Марабу
Приватний літак з міжнародного аеропорту Дубай взяв курс на Африку. В літаку було п’ятеро: молодий шейх Саїд з дружиною, пілот, два охоронці Самір та Фарід. Наступного дня були уродини єдиної коханої дружини шейха Ксенії. Він полишив на тиждень свої нафтові справи, банки, біржі, переговори, задля того , щоб подарувати їй подорож про, яку вона давно мріяла. Побувавши на мальовничих широтах Європи та Азії, вона цього року вибрала Туніс. «Що там цікавого?,- думав він, - ті ж пальми і пляжі, п’ятизіркові готелі з басейнами.»Та вона все наполягала:
-Хочу побачити Туніс. Там руїни Карфагену, Колізей, там в Хамаметі відпочивала Софі Лорен , там найсолодші у світі фініки . Подаруй мені цю подорож на мої уродини.
- Добре , - сказав Саїд, її бажання він завжди виконував.
Він замовив телефоном готель у Хамаметі, і тепер вони в літаку. Саїд обожнював свою дружину, що була європейкою. Іноді вона носила абаю, але він до цього її ніколи не примушував. Він довго жив і вчився в Англії і лише, коли йому передав батько управління справою свого бізнесу, він мусів повернутися на батьківщину. Коли він познайомився з Ксенією, що приїхала до Англії з України на стажування лікарів, то поставив перед собою мету - вона буде його дружиною. Так він вирішив тоді, вперше побачивши дівчину з зеленими, як оазиси очима, витонченими рисами обличчя і золотим волоссям. Він умів вести переговори і грати на біржі, підписувати вдалі угоди і примножувати статки, він умів ризикувати. Передусім, він був дуже привабливим. Високий та кремезний, з чорним як крило ворона волоссям, великими проникливими очима, обличчям, що не було смаглявим, радше блідим, як для араба. Можливо він довго жив в Туманному Альбіоні , - так жартувала Ксенія.
Він ризикнув попросити її стати його дружиною через тиждень після знайомства. Представився студентом та запросив її на побачення до гуртожитку, винайнявши кімнату у програміста своєї компанії в Лондоні, хоча мешкав на власній заміській віллі. Вона також ризикнула - вийшла заміж за студента з Об’єднаних Арабських Еміратів, але поставила йому свої вимоги: що вона все ж залишиться християнкою і не полишить роботи. Як шейх, він не звик іти на неприйнятні для нього умови, але іноді він таки ставив на карту усе. Тепер вона мала клініку , керувала нею сама. Це було її бажання. Всі дивувалися: навіщо це дружині шейха? Але Саїд твердо тримав своє слово і не забороняв їй працювати. І вони так би і жили довго і щасливо, бо ніщо не віщувало біди, якби літак не сів на землю Тунісу.
А літак вже набрав висоти, над пустельною землею, що була наповнена зсередини чорним золотом, пронизана нафтовими вежами, де височіли мінарети серед хмарочосів і пальм. Молодий та вродливий, власник мільйонних статків, будинків, землі з її нафтовими надрами, Саїд ніжно тримав руку дружини, ніби боявся відпустити її від себе. Так насправді і було.
У свій день народження вона завжди замовляла багато квітів, дзвонила друзям, запрошувала гостей , роздавала подарунки бідним. А Саїда тішила радість в її очах та якась дитяча безпосередність. Ця поїздка мала стати їй подарунком, а ще голубий діамант, сюрприз, що поки-що лежав у сейфі. Сьогодні Ксенія одягнула голубу абаю, щоб догодити своєму чоловіку. Він любив цей колір.
А тим часом літак вже торкався землі .
-Як тут гарно! – сказала Ксенія, ще тільки як виходили з літака. Вони помчали в авто вулицями білого міста, напоєного ароматом жасминових і цитринових садів. Вона дивилась захоплено у вікно.
- Люба, ти неначе шукаєш сьоме чудо світо. Звичайне місто.
Вони зупинилися біля готелю, що був вже готовий для прийому гостей.
Я б хотіла, щоб ми завтра попливли морем, може винаймем яхту?
Зранку біля причалу вже стояла красуня-яхта, біла-біла і прикрашена квітами. Саїд купив цю яхту для неї і назвав її іменем дружини. Чи можна було вибрати краще ім’я цьому плавучому чуду? З правого борту яхти арабськими літерами було написано «Ксенія».
На яхті їх чекали гості, запрошені Саїдом: його ділові партнери з інших країн. Уродини дружини, фуршет і ділова зустріч – все було пов’язане. Гості люб’язно кланятися, говорили їй компліменти і ловили її погляд. Саїд був окрилений і щасливий. Він поважно вів Ксенію за руку і його гордий погляд наче говорив: « Ось - це мій найбільший скарб, я дозволяю сьогодні і вашому погляду насолодитися».
Яхта плила вздовж побережжя Середземного моря. Опісля прийому Саїда та гостей поглинула важлива розмова про бізнес. Ксенія вже могла побути сама із собою: милуватися морем, ніжитися під ласкавими променями весняного сонця, оглядати яхту, яка була подібна на невеликий корабель. Вона наближалася до порту міста Сусс. Невеликий порт називався Ель - Кантауі…
Ксенія стояла на кормі і вдивлялася у знайомий їй берег. Яхтою кермував вправний молодий хлопець, він впевнено і твердо стояв на мостику і міцними мускулистими руками обертав кермо, неначе еквілібрист. Він пильно дивився вперед, зустрічний вітер розвівав довгі кінці червоної хустки на його голові, що була зав’язана якось по-піратськи.
- А можна я трохи покермую?
- Ставайте ось тут, - показав він на мостик, де стояв сам,- а тепер беріться руками тут, але міцно, не бійтесь, я буду поряд , якщо не втримаєте.
Вона подумала, що ось так, через сім років, вона, Ксенія, сама пливе у місто, де колись юна і довірлива, зустріла примарне і швидкоминуче щастя.
Порт… Перед очима пропливали спогади: вечірні вогні, музика, великий білий місяць у небі, гарячий вітер і запах жасмину. Вона тоді була поряд з Марком, дивним Ангелом, що з’явився раптом і зачарував її. Здавалось, наче ця біла яхта ввійшла у води її пам’яті, пливе у її минуле, що стрімко наближається.
За хвилин двадцять від порту ¬¬¬- готель, де вона тоді відпочивала. Завтра вона піде туди, просто подивитися, як там?
Зранку, після сніданку, як завжди, Саїд був зайнятий справами, а вона пішла оглядати місто. З нею був охоронець Самір. Він ішов на крок за нею, але Ксенія вже навчилася цього не помічати. Легко і бадьоро ступала знайомими вулицями в юність. Те саме місто, в якому так само пульсувало туристичне життя. Жовті таксі снували асфальтовими артеріями міста, що вели до багатих готелів, вілл та домівок звичайних його жителів.
Ось вона вже біля «її» готелю. Тепер він був п’ятизірковим. У фойє гарний інтер’єр у червоно-білих кольорах. Шкіряні червоні дивани та м’які крісла і білі мармурові столики. Запитала, чи вільний 460 номер. Адміністратор відповів, що на жаль, занятий, але він може запропонувати їй інший, кращий і комфортабельніший. Він вдивлявся в обличчя цієї молодої європейської жінки, що вільно говорила арабською і одягнена була зовсім не по європейськи. Вона могла б зарезервувати тут всі номери одночасно, але вона тут не для того. Тоді вона рахувала динари у своєму гаманці, щоб вистачило на поповнення мобільного та сік. Але зараз вона не почувалася так безтурботно, як тоді.
Ксенія попросила хлопця-порт’є купити їй сім-карточку за десять динарів до мобільного та активізувати її, подала йому свій телефон. Він зробив великі здивовані очі, бо телефон був за кілька тисяч доларів, а він ще такого і не бачив. Вона запитала, чи не працює тут Марк. Але високий, довгов’язий хлопець в окулярах, що нагадував студента-відмінника, здивовано і ніяково знизав плечима, неначе йому задали непередбачене питання на іспиті.
«Не можна вступити в одну воду двічі»,- згадала мудрість Ксенія. Побачила, як на вулиці, біля входу у готель, зупинився автобус і з нього виходили туристи, що прибули сюди на відпочинок. Молоді і старші, з валізами, в шортах і капелюхах, вони прямували до столика реєстрації, брали ключі від номерів і чекали біля ліфту. Вона уважно вслухалась у їх розмову, говорили англійською, німецькою, російською. Дівчина з великими голубими очима і довгим білявим волоссям сказала мамі, що треба зателефонувати в Київ. Білявка з цікавістю і здивуванням оглядала готель і зазирала на терасу. Вона вперше побачила пальми. Для неї тут все було незвичайне. На юну туристку кидали цікаві погляди службовці готелю і пропонували свої послуги. Той самий порт’є, який щойно розмовляв з Ксенією, поніс валізку голубоокої туристки у 460-й номер.
А Ксенія стояла і думала: « Чому на неї кидають обережні погляди, говорять так солодкаво-гречно, не жартують, а лише ввічливо і стримано усміхаються? Колись так не було. Чому? Та тому що, у неї цей клятий дорогезний телефон, на пальці перстень з величезним смарагдом, а на руках і передпліччі дорогі золоті браслети, а на відстані кроку від неї невідступно стоїть кремезний охоронець». Це все підтверджувало її статус, жінки заможної, до того ж ще гарної, незвичайної, а отже дружини якоїсь високої особи. Вона недоступна. А як було їй добре бути просто юною, сліпучо-гарною чужинкою, і все, що можна було помітити у ній - то бентежну усмішку, подив зачарованих зелених очей та коротеньку спідничку.
Вона тоді гуляла нічним містом, ночувала на пляжі, спілкувалася з простими жителями, їздила на жовтому таксі у порт, а на винайнятому старому джипі у пустелю. Так, але у цьому ейфоричному минулому, вона була не сама, там ще був Марк…Він був і залишився там, у її минулому житті, яке не схоже на її теперішнє. Та й вона не впізнає себе у тій рудоволосій мрійниці, яку тут бачили колись. Сьогодні сюди приїхала не вона, інша. «Це не світ змінюється, а ми,- думала Ксенія,- і я тепер інша». Вона попросила Саміра, щоб він залишився чекати її у снек-барі.
-Якщо буде телефонувати Саїд, скажи, щоб не хвилювався, я скоро повернуся і дай йому мій новий номер.
- Але як? Ви підете одна.
- Я буду тут, неподалік.
Ксенія попрямувала на терасу біля басейну. Тут було як тоді. Пальми, здається навіть не підросли, так само цвіли рододендрони і так само пахнули квіти. Сонце сліпучим сяйвом заливало все довкола і здавалось - ось-ось, хтось, про кого вона згадала, з’явиться тут. Вона купалася у голубій прохолодній воді і дивилася на столики під парасольками. Марка там не було, і він не малював « тату’», і вона не підійде зараз до нього, і він не поцілує її мокрого волосся, і не буде попереду нічого того, що було.
Вона пам’ятала той день, коли набравши номер його телефону, почула у відповідь жіночий голос: « Він не може з вами говорити…»,- з гіркотою і відчаєм стерла його номер з пам’яті мобільного. Це було так легко, лише натискуванням одного гудзика на клавіатурі. Якби ж так легко можна було стерти все із своєї пам’яті.
Тоді вона вирішила поїхати кудись, щоб втекти від себе, щоб звільнитися від минулого, в якому жила і вже не сподівалася. Вона поїхала до Англії, а там її життя змінилося і вона змінилася після зустрічі з Саїдом.
« А все ж, що тоді сталося? - думала Ксенія,- вона була зараз тут, у його місті і може дізнатися усю правду. Але чи потрібно зараз це їй?»
Таксі, в якому сиділа Ксенія, вже мчало знайомими вулицями за адресою, яку вона добре пам’ятала. Ось ці триповерхові будиночки, ось цей під’їзд. Вхідні двері були відчинені. Вона ввійшла. Серце шалено калатало, а в сумочці дзвонив телефон, якого вона не чула. У темному коридорі з’явилася молода жінка і запитала:
-Хто ви?
- Я Ксенія, я хотіла запитати про Марка. Він мешкає тут? Ви мабуть його дружина, пробачте за вторгнення, просто…
- Ти мене не впізнала?, я Ранія. А ти така… Інша. Ти говориш арабською? Звідки ти? Як дивно!- задавала відразу багато питань, відсахнувшись назад і закриваючи руками обличчя, похитуючи головою.
- А Марк, він де? Чому він мені не дзвонив?
-Я тобі зараз все розкажу, ну, звичайно тільки те, що знаю, а ти відпочивати приїхала? Надовго?
- Лише на шість днів…
Ксенія відчувала щось недобре: « Чому вона нічого не говорить про Марка?» Вона взяла Ранію за руку і запитально дивилася їй в очі.
- Знаєш, відколи ти поїхала, Марк дуже змінився. Він був якийсь замкнутий і сумний. Він зачинявся у своїй кімнаті і вмикав голосно музику. Зранку ішов, нічого не говорячи, а ввечері було так само. Коли ти прислала йому листа з фотографіями на диску, він дуже зрадів і весь час переглядав їх, а потім роздрукував і розвішав по усіх стінах. Невдовзі з ним стався випадок на дорозі, його збило авто. Він довго пролежав у лікарні . Наша сестра, яка працює лікарем, Фатіма, чергувала біля нього весь час. Це вона тоді сказала тобі по телефону, що він не може говорити з тобою . Він справді не міг, він був без свідомості. А потім він все ж одужав. Поїхав кудись. Сказав, щоб ми його не питали, бо сам не знає, просто їде за примарним щастям. А ще весь час чекав від тебе дзвінка, а твій телефон не відповідав більше. Він повернувся з твоєї країни і сказав, що все марно , бо пташка тепер зачинена у золотій клітці. Це, мабуть, про тебе.
- А де він тепер? У нього сім’я?
- Ні, він не одружений, ось його кімната,- Ранія прочинила двері до напівтемної кімнати, в якій вже колись була Ксенія,- на стінах висіли її фотографії, з них дивилася рудоволоса дівчина з осіннього міста, весела і задумлива. Це була вона.
- А де він тепер,- знову запитала Ксенія.
- Він працює у готелі « Марабу», тут, у місті.
Ксенія не могла повірити: «Як? Він зараз тут? Він десь поряд у цьому місті?»
- Може ти хочеш йому подзвонити? Я дам тобі номер.
- Ні… Я не зможу. Знаєш, Раніє, ти подзвони йому і скажи, що я у місті. Якщо він захоче, то знайде мене увечері, о дев’ятій , у Порті- ель- Кантауі.
- Добре, я подзвоню. А ти не одружена? У мене сім’я, двоє дітей, чоловік. Старша сестра живе своїм життям, батьків вже немає. Нам допомагає Марк. Ось так і живемо.
У сусідній кімнаті було чути дитячі голоси. Ранія прочинила двері. Двійко чорнявих кучерявих діток бавилися на килимку і здивовано дивилися на гостю великими вуглинками очей.
- Мій чоловік зараз на роботі, він працює на будівництві. Знаєш, тут важко знайти добру роботу, а на будівництві завжди можна заробити. Може ми вип’єм чаю, пам’ятаєш, як тоді, коли ти була у нас в гостях?
- Поп’єм,-сказала Ксенія і у неї стиснулося серце, за тим «тоді».
Поки Ранія готувала зелений чай з жасмином, Ксенія сиділа на кухні на дерев’яному тапчанчику, пофарбованому у голубий колір, дивилася через вікно на вузьку вулицю, де під вікнами квітли рожеві азалії і думала: « Як вдало назвала минулий час Ранія: « тоді». Кожна хвилина, година, день з « тепер» непомітно переходить в «тоді» . Ось «тепер» вони поп’ють чай з Ранією, поговорять і вона, Ксенія піде з цього будинку, як « тоді». А чи прийде сьогодні на зустріч із нею Марк , як «тоді»? Чи захоче він цієї зустрічі «тепер»?
- Мені треба іти,- сказала Ксенія,- але я хочу тобі дещо подарувати, ось,- зняла із пальця перстень,- візьми.
Ранія заховавши руки за спину, зробила крок назад.
- Ні , я не можу взяти це в тебе.
- Це для твоєї сім’ї, від мене, не переймайся, вважай, це моїм подарунок тобі на твоє весілля, на якому я не була.
- Зачекай, ти тоді забула у нас дещо забула,- вона відсунула шухляду і подала їй зелений пластиковий браслет.
Ксенія тільки тепер згадала про нього. Тоді вона була у зеленій сукні і на руці був цей браслет.
- Марк казав, що це все , що у нього залишилося від тебе і ти за ним вже ніколи не прийдеш.
- Бачиш, прийшла тільки тепер.
Вони попрощалися і Ксенія пішла. На вулиці її чекало таксі. А Ранія стояла на порозі будинку і довго дивилася, як віддалялося жовте авто, в якому їхала чужинка, що колись вже тут була. Тоді, вона, Ранія була веселою , безтурботною дівчинкою і дивилася із цікавістю і захопленням на дивну, золотоволосу незнайомку із зеленими очима. Вона, наївна дівчина-підліток тоді так щиро вірила, що та іноземка – наречена її брата. Вона так гордилася цим і всім своїм друзям безперестанку розповідала про Ксенію, яка була у них в гостях.
Ксенія нарешті почула дзвінок телефону. Це був Самір, він питав, де вона і що йому робити?
- Відпочивай, все добре, я тобі подзвоню, ще трохи походжу по магазинах.
Вона і справді поїхала до магазину і купила собі зелену сукню і переодягнулася. Зелений браслет тепер так їй пасував. А ще вона зробила собі татуаж на передпліччі чорною басмою. Це було її ім’я. Тепер вона була така ж, як тоді.
Ішла по набережній, де з одного боку шуміло смарагдове море, а з іншого вирувало місто, в якому її колись бачили саме такою. Вона таки повернула час назад, таки вступила у ту саму воду. Її душа була наповнена надією, тривожним передчуттям чогось нездійсненно радісного. Вона знову була доступною. Її неначе несла гомінка ріка міста за течією натовпу. Запахи і звуки, вітер з моря і ще щось, що виривалося із серця, давало їй крила, на яких вона поверталася у минуле. Чи воно поверталося до неї? А перехожі, як і тоді, озиралися на неї і читали на її руці: «Ксенія», усміхалися і перепиняли, щоб довідатися, звідки вона? Не знала, що відповісти. Мабуть, що вона із юності, а може з легенди про фінікійську принцесу.
Ось порт і вечоріє. Таємничо виповзає великий повний місяць і починає прискіпливо стежити за продовженням давно забутої недописаної історії: «Ага, значить, якщо Вона тут, то ще «далі буде». Якби не пропустити цікавого! Де ж Він? Треба і його віднайти.»
Марк повертався з роботи. Йшов причалом, де гуляли туристи і грала музика, в готелях вже гриміли дискотеки і всі столики на терасах біля кафе були зайняті. Йшов додому, щоб швидше лягти спати, завтра знову буде важкий день. Для нього всі дні були важкі і однакові.
Біля пристані зупинився і вдихнув свіже повітря, наповнене запахом моря і жасмину, що його тут продавали туристам. Але, що йому до того. Ось човни, вітрильники і кораблики, що пришвартувалися до причалу, вже погасили вогні і поснули на чорній блискучій воді. Його увагу привернула одна велика, біла яхта, що світилася яскравими вогнями. «Я її не бачив раніше»,- подумав Марк, і підійшовши ближче, прочитав назву «Ксенія»…
Щось вдарило у скроні, неначе холодна і важка більярдна куля. Від цього тіло пронизав струм: «Хто і навіщо написав це ім’я на її борту? Іронія долі - я і яхта «Ксенія». Здригнувся, у нього раптом задзвонив телефон. Це була сестра.
- Марк, ти вже закінчив роботу? Слухай, я маю сказати тобі щось дуже важливе. Знаєш, сьогодні приїхала Ксенія, вона дала свій номер телефону, вона чекає у порту.
- Бачу,- сказав Марк, не відриваючи погляду від напису на яхті і вже цілком розуміючи, що сталося: «Це вона… Повернулася. Вона шукала мене. Яка вона? Що тепер у її душі?
Він курив і думав, і не знав що буде далі.
Ксенія ішла повз кафе, де вони їли морозиво «Поцілунок», тоді, останнього дня, коли Марк сказав, що все має своє продовження. А тут так само гарно, все потопає у квітах . «Він здогадається, що я саме тут, якщо захоче, він знову з’явиться, як Ангел», - Ксенія замовила усі столики на терасі на дев’яту вечора, на яких горіли свічки і стояли квіти. За одним із них сиділа вона, незбагненна, світла, сповнена сподівання і тривожного смутку.
Минала година. «Він не прийде, все даремно»,- її душа тремтіла і злітала в надії і падала в чорне нічне море, у безвихідь. Вона пила гірку каву і дивилась на полум’я свічок, що тремтіло на вітрі, вони догорали, як її надія. Здавалось, що місяць у небі насміхається з її затії. Раптом задзвонив телефон. «Мабуть, Саїд, треба повертатись».
У телефоні почувся знайомий і заворожливий голос, схожий на темно-синій оксамит. Він сказав: « Не думай багато, коли їж.»
«Це Марк, він десь тут, близько»,- Ксенія вдивлялася у нічні сутінки, але перед очима все поплило, закрутилось. Вона не встигла отямитись, як його теплі руки лягли на її плечі. Вона боялась поворухнутися і не озиралася. Він був на відстані подиху. Не знала, чи довго тривала ця мить.
Але ось він перед нею. Марк сів навпроти і дивився в очі. У жовтому миготінні свічок його обличчя було спокійним, але очі, очі… В їх гарячковому блиску було тужливе питання, болюче здивування. Він змінився, він був старшим, у волоссі з’явилися ледь помітні павутинки сивини.
-Я сподівався, що ти прийдеш, так скоро, як це буде можливо.
Вона не знала, що казати. Вона дивилась і згадувала, і боялась себе, потрапивши під гіпнотичний влив його голосу і погляду.
- У світі не буває неможливого,- вона відповіла арабською.
- Я забув, ти тепер знаєш мову, ти тепер дружина шейха, для тебе немає нічого неможливого.
В його очах засвітилися злі бісики, вони спалахували все сильніше, а в кінчиках уст тремтів відчай. Він нервував і спокій перетворився на гнів. Але і зараз він був запаморочливо гарним, у променях місяця, у світлі вечірніх вогнів.
За якусь хвилину він знову усміхнувся і читав уголос напис на її передпліччі «Ксе-ні-я». Він знову мінявся в обличчі. Пригладжував волосся, говорив наче спокійно, а здавалось, що у ньому щось боролося. Вона бачила його хвилювання.
Марк притис вказівний палець до своїх губ, зробивши їй знак, щоб вона мовчала. Взяв її обидві долоні , міцно стиснув, так що їй здалось, по її венах почала пульсувати його енергія. Ні про що більше не питав, тільки довго дивився в очі, дивився так проникливо, наче у душу. Він читав її думки, і вона не мала говорити. Він бачив те, що було непідвладне часу, вимірам і логіці. Його погляд відривав її від землі і відносив у безвість раю, розтинав її душу, бентежив кожну клітину тіла. Вона нічого не мусіла приховувати, бо приховати від цього погляду щось було неможливо. Вона не опускала повіки. Навіщо. Так легше, так краще.
- Дякую, що ти така, якою я знав тебе. Значить, все що було колись, було справжнім. Для мене все інше не має значення. Знаєш, я тобі колись не розповів про дивні пустельні квіти. Їх насіння може роками лежати у грунті, чекаючи дощу. Як тільки-но починається дощ, воно проростає із швидкістю вітру, і за кілька днів пустеля вкривається квітковим килимом. Життя у цих маленьких пустельних квітів бурхливе і коротке. Диво минає. Але поки вони зав’януть, все ж встигають викохати нове насіння та висіяти його у землю.
Він встав, і не випускаючи її руки, повів за собою. Вони ішли до темного пляжу, до невидимого обрію між морем і небом.
- Ти мусиш повернутися до готелю.
- Ні , я нічого не мушу. Я хочу повернутися в минуле.
Від її слів, він прояснів і його очі тепер світилися радістю, яка неначе виливалася з душі через край.
- Але ти не знаєш, що буде з нами завтра?
- Завтра буде завтра , і ми прокинемось на пляжі…
Вона і сама не знала звідки в неї взялась така сміливість. Вона нагадувала птаху, що випурхнула із клітки і кидалася на зустріч небезпекам, які підстерігали її на волі.
Вони наче ішли по краю прірви, небезпечною стежкою, але якась немислима сила вела їх . Цієї прірви ніхто не бачив. Тут було море, ще теплий пісок і місяць, який лише німий свідок й сам вводить в оману та прокладає срібні доріжки в таємничі нетрі ночі.
На нічному пляжі вони були самі. Навколо тільки пісок, море і парасолі. Було досить прохолодно і вітряно, море так хвилювалося, як він. Марк не спав. Він боявся, щоб хтось не потривожив сон Принцеси, що тихо дрімала на його плечі, рахував час кожним її вдихом і видихом. Як мало залишалося до ранку! Вітер не давав спокою її волоссю, воно здіймалось, золотою шовковою хвилею торкалося його обличчя. Він захлинався і тонув від щастя, яке буває таким примарним і скороминучим. Невже він знову відпустить її від себе? Він усвідомлював, що з настанням невблаганного ранку нового дня, знову прийде розлука.
Їй снився сон, неначе вона пливе по морю на моторному човні, пливе - як летить. Теплий вітер б’є в обличчя. Човен бореться із стихією, розрізає високі хвилі. Палаюче сонце, морський бриз і сліпуча голубінь моря. Вона спішить, вона мусить дістатися іншого берега.
Крізь сон Ксенія почула шепіт :
- Я не хотів тривожити тебе, але ти мусиш прокинутись.
- Я не хочу,- не піднімаючи повік, сказала усміхаючись.
Хтось потряс її за плече , вона відчинила очі. Обличчя Марка було чомусь дуже зосередженим і серйозним, він дивився якось тривожно на неї.
- Щось сталося?
Марк підвів очі угору. Над ними стояли охоронці Саїда.
Вони сказали, що мусять повернутися до готелю з нею, а Марка відвести до поліції. Ксенія почула, як щось клацнуло і побачила, що охоронець закладав на зап’ястя Марка кайданки, тримаючи його за лікоть. Він стояв босим на піску, без сорочки. Він був гордим і спокійним, дивився у сторону моря. Його чорні кучері закривали обличчя. Усміхаючись їй, сказав:
- Ми побачимось так скоро, як це буде можливо.
Вона боялася цієї фрази, вона знала, що це означає - не скоро.
Ксенія опустилась на пісок, обійнявши коліна руками і поклавши на них підборіддя :
- Я піду до готелю тільки у тому разі, якщо ви відпустите його,- вона протягнула долоню до Фаріда,- ключ, дай мені ключ.
Він вагаючись поклав його на її м’яку рожеву долоню. Ксенія затиснула його в кулачку, наче це був ключ від щастя. Вона звільняла руки Марка, неначе звільняла закільцьованого птаха. Кайданки впали у пісок. Марк неспішно схилився, підняв їх, розмахнувся і жбурнув далеко у море. Він не кваплячись зав’язав на шиї білу сорочку, яку вітер напинав наче вітрило, і здавалось, він зараз полетить, як Ангел.
- Все буде добре. Вір мені, - ти все, що в мене є.
Марк говорив до Ксенії так, наче б нічого не сталося і раз-по-раз, поправляв своє непокірне, чорне-до-синього, волосся.
Ксенія покірно ішла, грузнучи босими ногами у жовтому піску. Вона знову відчувала себе невільницею. Вона не ображалася на Саміра та Фаріда. Вони були на роботі, вони мусили її знайти. А вона мусить повернутися до готелю. Вона дружина Саїда. Вона і його розуміла. Він переживав за неї, він її шукав. Вона озирнулася. На безлюдному ще пляжі, була лише постать Марка, такого близького і далекого. Тільки вчора вона знайшла його, а сьогодні, раптом він знову зникне?
Він дивився їй услід: двоє дебелих охоронців, дівчина у зеленій сукні з золотим волоссям, яка щораз озиралася, - щезли за рогом вулиці, де був готель « Марабу», в якому він працював.
Ксенія пірнала у вранішню метушню вулиці, що вела до готелю. Покупці, продавці і туристи. Але вона не сама, її супроводжують. Ще вчора їй це не заважало. Велика біла яхта не здавалась їй тюрмою, а готель їй подобався. Що з нею ? Сьогодні вона не знає майбутнього. Вона згадала одну древню мудрість: «Майбутнє народжується у минулому і проходить через теперішнє»,- а що якщо сьогодні саме той день».
Ось вона вже у номері готелю. Зачинила за собою двері у душовій і стояла під холодними струменями води. Вона думала про Марка, думала , що робити далі, як все пояснити Саїду.
У двері постукали:
-Вас просить зайти чоловік, він у кабінеті.
Вона не встигла висушити волосся, одягла білу атласну сукню і пішла. Підіймалась сходами, вкритими червоним килимом, наче на ешафот, на місце страти. Вона була у білому, готова до сповіді. Зустріла Фаріда та Саміра. Вони співчутливо дивилися на Ксенію. Вони знали, що Саїд сувора людина та завжди уникали його, коли він був у гніві. А тут таке… Вона зустрілася поглядом з Саміром. Він опустив очі. Мабуть, він засуджував її. Але він був завжди прихильним до Ксенії. Він навіть дав їй пораду, що виходило за межі його обов’язків. Він кинув їй услід: «Ускут»,- що означало «мовчи».
Ксенія думала: « Так, я невдячна, легковажна дурепа. Саїд ніколи не зробив мені жодного зауваження, виконував усі бажання, не докоряв, не примушував нічого робити проти моєї волі. Ніхто з оточення не знав про його м’який, романтичний характер. Він був чуттєвим і лагідним, але тільки до мене».
Для інших він був людиною з дуже твердим характером, надто вимогливим, непохитним у рішеннях, категоричним. Йдучи до свого чоловіка, Ксенія вперше не знала, яким він буде зараз?
Двері його кабінету були зачинені. Вона несміливо торкнулася до ручки у формі зміїної голови з роззявленою пащею, мимоволі відсахнула руку. Зсередини клацнув ключ і двері відчинилися.
Саїд стояв у дверях. Його обличчя було хворобливо-блідим, очі були червоні і дивно блищали. Вони блукали в якихось невидимих закутках і були не здатні сконцентруватися на її обличчі. Він здався їй чомусь нижчим, ніж був насправді. Його постава була швидше покірною, ніж грізною. Ксенія дивилася йому в очі. Там не було злості і докору. Хвилину вони стояли у дверях. Потім Саїд взяв її міцно за руку і опустивши голову провів до кабінету. Зачинив двері на ключ. На столі були недопалки сигар і недопита пляшка коньяку. « Він ніколи не пив», - подумала Ксенія. Несподівано Саїд опустився біля неї на коліна, обійняв за талію.
- Ти не залишиш мене?
Настала тиша. «Що це ?», вона не розуміла. Вона була готова до допиту, скандалу, покарання. Але до цього ні. Ксенія не розуміла, що діється? Вона воліла мовчати. Перед нею на колінах стояв шейх, нафтовий магнат, гроза бірж, той, кому улесливо усміхалися бензинові мільйонери.
- Я не покараю тебе, я не вимагатиму пояснень, я знаю, що любов не можна купити, не можна заслужити, не можна втримати у клітці. Вона народжується раптом, або вмирає.
Саїд говорив. Правда, неначе гостре лезо ножа, впивалася у її серце. Краще б він говорив брутальні слова, кричав « мет тех шемеш», ( як тобі не соромно), «кхієна» (зрада), ударив би її по обличчі та викинув з готелю на вулицю. Вона б витримала це. Вона б пішла і кинулася на волю. Але він цілував їй руки, він не відпускав, і цим роз’ятрював її душу.
- Пробач, я слідкував за тобою, я все знаю.
Він просив у неї пробачення за її ж провину. Вона подумала, що Марк ніколи б не стояв перед нею на колінах, не просив би не покидати його, для цього він був занадто гордий. Він тільки б дивився їй у очі і вирішував сам.
Ксенія продовжувала мовчати. Чим вона могла втішити Саїда? Виправдання їй не було. Це вона сама впустила у своє серце минуле, і воно ввірвалося у теперішнє, розкололо його навпіл, як блискавка небо, народивши зливу почуттів, після якої в її пустельній душі проросли квіти. Лише тепер їй стало зрозумілим, чому їй розповідав про них Марк.
Саїд був вдячний їй за мовчання. Принаймні, він ще міг сподіватися на щось.
- Я хочу, щоб ці … обставини залишились між нами. Сьогодні увечері в клубі «Марабу» буде важливий для мене вечір, я мушу бути. Підемо об одинадцятій.
- Добре,- нарешті вимовила вона і попрямувала до дверей.
- Одягни свою синю сукню і мій подарунок.
- Добре,- знову сказала Ксенія і квапилася піти.
Вона пішла у свою кімнату, рвучко потягнула за важкі вишневі штори, зачинивши вікно. В кімнаті стало напівтемно. Їй здавалося, що так їй краще побути на самоті із собою. На душі було важко. У тишу ввірвався дзвінок телефону. Вона здригнулася і з тривогою натиснула на ґудзик. Це був голос Марка, яким вона вже була одержима.
- Про що ти думаєш?,- несподівано запитав він.
- Про квіти… А ти?
- Про дощ.
Він більше нічого не сказав. Якби навіть хтось підслухав цю коротку розмову, то нічого б не зрозумів.
Знову було тихо. Вона заснула. Їй снилася Осінь. Там, далеко на її землі. Неначе Осінь – це вона. Яскрава, непередбачувана, романтична і мінлива. Коли вона сумує - іде дощ, коли плаче-злива. А коли вона радіє – то сонце, яскраве і тепле. У неї довге руде волосся, смарагдові очі, веснянки на вродливому обличчі. Вона, Осінь, любить соняшники. Вона і сама схожа на них. Тягнеться всім серцем до сонця і неначе несе із собою світло. Вона любить малювати. Дівчина-Осінь крадькома розмальовує уночі дерева у свої улюблені кольори. Її білі руки зривають рубінові грона калини, гіркаво – запашні чорнобривці і сплітають з них її улюблений вінок.
Коли Зима підступно готує свій прихід, вона, Осінь, збирається з птахами у вирій, линути туди, де ніколи не буває Зими. Там де сонце стоїть високо, де пальми. У неї є таємниця. Там живе хлопець на ім’я Літо. Тільки його гарячий , палкий, погляд може вберегти її від Зими. Там її очі вбирають смарагди морських хвиль, а волосся бере кольори гарячої пустелі. Молодий місяць споглядає на чужинку : «Звідки тут Осінь? Її тут ніколи не бачили і не чекали. Але вона гарна. То нехай побуде», - думає срібнолиций та й розсипає їй під ноги пригоршні таємничого сяйва, що веде у невідомість.
Марк ішов на роботу. Власне, якраз сьогодні він міг і не повернутися туди. Ще зранку у нього на руках були кайданки. Але зараз він вільний. Він щасливий. Він знову дивився у її зелені очі, де вирувала нестримна стихія почуттів. Стільки всього сталося вчора і сьогодні. Ні, сьогодні ще не минуло. Нічого не минає безслідно. Він буде шукати ключі перемоги , щоб побачити пустелю, вкриту квітами.
Вже вечір і оживала набережна та вулиці, бентежили його спогадами. Марк заворожено стояв і дивився на білу яхту з написом дорогого йому імені. « Я їй ніколи б не міг зробити такого подарунку. Вона варта цього. Так, вона варта всіх скарбів світу. Та що скарби у порівнянні з її коханням, її посмішкою, що малював колись Леонардо? Нехай вона буде щасливою».
Старий, що продавав жасмин, наполегливо пропонував Марку свій крам. Він накинув на шию Марка кілька низок пахучого намиста і знову було так, як колись. Та не було поряд юної, зачарованої морем, сонцем і пальмами, незнайомки.
Ксенія одягала свою улюблену темно-синю оксамитну сукню з великим декольте. Вона дивилась на себе у дзеркало. Сукня облягала її струнку фігуру, була звужена донизу і мала невеликий шлейф. Саїд купив їй цю сукню минулої осені у Парижі. У ній вона, з розпущеним золотим волоссям, скидалася на русалку у місячному світлі, бо шкіра її виглядала ще білішою, наче прозорою.
За дверима почулися кроки. Це був Саїд. Він ввійшов і мовчки дивився на неї, так, неначе бачив її вперше чи востаннє. Він боявся порушити тишу, щоб продовжити своє споглядання на те як вона дивилась на себе у дзеркало. Тепер, здавалось у кімнаті було дві Ксенії, одна справжня, а інша у великому дзеркалі на всю стіну - віртуальна: « А може вона завжди була такою. Може вона була не вона, не справжня. Жила так, по іншу сторону дзеркала, яке відгороджувало її від нього, а він і не знав. Але вона така чарівна. Він не розіб’є цього дзеркала, щоб бодай дивитися на неї».
- Я чекатиму внизу, в машині.
- Я вже іду, сказала справжня Ксенія і дзеркальна також.
Вони вже їхали на закриту вечірку для іноземних гостей. Саїд все думав про Ксенію: котра з них зараз сидить поряд? Білий кабріолет пробирався розбурханими карнавалом вулицями міста, що вирувало у святковому настрої. Був день незалежності і святкували усі. Нічне небо вибухало кольоровими спалахами феєрверків. Сплетіння світла, музики, руху, ритму і ночі нагадували Ксенії той, минулий карнавал, який у її пам’яті і на відео плівці, десь, у неї дома , у тумбочці під телевізором, в третій шухляді справа. Карнавал, який вони знімали з Марком, і він говорив їй , що це свято на честь її. « Як дивно, але вона сьогодні знову тут»,- думала Ксенія, прислухаючись до знайомого пульсуючого у її скронях відчуття.
У нічному клубі «Марабу» сьогодні була вечірка для віп-гостей. Тут було все досконало організовано продумано і вражало довершеністю та блиском: вишуканий інтер’єр в рожево-золотавих тонах, що нагадував ранок у пустелі. На великому плазмовому екрані мерехтіли загадкові марева спекотної Сахари. Лазерні промені створювали ілюзії фонтанів, що били з-під землі. На сцені оточеній факелами – танцівниці.
У проміжках шоу, конферансьє вітав прибулих гостей та оголошував очікувані принади програми. У напівзатемненому партері за маленькими круглими столиками, що світилися наче з голубого фосфору, сиділи гості. Виблискували коштовності на дамах та кришталеві келихи.
« Марк працює у цьому готелі, де він зараз?»,- подумала Ксенія.
Поки Саїд розмовляв з поважним паном з порцеляновою усмішкою на обличчі та у великих золочених рамочках окулярів, Ксенія не на довго вийшла до туалетної кімнати. У холі зіткнулася з двома підстаркуватими дамами-англійками, схожими на пані Тетчер. Вона зустрілася з ними очима. Вони зміряли її з ніг до голови, перекинулись кількома словами і зосередили свої заздрісні погляди на голубому діаманті, що був на ній. Дами дивились на неї надмірно і строго, як наглядачки на підопічних в закладі для благородних дівиць .
У прочинених дверях іншої зали горіло яскраве світло і був накритий стіл для фуршету. Тут будуть відбуватися світські і ділові розмови під дзеленчання столових приборів. Тут, при яскравому світлі знову будуть дивитися на неї, як на дружину шейха, перешіптуватися і зупиняти погляди на її діаманті. Пихаті дами будуть шарудіти чорно-лілово-червоними сукнями навколо неї і заздрити їй. А їх заможні чоловіки заздритимуть Саїду, і через неї, і через його статки. Вона муситиме всім удавано усміхатися і говорити однакові, стандартні фрази, на кшталт: «Який приємний вечір», « Дякую, ви дуже люб’язні».
Стояла у холі, як на роздоріжжі. Їй хотілося вибігти в інші прочинені двері, пірнути у жовте таксі, поїхати містом, де все було справжнім. Туди, де п’янку африканську ніч заколисує вітер сплетений з запахів мигдалю і жасмину.
Але Ксенія повернулася до зали, за нею вже вийшов Саїд. На сцені шоу, вогні факелів і лазерні промені. І раптом вона побачила Марка. А може це не він? Ні це його голос, його постать. Він говорив:
- Шановна публіко, пані та панове! Дозвольте представити вам одну незнайомку, яка зараз тут.
Ксенія прикипіла поглядом до сцени і не розуміла слів. А публіка приймала це за черговий сюрприз програми.
- Так , вона тут чужинка, і її ім’я Ксенія. Ні, ви не подумайте, що я про яхту, яка тут стоїть у порту неподалік. Це яхта присутнього тут шейха Саїда. Я про прекрасну жінку, яку ви всі помітили. Її не можна не помітити.
Він повільно сходив східцями, на нього світило світло прожектора і він продовжував говорити, він ішов до неї. Марк взяв її за руку і повів за собою.
- Ось, це вона, Принцеса. І якщо ви знаєте легенду про те, як був побудований Карфаген, то ця легенда про неї.
Ксенія стояла під променями яскравого світла і спалахами фотоапаратів, під цікавими поглядами. Марк накинув їй на шию кілька низок білого жасминового намиста . Зал аплодував, ніхто нічого не усвідомлював, крім Саїда.
Марк підвів Ксенію до столика, де сидів Саїд. Вона відчула себе, як між двома вогнями. На неї дивилися дві пари очей, її слова чекали два чоловіки. Марк не відпустив ще її руки.
Очі, як багато вони можуть сказати. Вони можуть вбити, воскресити, повернути долю. В одних очах був гнів і благання одночасно, був відчай і безнадія. В інших очах вона бачила спокусу, блискавичну, жагучу пристрасть, що магнітом ловила порух її зелених очей.
Ксенія зняла з шиї голубий діамант, що неначе велика сльоза, впав на столик, який світився. Ніхто не помітив, як із зали пішла жінка в синій оксамитній сукні, пішла наче розтанула, наче її і не було, її забрав з собою Ангел. Саїд опустив голову і в його руці луснув тонкий кришталевий келих. Діамант і осколки кришталю лежали перед ним.
Вони, вийшли в ніч. Свіжий, вільний вітер вдарив в обличчя. На морі був шторм. Він громадив високі пінисті хвилі по чорній безодні до берега. У вікнах готелів горіло світло, у ресторанах на терасах грала музика. У нічному небі світились зірки, як завмерлі розсипи салютів . Вони дивилися на берег де нічого не змінилося. Для цього вічного моря, піску – сім років, це навіть не мить, вони не підвладні часу…
Кількість рецензій: 1
Середня оцінка: 10.00
Про автора
Ім'я
Lana Sianska
Місце проживання
м. Львів