розуміннях...Кілька ковтків мінералки з видиханими газами та кілька хвилин очікування - це сама галіма штука коли чогось чекаєш,навіть приходу - в народі капішон - вища точка того,за що забашляв грошей,в будь - якому кольорі та розмірі.
Капішон він і в африці капішон.
Вони ще бувають ззаду,на спортивних гоп - куртках,але це зовсім інше,тут все більш серйозно чим ти зараз подумав,воно вже в твоїй голові і починає по трохи діяти.Ця доза надасть тобі більше крил,в разів п'ятдесят,ніж вантажівка ред - булу.Будь обережним,не полети від нас зовсім...
На кому,як не на тобі,я буду перевіряти те,що захочу ковтнути я сам!?Можливо саме це - завдання в твоєму житті?Не допустити недоброякісного приходу в моєму випадку,або взагалі врятувати життя від передозу,прикриваючи це життя від небезпеки/різнобарвних пігулок,своїми грудьми,падаючи від нехватки сил при цьому випробовуючи нові препарати токсичної дії на твій мозок.
Патрік жахливо хоче спати,але навмисно виснажує себе кавою,перетворює себе на якусь сновиду ходячу,своє тіло - на щось зовсім не зрозуміле,і що він потім буде робити з ним,як буде реабілітувати,та і чи буде...?Очі повільно закриваються,сон йде проти нього.
На дальньому плані блимає телевізор,там крутять якісь тупі італійські серіали,а що ще можна крутити в дві години ночі?,ефір вільний,тому й пускають аби що,те що ніхто не дивиться,те чого ніхто не любить.
На передньому плані музика,на передньому...ну прям в руках,на мобільному,з ледь чутних звуків можна розібрати що це breaking benjamin,така фігня в таких місцях та містах і водиться,молодь кидається будь на що,але завжди перемагає час,це їхня періодичність,тупий смак на тупий відрізок часу,наші тупі хоббі/інтереси,наші тупі погляди - це все наш розумний вибір,саме такий котрого більше не знайдеш ні в кого,це щось своє маленьке ,персональне,але багато значить для самого себе,незалежно Патрік ти чи не Патрік.
Всі ми куримо мовчки,випускаємо смертоносні/ракові кільця диму з легень і мовчимо,тому що розуміємо,що самі себе ріжемо тупим ножем,але напевно з ледокаїном,бо біль не відчутний зовсім,відчутний тільки смак та запах дешевого тютюну.Патрік дихає і задихається при цьому,немов тонни космічної пилюки осідає на стінках його легенів.
Breakin benjamin продовжує свою гру...
- Я слухаю і дихаю,випльовую пил,мокрий,він вже схожий на ґрунт.Земля в мене в роті?
- Так,а ще мурашки - білі,теплі або пекучі,світлодіоди якісь,а в голові сидить найбільша мурашка,неймовірних розмірів - вона напевно тут головна,зараз відпочиває і краще її не турбувати,хто зна,що вкоїть,можливо вона не врівноважена.
Я - мурашник,тимчасово,поки вони не знайдуть собі іншого місця,з більш великою площею,а поки що - саме я їх дім і нікуди я не дінуся - це вони мені так сказали,а можливо почулося,тому що вони теж дихають мовчки,теж вдихають пилюку.
Деякі з мурах навіть читають Муракамі,можливо подумали,що це щось подібне до них,а можливо вони просто хороші цінувальники хорошої літератури/читки.
Я - мурашник,а отже ми можемо переміщатися,і цим користуємось,нажаль не в часі...так я їм стаю корисним.
Я вдихаю пилюку і йду.
Інколи вони стають неймовірно білими,білосніжними,блискучими і дуже пекучими,цікаво це приступи невдоволення чи оргазму?
- Мурашиний оргазм в мене в роті?Вони всі в пилюці,я її випльовую та їх заодно,схоже вони не ображаються,чи може просто,поки що,цього не помітили,що я,так би мовити,викидаю їхніх друзів чи членів сім'ї як якийсь непотріб.Цей непотріб білий і пекучий.
Я роблю ковток чогось...і все ніби проходить,але вже через декілька секунд я починаю відчувати їх в легенях,вони бігають там і розпалюють багаття...
Я вже весь білий.
- Чи стану я пекучим?
Знову хочу води - прокидають і віддаляюсь в глибинах кухні в її пошуках,звідти доносяться якісь дивні звуки,чутні кроки до кімнати,скляна чашка наповнена на половину.
Вона прозора та холодна.
Музика досі продовжує свою гру...
- Хм,я знову не помітив,як я сьогодні вночі заснув - подумав був собі Патрік,але не промовив це в слух...
Я згадую тебе та Амура,пам'ятаєш,ми ж його вбили!?І це дуже помітно.Добре ми...це таке діло,але ж люди щось можуть запідозрити,вони напевно вже й так відчули цю хвилю некохання.
Вона блакитна та прохолодна.
Приємна на дотик - мокра,як наша ілюзія,навіть цієї хвилі,вона існує,але не настільки яскраво...Вона не має рук,ніг і очей,нічого зовсім не має людського.Вміє притягувати,топити нас та наші почуття,і їй зовсім пофіг наслідки.
Він - Амур,кращий за неї - хвилю,був колись...до того моменту,поки ми не стали вбивцями.
- А що?Можливо це наше покликання,чи навіть додатковий заробіток на літні канікули чи в вільний час - це нами занедбання цього світу,ми напевно забили на нього,поки що самі ще не впевнені,якщо що,то ми заберемо свої слова назад.Буде все як найкраще,а зараз музика продовжує свою гру з нами,чи над нами,ми в порівнянні з нею ніхто,вона керує людьми,тобто - мною,тобою,нею,ним,ними всіма повністю...
Телевізор все ще працює собі без звуку,вже другу добу поспіль - на нього ніхто не звертає свою увагу,не витрачає свій тупий час,тому що музика вже діє на пару з опіумом,вражає клітини мозку,руйнує там собі що забажає,грають на пару в свої ігри без правил.
- Я повертаю очі на годинник і відчуваю,що щось не так.І тут розумію,що я ще навіть не засипав...
Видаляюсь в туалет,змиваю там свої арт - нариси,повертаюсь в кімнату і падаю без сил на ліжко,здіймається пилюка - я вдихаю...
Сьогодні вранці мені снилось,що ти втратила свою красу,свою яскравість особистості,що ти познімала свій пірсинг - і це добило остаточно,ще й на додачу ситуація ввісні зовсім кисла,якась тупа,що ти мені передавала річний запас бойових гранат,власниками яких - твої друзі.Ти спиздила їх в них,щоб вони не повбивали одне - одного по п'яні,чи навіть так,адже така річ як мозок,здається відсутня.Вони начебто не відчувають всю серйозність ситуації,а ти виходить як їхній янгол - охоронець,крадеш гранати зі схованки і передаєш їх мені на зберігання,не запитавши навіть чи я цього хочу.Кажеш куди я дінуся?А от можливо і дінуся,я вже десь діваюсь,ти ж помітила,мене вбила твоя смс - я помер на смертельній гранатнатовій купі.Вони важкі та прохолодні,не викликають довіри,лежачи в мене під ліжком.Весь час чую ехо війни - довго не можу заснути,уявляю собі,як хоча б одна з них здетонує,і я вилечу,як червоний кетчуп через вікна,а сусіди знову подумають що я гучно ввімкнув свою ''дурну'' музику,і прибіжать набридати мені моїм же дзвінком на дверях,витрачаючи мою електроенергію.І все ж потім я засинаю,завтикавши,як завжди,вимкнути програвач.Я прокидаюсь вранці,і завжди,перш ніж відкрити очі,намагаюся ущіпнути себе якомога сильніше,відчути чи я ще в списках живих,чи ціле моє тіло.Потім відкриваю очі,по шаблону заходжу в наркотичне icq - там знаходжу малесенькі шматочки своїх живих друзів - аватари.Згадую про гранати,а отже і про тебе.Дивно,ніколи не думав,що саме вони будуть мені про тебе нагадувати,але так вже вийшло,ти і в правду смертельна - ти сама як граната,а Патріку довподоби гранатнатовий сік - цікаво,як він тебе вип'є?Потрібно буде якось поглянути на це,а зараз він просто зникає в місті по своїм справам...В його справи вже входять курси по вивченню та тлумаченню снів,адже це все не з проста - твоя краса,твої гранати...все це десь зникло,і тільки перше повернулося,напевно - хочу на це поглянути.Ще не пройшло й пів доби,а вже темніє в небі,а отже й в місті.Чи це пора року така,чи це Патрік так довго дрихне в своєму ліжку?І от знову час лягати спати,переглядати нові кольорові сни,цікаво,що сьогодні!?Чи прийдеш ти до мене ввісні знову?Принесеш якісь нові боєприпаси,щоб я стрімався знову лягати спати,знаючи що під ліжком,піді мною,буквально в двадцяти сантиметрах від мене,лежить якась фігня,яка може з хвилини на хвилину перетворити мене,та і моїх сусідів по будинку,на фарбугуаш.Дім взлетить,і ми разом з ним.Так,звісно,моя мрія - це навчитися літати,але прошу тебе,не потрібно її виконувати саме в такий спосіб - в моїх сусідів зовсім інші мрії,вони тут ні до чого.
Все ж вбий своїх друзів,вони руйнують твоє життя,ти ще цього напевно не знаєш,але ця помилка ненадовго - ти про все скоро дізнаєшся,і тоді всі заплатять.Ти прославиш собою своє містечко - масовими вбивствами,все вимерло в ході хворого кохання - це наслідки нашого з тобою вбивства,цього клятого Амура.
СІМ
Солоний пепел сигарет в'їдається в язик,розпливається по всіх куточках мого роту,я випльовую все це,як пекучих мурашок - зовсім невинних,принаймні вони нікого не вбивали,хоча замах на життя в деякій мірі був.
На життя Патріка.
Вікна - діри,крадуть вранці наші сни,не повертаючи для повторного перегляду жодного епізоду.
Вікна - озонові діри крадуть мої сни,поставляючи в замін,лише партії свіжого кисню в кімнату.
На підвіконнику видно,як птахи займаються коханням,а я,підглядаючи за цим спектаклем,напихаюся бутербродами вчорашньої свіжості.Саме з цього дня,з цього моменту Патрік почав здійснювати свій задум,щодо пошуку чогось,а чого,поки що і сам не знає.Занурення у психологію,ціла купа посібників,та переповнена пам'ять стілуса статями.Вивчення людей,від А до Я,спостереження кожної секунди за кожним їх наступним рухом - все це напевно для пошуку ідеалів,для пошуку кращих з кращих образів,для якогось майбутнього шедевру.Все ще не зовсім продумано,але повинно вийти на тріумф.
Я використаю вас для своєї майбутньої книги - я прославлю вас,підміну на кілька кілометрів ближче до зірок і опущу нижче плінтуса,а потім,щоб було не так боляче,вб'ю вас швидкою смертю,ви навіть нічого не відчуєтє,ви просто не встигнете щось відчути,як вже опинетесь чимось зовсім непотрібним в цьому світі - ви заважаєте ходити людям,які в пошуках свого майбутнього переступають через ваші трупи…
Я повбиваю всіх своїх ідеалів,залишивши вашу історію життя в стрічках тієї книги.Я просто повинен її написати,не важливо скільки мені прийдеться вкоїти вбивств.Про вас будуть читати,не знаючи цього,хтось з близьких можливо зрозуміє всю суть справи - знайшовши знайомі образи колишніх людей.
Я ковтаю залишки солоного пеплу,і уявляю,як він опускається по трубам мого тіла до шлунку - хімічні реакції,завод по переробці напівфабрикатів та іншої продукції - прямо в моєму тілі.Патрік робить кілька великих ковтків мінеральної води і уявляє...знаходження свого першого ідеального образу - своє перше ідеальне вбивство.Мені здалося,що коли я перерізав комусь горлянку,ми обоє посміхались,але сміється той хто сміється останній.
Я відкриваю office suite і набираю свої перші ідеальні стрічки,вони виглядають досить позитивно,і не викликають ніякого страху - думаю ніхто нічого не запідозрить/яка ціна цього параграфу.Я чую,як цілу ніч щось пищить - це вибухівка закладена в мою голову - моя голова набита порохом,один необережний рух і я в повітрі,розкидаючи свої нутрощі на вас,вимазуючи кровю ваші обличчя.Щось пищить немов відщитує кожну хвилину мого життя,рахує кожну хвилину до моєї смерті - це як психічна атака на мозок,коли не знаєш,що коїться,але все ж відчуваєш,що щось тут не ладне.
Я починаю свої дослідження - повзаю,ходжу по кімнаті,прислуховуюсь до кожного наступного сигналу лічильника мого життя - так я собі чомусь думаю,може це всього лише галюцінація?А може і насправді моя голова зараз - це загроза,як найменше для трьох - чотирьох кварталів,що поблизу - все в хлам,на смітник цей шмат нашого міста,його не стане,як і не було колись,відтепер тут буде поле,де підлітки будуть грати в футбол та ширяти собі в вени,тут будуть хлопці кадрити дівчат та потихенько дихати клеем,тут будуть друзі разом радіти життю та вбивати одне - одного по вині якоїсь дурепи,що на районі перша в своєму ділі - тут буде абсолютно все,Патрік розпочне цю історію,еволюцію молоді,а хто буде це все нотувати,щоб не стерлося назавжди таке цікаве життя?
Патрік вже уявляє себе якимось камікадзе,вбивцею.
В голові продовжує нервувати лічильник.
Патрік уявляє собі,як це все відбудеться,як все розлетиться ударною хвилею,повтікає уламками подалі від нього.
Краплини крові - їх занадто багато.
Я відкидаю всі ці думки і починаю шукати щось далі в кімнаті,іноді мені здається,що воно вже поруч,а іноді взагалі зникає.Мої пошуки - розкопки в речах продовжуються.Вони такі безкінечні,і тут раптом тупняк повний - Патрік розуміє,що вся сьогоднішня причина переполоху в голові - це всього лише перепади напруги в зарядному пристрої для мобільного телефону,який стирчить з розетки...
Посмішка.
Я знову відкриваю office suite і починаю щось друкувати - все поки що добре,зовсім без жертв,але мене починають хвилювати думки про те,що ти,С'юзі - мій наступний ідеальний образ...
Я пам'ятаю - твоя смерть повинна бути білосніжною,але все ж яка над тобою буде розправа?Адже здається цього не уникнути,як би я цього не хотів - мені будь - що потрібно написати цю книгу,довести самому собі що,я можу робити з людей історію в новітньому стилі письма.
Я вирішую їхні проблеми,схоже і твої проблеми мені прийдеться вирішити теж,відпустити тебе,надати велику дозу свободи,але це означає,що нам вже більше не бути разом - мені потрібно подарувати цьому світу шедевр - блискучий,білосніжний,смертельний,пухнастий і так далі...все,що характерезує твоє Я,адже саме ти виграла головну роль.
Я засинаю з думкою про те,що я перетворю тебе на history,ніде окрім книги я тебе більше не знайду - мене це вбиває,ломає по повній...
Я заставляю себе сидіти вдома,нікуди не виходити.Я боюся,що не втримаюсь і підійду до тебе,це стане кінцем і початком.Я вже вивчив тебе більш ніж занадто.
Я захворів тобою...чи можливо іншою,хоча тут я не певен.Сиджу вдома біля холодильника,чищу його по троху - він вже майже пустий,ще декілька днів і я помру біля нього від голоду.Я сиджу,тримаючи в руці кухонний ніж - великий,гострий,білосніжний ,смертельний - щось подібне до тебе.Мене щось немов тягне на вулицю,ноги йдуть самі,руки все ще стискають ніж,очі шукають...
Я йду тротуарами з світлим пивом в іншій руці - вже видніються знайомі будинки твого району.
Я повинен її написати.
Твоя вулиця,сходи вверх,дзвінок в двері - ти відчиняєш і чуєш,як Патрік промовляє - ...
- ''Привіт,я будь - що повинен її написати,врятуй мене...''.
- Я в своему океані свободи,мене топлять і піднімають в небо стихійні величезні хвилі,зігріваючи своєю прохолодою,я на половину наповнений кришталево чистим повітрям,я відчуваю як біля моїх ніг ковзають маленькі рибки - це ви плутаєтесь в мене під ногами,заважаючи мені слідкувати за нашою спільною тупістю.Я намагаюсь покинути це все вкравши у вітра крила,але напевно я ще не досяг того статусу щоб ними керувати - схоже на моєму рахунку покищо мало вбивств,схоже я ще не настільки грішний щоб бути вітром.
Він розчарований,що все так чудово,що йому доведеться вбити тебе прекрасною/ідеальною смертю.Я вже не хочу поглянути на твою кров,я не хочу скуштувати кілька її грамів - мене вже напевно від цього верне.Я вже не буду більше так радіти осіні,жовтому листю,напів - замороженому повітрю,цій темній порі....двері відчинилися...
- Патрік привіт.
Кидання в гарячі обійми.
Я нездара - стою далі опустивши руки,я не можу підняти їх на тебе,я немов недорозуміння цього світу.Ось воно - твої слова/мої слова,твоя перемога/моя поразка.
Мені тяжко дихати - це посравжньому щасливі обійми,а в руці блискучий кухонний ніж,спить в очікуванні свого виходу,чекає поки моя рука передасть йому естафету смерті...
Я дивлюся в твоє волосся,вдихаю твої парфуми - чутно запах сигарет.
Ти знову курила?
- Проходь Патрік.Чай?Кава?
Все ніби пройшло,все ніби добре,всі ніби живі,але книга стоїть на місці,майже поврий нуль - лише одне вбивство,лише один параграф.Виід є - потрібно шукати свій інший ідеаьний образ,а поки що...
- Чай,зелений,хоча С’юзі ти знаєш що я його ненавиджу,але прошу,зроби мені сьогодні саме його,чим побільше - нехай мене попустить,звільниться голова від таких думок,нехай все піде подалі і сьогоднішній день включно,залишимось тільки ти & я...
- Патрік ти чому мовчиш?
Тепер я не розумію нічого.З ким я щойно розмовляв?Сам з собою!?Я починаю нервувати,мінятись на очах - бля,не можу цього приховати,мені здається,що мене тут щось тримає,в цих чотирьох стінах,а отже - хтось хоче вкрасти мою особисту свободу,вичерпнути воду з мого океану.Я піднімаюсь зі стільця і зникаю...мене пожерають розбиті вікна - вони як зуби якогось довбаного чудовиська.
Порізані пальці.
Напів відкриті очі.
Я хочу взяти тебе за руку і запиати Сюзі,чому я дізнаюсь твоє справжнє ім'я тільки після наших двомісячних зусрічань?
Твої виняткові друзі - це накопичувачі/носителі досить цікавої для мене інфо.
Декілька дивних шматків твоєї правди в мою довірливість,але аж ніяк не в наївність.
Я вже якось бачив тебе у своїх снах,ти там була в своїх особливих кольорах - в кольорах твоєї прихованої на половину іншої національності…
…обожнюю жовтий колір,та не зпутайте з пакетом,дозований клеем типу ''момент''.На очах у пагонів зникають/помирають яскраві кольори твого обличчя,тупий погляд в землю/десь в нікуди,індивід без всяких інтересів,повна паралельність на те,що вже декілька діб сон майже! відсутній.В горлі пересихає від отруйних випарів/речовин.І вже ледь чутні голоси друзів...
Найкращих?
...які поки що,намагаються зарадити,але ти нічого не помічаєш,окрім протоптаної тобою ж стежки до магазину з будматеріалами,де можна придбати,як ти вже вважаєш,клею на різний смак...
- Супер легкий?Синій?Червоний?Slim?
І запам'ятай,що чарів майже не існує.Недобудовані споруди поблизу тебе,вже захарашені поліетиленом...і пливе тонкий запах,коли ти його вловлюш тебе тяне знову і знову...
- І коли ти посміхався щиро востаннє?Це було настільки давно,що ти не можеш навіть пригадати.
На кишені завжди є твій невід'ємний арсенал...
- Типу ''все своє ношу з собою''?
- Так,лише тепер я зрозумів,що все,що в мене є,це ось це лайно,в якому я пливу вже понад місяць.Не судіть мене - всі ми граємо в якісь ігри в своєму житті.Але я ж ще з початку знав,що вибрав хибний шлях,як кажуть ''пробачається та не забувається''.
Я вже чекаю коли настане ніч,щоб заснути і прокинутись на ранок типу з новини силами і почати все з нуля,думаю залежності не повинно бути!
Я обожнюю білий колір,та не зпутайте з...
Ти не зійшлась храктером зі своїм татом - азербайджанцем,та тепер я знаю,напевно,звідки твоя дивакуватість очей,твій такий прємний відтінок шовкової шкіри - вся ця фігня якось приємно діє на мене.
Я набираю повні лодоні повітря,щоб пізнати його ближче,поглянути в цю прозорість глибше.
Я переливаю його з лодоі в легені.
Беру твою руку і запитую це все…а у відповідь лише – “Ти сьогодні якийсь трохи інший,ти міняєш себе щогодини і я не можу до тебе звикнути”.
- Що ж,вважай що цього разу ти відморозилась,але сподіваюсь,що мене більше не чекають типу такі сюрпризи - це на горі хтось ввійшов в азарт,граючись тобою - ти забавка для якоїсь лінивої нездари на небі,можливо це один з ангелів тягає тебе за твою нитку життя як маріонетку.
- А чому як…?
З висоти і справді здається,що твої чудові нестандартні очі виглядають як скляні,що твоя неперевершена шовкова шкіра змахує на звичайний полієтилен,а плоть твоя – пластмаса.Ти немов кольорова лялька в чиїхось руках,схоже що зовсім не в моїх.Ти втікла від мене,сама цього не знаючи,ти зовсім далеко – на дистанції витянутої руки.Ти наповнена речовиною наркотичної дії,а я то думаю від чого це я так дурію!?
Бажаю відчути прилив твого голосу та твоїх пальців до мого волосся,яке я так ненавиджу,вкладаючи його щоранку якимось дибільним гребінцем,змочивши перед цим стихією для більшого єфекту – для єфекту мокрого волосся.
Я помічаю як моя флегматичність по трохи зникає,немов хвороба стала виліковною,винайшли препарати для лікування – особливо приколні ті що жовті,у всіх розуміннях…
Рекомендую.
…відчув як в моє несчасне тіло влилось більше серйозності – ні,ніякої сім'ї в моїх то сімнадцять…,ти ще не на стільки зірвала мій дах,щоб я став сам собі ворогом,щоб був самовбивцею.
Всі ці погляди вже інші.
Погляди на…?
І Патрікові тупі смаки вже теж інші,альтернативість його мозку стала попереду,а от щирість посмішки вже десь зникає все далі і далі.Допоможи мені її повернути – будь ближче,бо щось виникає таке передчуття того,що я скоро вже забуду як ти виглядаєш…
Я обертаюсь назад і бачу як за вікном моєї кухні йде дощ,там вже немає птахів,лише одні гопники під парасольками,шаройобляться в пошуках «нічних лохів»,хаваючи зернята з пивом.Дуже помітне їхнє невдоволення з приводу їхніх змокрілих спортивних речей – легкий одяг,щоб було легше тікати…від самих себе!?
- Ні,все хня і зовсім не цікаво…а сьогодні вночі я так ахуєнно заплутався у своїй ковдрі – відчуття того,що моя ж ковдра коїть замах на моє ж життя,удавами звязує ноги – я плутаюсь у цій багнюці з просоння,не зовсім розуміючи ситуацію – трохи забиваю на це…
- А хто там говорив про втрату флегматичності?
Він піднімається щоб забити чимось свій порожній шлунок,десь о пів на третю ночі.Все як завжди,із – за його нічної робти офіціантом виникає безсонниця,в наслідок чого Патрік занадто багато думає вночі,згадучи про кожного з вас,інколи навіть по декілька разів,так сказати по колу.
Вас по колу?
А що?Уяви що твоя знайома,дуже доброго вихованя,арестократичної поведінки,звичайно не має шкідливих звичок,все так прикольно,інколи проявляється гламурність та кокетливість,ти задоволений що в тебе такі хороші друзі,і більше нівкого таких немає.І тут раптом ти дізнаєшся,що вона місцева підстилка,яка перша в своєму ділі,і це саме через неї твої друзі вбивають одне - одного.Вона як заборонений плід,зверху в шоколаді,солодше не буває,а в середині одні солоні сльози її матері,яка про все здогадується…як її дочку пускають по колу троє пяних задоволених уйобків.
Ти все ще щасливий,що маєш таку хорошу подругу,якої більше нівкого не має,тому що таку ніхто й не хоче мати,хіба що в своїх особистих цілях на хвилин так тридцять!?
Вона якось і не переймається цим питанням,вона задоволена всім під зав'язку,не потребується в друзях,але ходить поміж вас слухаючи на mp3 класику,прикидаючись далі дівчинкою зразкового виховання,Але помічає,що зі сторони погляди вже якісь зовсім інші,ій стає трохи стрьомно і від цього часу вона починає дедалі білье маскувати від вас свою косметичку з пігулками,які аж ніяк не від головного болю…
Уявив?
Все це - ...
ВІСІМ
...якийсь повний ідіотизм.Моє тіло вішаєься на стіни від таких подій,від таких людей як ти,від тих вчинків,що твої – це твоїх рук справа,дарма я тоді тебе не вбив,час би все одно все вилікував.Я не розуміючи зовсім нічого,немов в якомусь невідомому сп'янінні,немов в комі,біжу до своєї подруги – психоаналітика – молода/вродлива/досить розумна,а що ще треба для повного фаршу?
- Відчуття,то майже як оргазм – відповіла вона.
- Чому майже?Адже оргазм це теж відчуття.
- Бо це лише частинка...
- А оргазм осені – це листя?
- Так,а калюжі то сперма:) – шепоче...всміхачись.
- А що?Якщо згрести всі наші почуття в купу і відчути їх в одну секунду одночасно,як думаєш,серце витримає таку єйфорію?
- Воно витримає все,головне щоб поряд був хтось...і ти засяєш таемничим світлом.Коли всіх відчуттів вдається досягнути одночасно ти потрапляєш в інший світ,у вічність – її можна вивчати,але той хто поряд допоможе повернутись.
- А якщо в ході ейфорії,в стані афекту вбити того хто поряд?
- Тоді то справжнє кохання.Якщо помре і він,вже ніхто не витягне тебе.Вони помруть одночасно.
- Це кохання теж хворе...
- Шалене/нестримне/необдумане/палке/дурнувате/жагуче...
- І саме під час ось цього - ''шалене/нестримне/необдумане/палке/дурнувате/жагуче...'' – люди вже хворіють одне - одним,а ліків то немає...вони потенційні,залежні одне від одного ,нарики,і потребуюь дозу,хоча б невелику.
- А ліки і не потрібні...а залежність це така штука – я маю заежність від нього,він – від неї,вона ще від когось,а хтось від мене...
- Але чому моя залежність якась незрозуміла?Вона виникає до музики...
- А вмене до запаху фарби...
Сеанс закінчено.Всім дякую.Допобачення.
- Доречі Патріку,це була “така” розмова...я можна сказати кінчила:)
Чомусь мені здається,що це повинно бути восьмою частиною чогось...восьмою частиною мого житя,і вашого включно.
Я повертаюсь з тим же таємничим світлом в голові,розмітаючи оргазм осені під ногами з допомогою мого friend – вітру,та розбризгую її сперму своїми безбарвними кедами,вона хлюпочеться,виходить з берегів.З парку дме прогулянками та відпочинками/дощами,а ще нічними згвалтуваннями.
Якось можна почути,як чийсь тоненький крик прорізає повітря.Воно розлітається по місту,ну принаймні по кварталу.Щасливі ті люди,що не чули цього,а ті що почули ,одразу відчувають на собі міліардну численність пекучих мурашок,з адреналіном в крові - вона наврядчи в тому стані щоб застигнути,вона не зважаючи на вас міняє свою стуктуру...колір...свою історію...
Звідти пахне листям - його топчуть діти своїм цивільним взуттям,в них ще зовсім не визрів смак – тому і користуються совковим смаком своїх батьків,а я йду,розбризгуючи собі на кеди й штани калюжі,дивлюся в їх очі,хочу відчути смак їхнього життя,як я сьогодні відчув смак осені,прибираючи в кімнаті.Щось дух переймає такий настрій – йхній настрій.В їхніх очах то темно,то яскраво – мурахи з адреналіном вже на підході,вони приносять його в маленьких кульках за п'ятнадцять копійок.Це сміття – воно завжди залишається в мене під шкірою.Скільки піде часу,поки воно там повністю утилізується?Рівно стільки скільки буде тривати твоє життя,плюс ще (+ - 2) одинадцять місяців потойбічного шляху.А можна просто зняти свою шкіру,як новорічний костюм казкового персонажу,як маску з обличчя білого принца і почистити все там дбряче,а потім одягнути і продовжити весь цей карнавал – все це життя.Продовжити своє,та при цьому зупинити чиєсь...для написання книги.Схоже доводиться вбивати лише ідеальні образи – тобто ідеальних людей при житті,в яких так як і в мене по трохи їде дах.Їде він від всякої дурні – це навіть не цікаво.Цікаво те,що зараз відбувається в центральному парку відпочинку – зовсім нічого,і це так заводить,навіть трохи лякає – діти рухаються як роботи/посміхаються як роботи/матюкаються як...
Я майже пишаюся нашим поколінням...де технології забираються в наші тіла і там їбашуть все,що захочуть,а їхній синтетичний мозок хоче багато...ви потім про все дізнаєтесь,коли самі на собі все відчувєте,а якщо не відчуєте то вважайте,що втратили рівно половину свого наземного життя.
Вітер згинає дерева,видно останніх птахів,які ще не відлетіли,зігріваючись,займаються на гілках коханням,не зважаючи,що на них зараз дивимось ми,всі разом – я,діти,їхні матері та інше...їм не звикати,їм потрібно зникати,та вони чекають сонячного дня,льотної погоди,щоб не здохти на пів дороги від раю.
Я краду в них одну пір'їнку і йду далі.Перебираю ноги,мокре взуття – все в болоті,руки в листі – виставка,натюрморт «дари осені» - стандартно та зовсім без оригінальноті/без смаку.
Птюч.
Нудить...
Оргазм осені.
Її руки штовхають мене по вулиці додому,немов п'яного доставляє під самісінькі двері – вона відповідає за мій стан,зовніній і внутрішній...Так і пішла,не залишивши свого номеру – пора кохання,прохолоди та наркотиків...пора швидкого потемніння на вулиці та в очах – схоже все від нестачі сил.
Я безсилий проти неї.
Але я зовсім не проти - тільки за.За те,щоб вижити зараз/не заснути.Віднайти в собі сили і наздогнати її,все ж вибороти мобільний номер у королеви краси...
- Я благаю,тільки візьми трубку...ні?
СМС:Давай якось зустрінемось!Send – десь в самий глиб осені...в її прірву/в мою прірву бажань.Я буду чекати на відповідь рівно один рік.Я гадаю тобі вистачить часу,щоб обдумати щодо нашої зустрічі,якою вона буде,та і чи не змінилась ти за цей час,за ці щитані секнди - саме таким мені здається очікування під твоїми відсирілими чарами,під твоєю купою листя,я буду в ній купатися,кричати й посміхатись,заманювати тих дітей до себе в пастку,тягти їх за руки,ховати їхні трупи в глибині.І зізнаюсь перед всім світом тільки коли діждусь від тебе позитивної відповіді.
На що ти мене перетворила?Мій дах!Де він?
Вже тільки вітер блукає в голові і мої пальці в пошуках...
Їхні маленькі тіла будуть тихо спати,не вдихаючи,не відчуваючи,не чуючи,не бачучи – смерть як смерть,нічого особливого та особистого,все по твоїй ініціативі,по твоїй вині – це ти така схиблена...
- На чому?
- Ну не на мені,це точно.
Парк дихає якось смертоносно,тут страшно знаходитись,ці малі потвори мене лякають.Заходе зайоб,що вони хочуть мене з'їсти,пригають до мене в листя - купа немов оживає,починає рухатись – це вони як чев'яки,лазять в пошуках мого тіла – відчуваю дотики,хтось шкрябається,хтось кусається - я тікаю на всіх парах з цієї халепи...
Осінь,ти мені зраджуєш...ти ненавдиш мене чи що,я не розумію тебе взагалі!?Де твій розум?
Опа...
Все зрозуміло,я втюрився всього лише в яскраву обгоркту,а в середині ти...ще краща!Це божественно/божевільно.Ось це я і називаю,те,чого не передати словами...
Тепер кожної осені/кожен вечір,коли я лягаю спати,поглядаю в вікно і бачу там в низу,на нічному холоді,маленьких хлопчиків з,то чорними очима,то блискучими.Вони гіпнотизують мене,вселяють в мене вічний страх,провокують на безсонницю,розбивають мої вікна,пускаючи ніч в мою кімнату,а я,як дурень сиджу в ліжку і чекаю від тебе вхідне смс.Як там?Надія помирає останньою?Але ж вбили цю Надію кілька днів назад.Вона мешкала на поверх нижче від мене,кожен ранок співала в ванній,кожен ранок курила в себе на балконі з чашкою чогось гарячого – судячи з запаху це кава,а я підглядаю згори за цим,кожен її ранок,вивчаючи її психологію – одним словом,хороша була Надія...колись...ще зовсім недавно ми дихали одним і тим же осіннім повітрям,тільки я на своєму поверсі,вона - на своєму.Іколи ми навіть вітались – це тоді коли вона мене палила,але у відповідь цьому лише махала мені рукою та всміхалась...
...а зараз...на що ти нас перетворюєш?
Ми ніколи з нею не розмовляли,розуміли одне – одного під час контакту очей.Інколи я зв'язував міцно свої штори і спускався до неї на своєму небезпечному ліфті ручної роботи,з книгою Карпи в руці – типу читати...але ми все ж розуміли одне – одного під час контакту очей...було очевидно,що література їй до інтимного місця,і все що їй потрібно це кохання на декілька хвилин/війна в ліжку.
Ми заключали контракт на ймовірне повторення пригод,і в кінці кожної,підписували між обома сторонами акт про перемир'я.
Вже не чутно звичного нудного співу в вісім годин ранку/вже не чути запах кави на балконі в вісім п'ятнадцять/вже не чути запах підпаленої сигарети в вісім п'ятнадцять.Вже немає всіх цих дрібниць,до яких мене ще й досі тяне.
Знизу чути лише саму тишу.
...а зверху горлопанить телевізор та довбані мешканці/сусіди скидають недопалки,як атомні бомби,вони розсипаються іскрами,щойно відчувають перед собою асфальт,а я сиджу на стрьомі в очікуванні великого “boom!!!”.
Її тіло знайшли під купою жовтого листя в обіймах з дітьми.Їхні тіла вузлами переплітались/переверталися.
Хто це все зробив? - запитую я.
Під чиїмись нігтями можна знайти вчорашній “Вінігрет”,а під її – мою шкіру.
Осінь – це щось надлегке/надлегке життя/надлегка музика/тяжка самотність/мінімал/це коли знову згадуєш,що хочеш літати і починаєш боятися відкритих вікон/озонових дір,які запросто висмоктують наші тіла на вулицю,взагалом твоє і моє,її руки немов штовхають нас на фатальні вчинки/затяжні прижки з будинків/багатоповерхівок – цегельні вежі по бокам кольорових вулиць.
Житлові коробки або ящики для офісних пацюків.
Ліхтарі всю ніч гріють повітря/яскраво сплять вбиваючи темряву.
Звідкись сочиться потік музики,вона продовжує свою грую.Комусь не спиться,а хтось давно вже дивиться сни про білих коників.
В гуртожитках шиплять порожні труби та грає розбите радіо налаштоване на місцевій хвилі.
Під її нігтями моя шкіра/вона під моїм листям/я – під її тілом – вона зверху на мені.../мій глузд десь вже давно втрачений/її життя вже витрачене.Ми продовжуємо так лежати вже кілька діб поспіль – я зігріваю її тіло своїм теплом/своїми подихами.Чути як хтось поряд гуляє парами (живими парами) в нічній тиші/в нічній мінімальності,зі спиртними напоями в руках.
З набоями в кишенях.
Я лежу знизу,тримаючи її на собі,щоб не застудити її тіло від сирості чорної землі.
Під нігтями шкіра – вона опиралася,не бажаючи поки що вмирати.На моїй шиї її поцілунки/її укуси.На спині – подряпини.Вогнем печуть мої вже застуджені легені.
Вхідне еСеМеС : “Що ж,пішли прогуляємось.”
Кидаю все це непотрібне мені лайно нах,підриваюсь,вибухом вистрибую і біжу стежкою/йду вулицями.
Патрік йде розмовляючи – вони розмовляють,тримаються за руки,бігають,кричать,радіють,валяються на траві,кружляють в повітрі/він йде розмовляючи.
З повітрям?
Патрік вже зовсім на тобі схиблений,в галюцінації розривається на шматочки/розбивається,тільки щоб ви разом були щасливі.Це те,що поряд...
Тримає за руку повітря,посміхається до нього,і лише трохи усвідомлює,що все це дибільна брехня/правда в тому,що ти з іншим...
“Головне,що ми разом.”
Надія була,а тепер вона вмерла,тихенько собі валяється.Цікаво,а вона може переглядати сни?
Я впевнений в тому,що більше до неї не повернусь.До тебе також.
Зверху до низу тисне фіолетове небо з пекучими цяточками – ті,що зірки/головне,що вони не зірки нашої йобаної поп - сцени.Світяться собі,поглядають на нас,сміються,дивуючись,які ми “ручніки” (тормоза/гальма...деякі),а я їм тикаю своє веселе ФАК Ю з вікна і роблю задоволену гримассу.
Патрік кричить до них,запитуючи “як справи?”,а сусіди крачать йому,щоб закрив свій рот,а ні,то подзвонять до міліції.Ги:)
Я вже на підвіконнику...залишається один – єдиний крок і я полечу догори/донизу.../туди,до них...
Кричу їм - “Краще катафалк:)”
Але що може вирішити політ з другого поверху?
Все стоїть на місці – я не шукаю наступних ідеальних образів.Звісно я знаю одного – це саме Я.Так смішно,а отже мені доведеться вбити самого себе!
Хочеш я поручу цю місію тобі,С'юзі?
Тоді шедевр піде нах.А може хтось візьметься його закінчити,той хто повністю зрозуміє мене та вас кожного в особистості (про гопів тут навіть не йдеться),той,в кого захворіє психічний стан,щоб став наднормальним.
Під її нігтями залишки моєї шкіри – це я її вбив,точніше буде - ми разом,вона мені допомогла в цьому.Її підзаїбало те що всі мають надію...
Всі мають Надію?
Весь їхній біль вона відчувала на собі,вбирала його в себе і в неї навіть ніхто ніколи не запитував чи вона цього хоче.Всі продовжували її мати/мати розліталися кожного разу по сторонам – в них свій особливий відтінок – особистий.
Тепер вона лежить радіючи,а я сумую за нудним співом в вісім годин ранку/за запахом кави та підпаленої сигарети в вісім п'ятнадцять...хоча я її розумію.
- Ні,ти не можеш мене зрозуміти!
Угу...спалила блін.
Відтепер вона хапає мене за руку і тягне – тягне – тягне...летять іскри з – під ніг/відбивається іскристість в очах – там все зникає/вмирає/оживає,занепадає/відновлюється.Там ця чорнява діва вбиває двох своїх подружок – ніж під ребра і куля в кабіну – кров відсутня,все майже як в середньостатистичному сні середньостатистичних підлітків.Лежать тіла в кімнатах якогось занедбаного пансіонату.Холодне залізо & свинець.
Мокрі коси/мертві вуста/мертва краса – в перевіс цьому,поряд,жива колишня подруга,завмерши,флегматично ніхуянеробить.Я підлітаю – кілька легких подач по обличчю,збивається дихання,тут чутно запах 7302,хапаю її горлянку руками – спроба задушити/пробудити.Кричу/цілую,кричу в притул до її пишних вуст своїми.
- Нуль реакції сука?Ти що дурепа?Ти що накоїла?Поглянь!
Формула щастя/формула великого пох'уй.
Вона хоче на одинці знятися до Києва з повною торбою бухла,щоб ще прожити,без зайвих питаннь,своїх кілька О,великих годин.Напитися/сп'яніти,обблювати свої пальці та лавочки на Хрещатику,побешкетувати на вулицях та обматюкати мусорів – все так ніби прикольно,як затиш'я перед бурею/як добре самопочуття перед смертю.
Мої руки тиримають ї за шию/вона,в свою чергу,дякуючи мені за це,роздирає мою спину,залишаючи частки моєї шкіри в себе.
Пальці стискають все сильніше/сили покидають її тіло/її душа тікає не озираючись...
- Знаєш,а добитися твоєї загибелі було не так то й важко.Простіше простого відпустити тебе в небо – що вбити оленя в лісі,що тебе в місті – рівнозначно!
Ти поламала стереотипи,Надія,і зникла з обличчя землі найперша.З тебе все почнеться.Почнеться все з твоєї відсутності.
Твоє життя видалось якимось дуже лаконічним по відношенню до твого гучного імені,адже ти старша від мене всього на один рік.
Того дня погода немов відчула нас,та полилася на нас дощем – хочаб трохи згасити наш вогонь/змочити/втопити всіх слабких та надати сил,тим,хто і так сильніший від усіх.
В наших венах протікає залізо/в нашому житті протікають люди.Ми – вода,але по спокійності зовсім не схожі на медуз,які є кінченими апатиками.
Твій осмотичний тиск значно підвищується під моїми пальцями,лопають твої клітини тіла як мильні бульбашки,залишаючи суттьєво помітні,моїми радарами,синього відтінку,плями.
Все.
Тебе більше немає тут.Поряд.
Я тебе законспектував – ти живеш в стрічках,що вище.
З твоїх очей витікало джерело закоханості – воно гаряче й не можна,не те щоб доторкнутися,а навіть поглянути – ця концентрація початку псує очі/виїдає чіткість...погляд стає п'янким.
Далі – більше.
Тебе вже розшукують/мене також,хоча насправді ніхто ще незнає хто саме є цей хворий маніак.Ще незнають чия щкіра в тебе під нафарбованими нігтями.
Я ще незнаю чи її знайшли.
Хоча навіщо мені перейматися?Все,що мені потрібно я вже маю.Я + Осінь,з великої літери...
Листя всихає/тіло твоє також/ви обоє всихаєте одне під одним – прикриваїтесь/любите одне – оного/доглядаєте/зігріваєте/лікуєте/дратуєте/пробачаєте.
...ви одне – одного...
Варті?
Земля стає прохолоднішою,а наше з нею кохання міцніше.
Коли вже тебе знайдуть?Коли на мене почіплять кайдани чи кинуть до клітки?,де саме я і врятуюся від тебе...Будете приходити до мене,приносити хавку (апельсини,натуральний сік...хоча ні,таке носятьхворим до ліккарні,а хворим до в'язниці щось зовісм інше - пилочку по металу чи радіо на батарейках),та новини з парку,які б я з радістю послухав.
А взагалі то я відношусь до групи тих “Хто забув про тебе!”.
Тіона?
З усією цією фігньою,Патрік забув про своїх друзів/про те,що було колись/що було все просто заіпцо,а зараз в мене є тільки вкоєний злочин,холодне тіло дівчини,заховане під листям (доречі,щоб себе не зпалити,потрібно піти і обрізати їй пальці),а ще холодна осінь під небом.
Все...і що мені з цими речами робити?Покласти до кишені і побігти щоб шукали...
А там ще діти,блін,ну сто про коли прийде весна,вона нам і покаже хто де наклав...
На вулицях стає чистіше та прохолодніше/світліше – зимно,сніг як пепл від цигарок,падає на наші задерті догори обличчя – він зовсім теплий і не тане в гарячих лодонях/не зникаючи,замітає нас,піднімає в небо/вчить літати.Наш світ – вже біла пухнаста куля,як солодка цукерка в ванільній глазурі.Нам вже нічого не видно,ні неба ні землі.Хмари відсутні – вони с'їбнули,щоб не заважати нам – небо відкривається і заливає/засипає нас невимірними купами куп'юр.
Бог грається з вами...
Як голодні тварини,кидаєтесь/напихаєтесь/вбиваїте за першість присвоїти собі купу бабла,яке вже нікому не стане в пригоді...озирніться довкола,ви знаходитесь в в залі засідання суда.Вибачте за незручності,але стільці вам теж не знадобляться.
Ваше життя це недорозуміння.
Патрік стоїть на місці весь цей час,підозрючи,що щось тут не те/не те,що він не поводить себе подібно до інших.
Сипляться душі донизу/догори,залишаючи змертвілі порожні тіла – ваші оболочки/обгортки/маски/образи.
Вже не зосталось нічого/нічого крім мене та здорового глузду – схоже хтось взявся за моє лікування/ликування – надання мені нового обличя/нове ім'я та прізвище/нове житя – почати все з нуля...
Я один – єдиний,залишився сидіти на цій білій кулі – планеті,навкруги валяються колишні люди,їх вже не потрібно ховати під листя/не потрібно ховати від чиїхось очей/не потрібно опускати свої очі...
Це мені плата за мою гру,за моє ідеальне вбивство – це створити нову епоху закам'янілих силуетів та використати їх для свого майбутнього шедевру.
- Ти той,хто змінить цей світ,принаймні спробуєш – передаю тобі кермо.Ось,тримай всі необхідні тобі,поки що,речі.
- Афігеть – лопата,савок та віник!?
- Прибери тут для початку,Патріку,час ще є для того,щоб показати на що ти здатен.
Аревідерчі.
Аny unauthorized use, including copying, editing, rental forbidden without the privity of author!
!!
WARNING : PARENTAL ADVISORY!
Ukraine
2008