Над прірвою Константини
Аніта — 30/10/2008 - 20:54
Над прірвою Константини
Переглянувши електронну пошту Анна відкрила листа від далекого друга Річарда, з гарячого африканського континенту. В листі було запрошення в гості, нагода відпочити в країні досі відомої тільки по розповідям --вабила пригодою. Тим паче в Києві стояла люта, сніжна зима, січень місяць, а зима лютувала ніби й не збиралася здавати свої повноваження, снігу намело по коліна, мороз тріщав до мінус двадцяти градусів.
З Річардом познайомилася п’ять років назад, коли той приїжджав до України навідати родичів по маминій лінії. Прийшов до банку зняти готівку по чеку, узрівши красуню з великими чорними очима не втримався й запросив на каву. Але невдовзі змушений був відлітати додому, і ось вже п’ять років спілкувалися по пошті та телефону. Молодий чоловік був цікавим співрозмовником, веселим та дотепним, час з ним плинув швидко й приємно. Й зустрітися знову з чоловіком який вабив не тільки приємною зовнішністю, а й щирою душею неабияк зацікавило Анну.
Переліт був довгий та нудний, метушня в аеропортах нагадувала мурашник, всі кудись поспішали. Ну ось нарешті легендарний, славнозвісний Фес. Річард зустрів в аеропорту, з букетиком чарівних орхідей. Смуглявий, високий брюнет посміхаючись, вхопив дівчину в дружні обійми. Пропозиція зайти випити соку була схвалена Анною.
--Які в нас плани Річарде? –посміхнулася Анна.
--Відпочинок, й ще раз відпочинок, я до речі теж у відпустці. Хочу тобі показати наше місто, а особливо музей в якому відбитки тисячоліть. До речі, зараз там закрито на ремонт, але мій гарний знайомий який працює там охоронником впусте нас увечері насолодитись творіннями віків. –посміхнувся Річард смакуючи прохолодним соком грейпфрута.
--Чудово! –посміхнулася дівчина.
Річард проживав в маленькій але доволі затишній двокімнатній квартирці на п’ятому поверсі. Поніжившись під прохолодним душем Анна була готова до нових пригод та мандрівок. Одягши халат пішла на кухню, в халаті Річарда, який був на декілька розмірів більший здавалася ще тендітнішою.
--Хочу пригостити тебе смачненьким Анно, зазвичай наспіх обідаю у кафе біля роботи, але раз у нас така поважна гостя мушу приймати по-королівські. –посміхнувся чоловік.
--М-м-м, як смачно пахне, що сьогодні на вечерю? –всміхнулася Анна.
--Колись мати навчала трошки готувати. Пропоную смачний м’ясний рулет з солодкими ананасами та оливками під чудове вино.
Наливши в келихи мадери, Річард мовив:
--За твій приїзд Анно! Мені дуже приємно знову побачити тебе.
Проговорили декілька часів поспіль, за приємною розмовою час швидко промайнув, почалися сутінки.
--Ну що Анно, збираймося, сподіваюсь тобі сподобається моя країна. Тут декілька кварталів, ходімо пішки, прогуляємося.
--Із задоволенням Річарде.
Двері музею відчинив смуглявий молодий чоловік, невеликого зросту.
--О Річчі, вітаю тебе, це напевно твоя подруга з України? Річчі багато розповідав про вас, приємно познайомитись, я Арно.
--Мені теж. –всміхнулася дівчина, протягуючи руку для вітання.
Зайшовши до музею Анна в захопленні не могла вимовити й слова, переходячи від однієї вітрини до іншої. Мимоволі охнула, узрівши чарівну прикрасу, тоненька як павутинка філігрань браслету й дійсно була чарівною. Ось і прикрашені золотим орнаментом давні книги які зберігали таємниці минулого, чеканні срібні блюда, розкішні килими.
--Анно, ну як тобі наш чудовий музей? –всміхнувся охоронник.
--Я дійсно вражена, навіть і не уявляла такої краси.
--Ходімо покажу тобі дещо. –мовив Річард, взявши дівчину за руку.
Під скляним бар’єром на підставці красувався кулястий камінь, ніби морська хвиля увірвалася під то скло, переливаючись під сонячним промінням, виблискував камінь.
--Що це за камінчик такий цікавий? –запитала Анна.
--Існує легенда про камінь який називають Щасливий. Колись тисячі років назад біля прірви Константани, в печері жило велике чудовисько з одним оком, Мавр, який охороняв цей камінь. По повір’ю він оберігав жителів Мансури, але одного разу камінь несподівано зник, голод та хвороби напали на населення. Мавр від тих пір лютував коли будь-хто приближався до його печери, й дикий рев вселяв страх в душі людей. Але розповідають, якщо доторкнутись до нього й промовити бажання воно здійсниться, але в людини має бути чиста душа та світлі наміри. Можеш спробувати. –посміхнувся Арно.
Анна не відпускаючи руку Річарда, торкнулася дивовижного прозорого каменю. Від легкого дотику камінь ніби почав оживати, пальці дівчини кольнуло ніби від розряду струму. Всередині прозорого, бездонного моря ніби почався снігопад з хуртовиною, зеленкувата безодня перетворювалася на білосніжну кригу. Дівчина прошепотіла:
--Хочу опинитися тут дві тисячі років назад з тобою Річарде.
Тепло яке поколювало пальці переростало в неймовірний жар, який розповсюджувався по всьому тілу, здавалося що все єство поринуло в летаргію на якусь мить, а потім захопила хвиля дотепер невідомого почуття, тіло поринуло у вир торнадо…
Десь вдалині чувся шквал крикливо повторюваних сур із Святої Книги пророка. Ніби чарівний сон снився, величавий Мулай-Ідріс, колискова мавританської могутності марроканських султанів, казкове місто, яке розкинулося у підніжжя Джебель-Зергуна вабило неймовірною красою. Нижче пологі дахи хібар спускалися вниз в долину. А на вершині пагорбів мов біла хмарина, утопала в буйній зелені вельможна мечеть, розкішшю та неприступністю віяло звідти. Мигдальні дерева похилили свої скроні долу під важкістю майже дозрілих плодів…
--Річарде. –прошепотіла дівчина.
--Здається, Анно, твоє бажання здійснилося. –тихо відповів чоловік.
--Річарде, але це неможливо!
--Напевно немає нічого неможливого.
’’Ашхаду анна ла ілаха ілла ллаху уа Мухаммадун расулу ллахі…’’ –почулося майже поряд. Наспів тонув в тиші світанку. Ще була лишень п’ята ранку та високий, гучний голос бедуїна переливався з одного тону на інший, м’яке гортанне тремоло раптово замирає, ніби падаючи з балкону мінарету. Місто ще спить в ранковій тиші та бедуїн скликає віруючих до першої молитви, фаджиру.
--Що це? –запитала Анна.
--Перша молитва, бедуїн співає про те що вірить: нема Бога більше крім Аллаха, всього п’ять молитв які мають промовити вдень. –пояснив Річард.
Анна була одягнута в галабею, простору довгу одежину з бумажної тканини білого кольору, підперезана шкіряним паском, з взуття були грубі шкіряні сандалі. Річард виглядав не менш цікаво, на голові закручений тюрбан, біла одежина з грубої тканини.
--Очам своїм не вірю! –вигукнув Річард
--Невже це не сон Річарде? Ущипни мене, як же тепер нам повернутися назад? –в розпачі прошепотіла дівчина.
--Гадаю так як і сюди потрапили Анно.
--Можливо, тільки аби не одна малюсінька проблемка, Щасливий Камінь залишився за дві тисячі років вперед, оце так жарт.
--Анно, ми ж разом, щось придумаємо. –підніс до уст та поцілував тоненькі пальчики дівчини Річард. –Думаю нам треба вирушати до Алжиру, туди де почалася ця легенда.
Базар ніби жив своїм окремим життям, всі кудись поспішали, звідусіль лунали запрошення продавців, й солодка промова про найкращі товари. Ось лавочка з різноманітними плодами й фруктами, на солодких бубках винограду виблискувала вранішня роса, а ось й солодкі гори інжиру, поряд продавець закликає купити найкращу тканину та прикраси, ось оливкова олія, квіти та сандалове масло… Очі розбігалися, й чи від тих запахів чи від того що невідомо скільки часу пройшло, тихо завурчало в животі, хотілося їсти й пити, але не було грошей аби щось купити. Анна та Річард йшли мовчки пробираючись крізь галасливий натовп. Сонце почало припікати, пилюка лоскотала ніздрі. Почувся стукіт копит, натовп викрикував щось незрозуміле та поволі розступався, все так швидко відбулося що Річард стояв, не в змозі отямитись від того, перехожі йшли чіпляючи його, а він стояв й ніби не відчував того. Вершники в чорному одязі мов вітер увірвалися в галасливий натовп базару, на мить люди затихли, один з вершників приблизився до Анни та Річарда, перегнувшись вхопив дівчину за талію й мов пушинку закинув на коня, ледь глянувши на молодого чоловіка що був поряд. Вершники так швидко зникли як і з’явилися.
--Знову вершники Мавритана. –почулося з натовпу.
Річард підійшов до торговця солодощами.
--Хто такий Мавритан? –запитав Річард.
--Правитель Волюбіліса, вершники мов вихор з’являються й зникають, викрадаючи молодих дівчат, ось і зараз в них була вдала охота. –відповів торговець.
--Нащо він викрадає молодих жінок?
--Юначе, ти що вперше тут? Звичайно в дружини, а хто не підкоряється чи не до вподоби правителю, відправляє в прислуги.
--Анна… Що ж з тобою буде люба, як мені тебе знайти? –прошепотів Річард.
--А ще непокірних жінок Мавритан може видати як нагороду за турнір, але мало який безумець зважиться на турнір з тигром. –мовив далі торговець. А ти звідки молодий чоловіче?
--Ми прийшли здалеку з дівчиною яку щойно викрали.
--Забудь її, якщо вона буде покірною то купатиметься в розкоші, а ти нічим їй вже не зарадиш. –з співчуттям мовив чоловік.
--Ні! Я маю знайти й визволити її. Але в мене немає ні гроша…
--Можу запропонувати тобі роботу в моїх виноградниках за бакшиш. –посміхнувся торговець. –Мені завше потрібні гарні працівники.
--Я згоден.
Торговець виявився славним, доброзичливим чоловіком. Протягнув окраєць сіруватого млинця, який виявився досить смачним та глиняний кувшин з водою. На душі було важко від того що сталося, камінь, подорож в минуле, й за якусь мить такі пригоди…
Анна стукала маленькими кулачками по широких грудях чорного вершника, але той ніби й не зважав на пручання маленької, тендітної жіночки. Заморившись дівчина почала роздивлятися навкруги. На горизонті показалося місто, яке втопало в буйній зелені. Наблизившись, Анна побачила величний Волюбіліс. Граціозно й неприступно стояв будинок правителя, тріумфальна арка сліпила очі білизною, атріуми які являлись головним приміщення в домі були прикрашені мозаїкою. Біля будинку потік води приводив в рух вітряк для віджимання оливкової олії, могутньо підпирали будинок стрункі корифінські колони. Життя било ключем в місті та навколо будинку. Зскочивши з коня вершник підхопив дівчину та поставив на землю. За цю незвичайну подорож ні один з супутників не вимовив й слова. З будинку вийшла стара жінка загорнута в бурнус, білий, шерстяний плащ з капюшоном. Мовчки підійшла до дівчини, кивнула вершникам й взявши Анну за руку повела до будинку. Чи то з цікавості чи від пережитих подій, дівчина покірно пішла за старою. В будинку, який був палацом правителя, було прохолодно й пахло жасмином. Ішовши коридором, Анна побачила трьох молодих жінок, які зверхньо поглядали на невільницю. Жінки були вбрані в розкішний одяг з дорогої тканини, руки прикрашали золоті браслети, в однієї з них на голові красувалась діадема з камінням яке виблискувало на сонці, вони перешіптувались між собою та ніби бажали спопелити поглядом Анну. Жінка, яка супроводжувала Анну повернула в вузький коридор та відчинила перші двері, кивнувши дівчині --запрошуючи до кімнати. Як виявилося то була не темна комірчина якої боялася Анна, а розкішна кімната з каміннім атріумом, старовинною ванною. Тонкий аромат квітів наповнював кімнату, на поличках стояли різноманітні посудинки з ароматичними маслами. Жінка, яка супроводжувала Анну почала готувати воду для купання.
--Роздягайся. –тихо мовила стара.
Анна покірно зняла легкий одяг, бо вибору на даний момент не було, й згадавши тих чорних вершників, здригнулася. Тепла вода рожевого кольору наповняло тіло ніжністю та заспокоювало стурбоване серце. Анна намагалася розговорити жінку але та залишалася мовчазною. Після купелю жінка почала намащувати тіло Анни якимось маслом із мускатним запахом, причесала гребенем розкішне, хвилясте волосся.
--Одягайся, господар чекатиме тебе після заходу сонця, я зараз відведу тебе в його кімнату. –вимовила стара жінка. –Якщо будеш себе гарно вести та сподобаєшся Мавритану, він візьме тебе в жінки. –легка посмішка торкнулася губ старої.
На очі Анни накотилися сльози.
--Я не можу йти до нього, благаю вас!
--Будь покірним, дитя моє, Мавритан любить покірних.
--Якщо ви не допоможете мені я буду вимушена змагатися з ним, бо так просто він мною не заволодіє, я перегризу йому горло, видряпаю очі, я не невільниця! –гордо мовила Анна.
Від таких слів стара жінка відкрила рота, до сих пір ще не траплялося такого щоб невільниця таке заявила.
--Добре, я допоможу тобі чим зможу, але якщо Мавритан взнає про це, мені не жити.
--Дякую вам! –Анна обійняла жінку. Старий, такий чужий світ був жорстоким, але ця добра жінка давала надію на повернення додому з Річардом, якби ж тоді знала до чого приведе це бажання в музеї…
Велика простора кімната нагадувала музей, який напередодні відвідувала Анна. Величезне ліжко стояло посеред кімнати, в підсвічниках палали свічі іноді потріскуючи, осторонь на важких, різьблених ніжках стояв стіл, за ним красувалася шафа з нішами та дверцятами. Маленький столик біля ліжка лякав своїм виглядом, стільницю якого тримали три змії в пащеках, які й створювали самі ніжки, змії були зроблені з дерева але все одно навівали страх своїми пащами. На столику стояла амфора з вином та дві чаші, на підносі красувався білий та чорний виноград, різні солодощі та фрукти. Анна сиділа на ліжку розглядаючи кімнату та чекаючи Мавритана. Біла прозора сукня до колін підкреслювала красу молодого тіла, золотий пасок з дрібними камінчиками красувався на талії, розпущене волосся спадало хвилями з плеч. З роздумів Анну вивів скрип важких дверей, до кімнати зайшов господар, чоловік років сорока, очі заблищали від побаченого.
--А ти красуня. –Мавритан посміхнувся, підійшов до дівчини та провів долонею по плечу.
Анна посміхнулася та налила вина.
--Давай вип’ємо мій господарю. –піднесла до уст терпкуватого напою.
Мавритан перехилив чашу за мить, в голові затуманилося від чого повалився на ліжко та засопів. Анна підсипала у вино якогось снодійного зілля, що їй дала стара жінка, яке подіяло миттєво. Дівчина лягла поряд, стомившись від подій дня задрімала.
Від сну пробудив чийсь легкий дотик, по спині провели рукою ледь торкаючись, сон як рукою зняло, Анна кішкою зстрибнула з ліжка, й стояла з очима-блискавками мов збиралася накинутися на ворога. Мавритан дико загиготів, від того реготу пішло відлуння по всьому будинку порушивши неймовірну ранішню тишу.
--Пташко, ти попала в мої сіті. Здається вчора ти була привітніша, ходи до свого господаря та втіш його. Будеш моєю старшою дружиною, якщо будеш покірною та слухняною, бо з твою красою не зрівняється ні одна з моїх дружин.
--Я не можу тобі покоритися. –тихо мовила Анна опустивши голову.
Мавритан підійшов до дівчини й миттю зірвав прозору сукню, сподіваючись дівчину побачити зніяковілою та смиренною, натомість побачив виклик в високо підійнятій голові та погляді, якого не бачив в жодній жінці.
--Я повернусь увечері й сподіваюсь ти втихомиришся. –гаркнув Мавритан, вийшов гримнувши важкими дверима.
Одягнувшись Анна вийшла з кімнати. Думки про побіг шалено пробігали одна за одною породжуючи біль в маленькій голівці беззахисної дівчини. Пустинний на перший погляд будинок заселяло безліч людей, але вони ніби привиди з’являлися невідомо звідки й ніби танули у повітрі. Увійшла до великого залу який утопав в розкоші. Колони чорного оніксу підтримували золочену стелю з цікавим орнаментом, величезний різьблений стіл з кипарису стояв посеред залу, такі ж розкішні стільці стояли навкруги стола, певно це була їдальня Мавритана та його дружин. На стіні висіли прикраси з панцира черепахи прикрашені дорогоцінними каміннями. Розкішний тапчан стояв одиноко під стінкою, червона парча вкривала його виблискуючи всякий раз як промінчик сонця проникав в залу. Невідомо звідки з’явилася темношкіра молода дівчина років тринадцяти, й запросила Анну до столу. Анна була голодна, здавалося була ладна з’їсти слона. На великій таці красувалося рум’яне м’ясо з якимось овочами, від запаху аж паморочилось в голові. Дівчина присунула тацю до себе й насолоджуючись стравою та запиваючи терпким вином думала про Річарда, як він там самотній в чужій країні…
В дворі була так тихо як і в будинку, лише спів пташок порушував тишу. Під розкішним віттям кипарису відпочивало троє молодих жінок, одна щипала виноград та розповідала щось подругам, побачивши Анну дівчина перейшла на шепіт.
День промайнув швидко, про те як вибратись з цього місця годі було й думати, чорні вершники були на кожному кроці. Увечері Анну знову повели готувати до зустрічі з Мавританом.
Як і напередодні, Анну знов готувала до ночі кохання з господарем стара жінка.
--Що мені робити? –прошепотіла дівчина. –Допоможіть мені вибратися звідси, благаю вас.
--Якби була на те воля моя, красуне. Охорона Мавритана не випусте тебе звідси без його наказу, а якщо ти й знов не підкорятимешся він видасть тебе як подарунок за турнір, але ще ніхто не перемагав того турніру з диким звіром, й далі тебе жде сумна доля служниці. Я навіть не знаю чим можу тобі допомогти. –сумно мовила стара.
Анна закрила очі, намагаючись розслабити своє тіло в приємній воді з запашними квітами які наповнювали атріум. Дівчина згадала Річарда, легка посмішка торкнулася чарівних уст, як він там її любий друг, сердечко застукало швидше від спогадів про нього.
Чекання на господаря трохи нервувало, Анна наповнила келих вином. Терпкувата рідина приємно розливалася по тілу теплом. З роздумів вивів дотик до волосся від якого здригнулася.
--Ти ще чарівніша ніж вчора, о радість моїх очей, о шербет моєї душі, подаруй мені солодку ніч кохання.
Анна зірвалася з ліжка, вино додавало сміливості протистояти Мавритану.
--Я не буду твоєю ніколи!
--Красуне, мене тільки розпалює твоя впертість. –гучний сміх заповнив кімнату, Мавритан притягнув до себе обличчя дівчини аби поцілувати.
Дівчина мов дика кішка накинулася на Мавритана, кусаючи та дряпаючи його нігтями. Нічну тишу порушив крик господаря на який вбігли два охоронця. Анна схопивши ніж для фруктів всадила його в ногу Мавритана. Один з охоронців вихопив ножа в дівчини та повів її до темної холодної кімнати в якій замість ліжка стояли дошки на підлозі які покривало якесь старе дрантя з неприємним запахом.
Звістка про турнір облітала навколишні міста, небагато безумців зважалося на той бій але чого не зробиш заради красивої жінки.
Перед турніром Анну прибрали в одяг з прозорої легкої тканини рожевого кольору, волосся прикрашали квітки жасмину, заради такої краси варто було випробувати долю в турнірі. Мавритан лютував що не зміг покорити дівчину але вдіяти нічого не міг. Все місто покинуло свою роботу й зібралося в центрі Волюбіліса. Тиша запанувала навколо загородженого майдану коли встав володар міста.
--Цю непокірну дівчину отримає той хто переможе турнір з тигром але навряд чи переможець усмирить дику кішку. –посміхнувся Мавритан.
На майдан вийшов перший бажаючий заволодіти славою та неймовірною дівчиною.
Анна з жахом дивилася на те як до молодого чоловіка наближається лютий, зголоднілий звір. Тигр рикнув та почав кружляти біля жертви намагаючись підібрати влучний момент для стрибка, накинувшись на чоловіка тигр миттю відскочив зализуючи бік. Сміливцю вдалося поранити ножем тигра в живіт але то тільки розпалило лють голодного звіра. Чоловік першим накинувся на тигра, від такої несподіваної зухвалості тигр на мить завмер. Скориставшись цією миттю чоловік схопив тигра за шию й гостре лезо перерізало горло лютого ворога, тигр захарчав й впав до ніг переможця. Натовп шалено загудів, ще не було такого щоб переможцем виходила людина.
Як й обіцяв, Мавритан віддав в нагороду за перемогу в турнірі чарівну Анну. Вибору в дівчин не було довелося покірно осідлати коня й вирушати в путь з невідомим чоловіком в якого було закрите обличчя, Анна навіть не знала його віку, але про те що буде далі чогось зараз не хотілося думати, головне аби подалі від Мавритана.
Коли місто залишилося за обрієм чоловік зупинив коня та відкрив обличчя.
--Анно, як же я за тебе хвилювався.
--Річарде!
Сльози радості заполонили очі дівчини. Річард зскочив з коня й зняв дівчину вхопив її в обійми цілуючи очі.
--Я так боявся що не знайду тебе, Анно. Як ти квітонька моя? –промовив Річард.
Анна припала до грудей свого визволителя й розплакалася мов дитина, неймовірна радість заполонила її душу.
--Річчі, дякую тобі, я думала вже ніколи тебе не побачу.
--Нам треба добратися до Константани, Анно, треба знайти шлях додому.
--Так Річчі, тепер я впевнена що ми виберемося, вдвох ми справимося. –посміхнулася дівчина.
Два вершники розчинилися в вечірніх сутінках здіймаючи куряву. Дорога була неблизька але нові сили які додала зустріч вселяли надію. Вночі відпочивали, вдень збиралися знову в дорогу.
До Алжиру добралися без пригод. Під’їжджаючи до міста Річард розповідав про місто.
--Алжир походить від слова ’’Аль-Джазаір’’, з арабської це означає –острова. Невідомо, чи то араби після випаленого сонцем Сходу цю країну прийняли за райський острів, чи то її назвали так випадково в честь якогось острівка на побережжі. Але Алжир ніколи не відзначався островом спокою, так що будь обережна, Анна, коли будемо на базарі поповняти запаси їжі, не відходь від мене.
Випалена пустеля залишилися позаду зникнувши ніби за допомогою чарів. Величезні виноградники тягнулися ніби без кінця, оливкові гаї обвисали під важкістю плодів, могутньо стояли коркові дуби та мигдаль.
Поповнивши запас води та їжі вершники з далекого майбутнього продовжили свій шлях.
Річард домовився з власником пентери, судна з п’ятьма рядами весел, що той візьме їх на судно. Подорож морем протікала швидко, на судні панувала тиша й лише весла гребців порушували її. Розрахувавшись з власником судна Анна з Річардом зійшли на берег.
--Цікаво, Річчі, чи повернемось ми додому, я вже й ніби звикла до цих місць.
--Звичайно повернемось, інакше й бути не може, я тобі обіцяю, Анно. Наше місце в іншому світі й ми не маємо права порушувати історію. –посміхнувся Річард взявши дівчину за руку.
Від побаченого Анна затамувала подих. Казковий вигляд мав гірський ландшафт, Константина вражала. Підвісні схили, створені віками, сонцем та водою, ніби взялися за руки аби над печерним тунелем створити міст. Над бездонною прірвою Константани пролягла вузенька стрічка висячого містка. Натрапивши на місцеве плем’я, яке виявилося напрочуд доброзичливим, Анна та Річард пішли до їхнього селища. Один з темношкірих воїнів провів гостей до вождя племені. Анна уявляла вождя розмальованим та напів-оголеним чоловіком як і воїни селища але вождь виявився височенним дідуганом в білому одязі, з довгим сивим волоссям та бородою.
--Вітаю вас шановні гості, ви певно зголодніли з дороги, прошу до столу. –посміхнувся господар оселі. –З чим завітали ви? В наших краях гості рідко бувають.
--Не по своїй волі ми забрели в ці далекі краї. –почав розповідь Річард. –Навіть і не знаю з чого почати нашу чудернацьку історію.
Річард розповів вождю всю пригоду що почалася з чарівного каменю. Вождь посміхнувся в сиву бороду, здалося ця розповідь ніскілечки його не вразила.
--Я можу допомогти вам повернутися додому, якщо ви готові.
--Як ви нам можете допомогти? –запитала Анна.
Вождь знову посміхнувся, хоча на вождя він схожий й не був скоріше на мудреця, й дістав з полиці щось замотане в грубу тканину. Розгорнувши тканину вождь дістав камінь, здавалося то був той же камінь що й в музеї.
--Це й справді Щасливий Камінь, й якщо загадати бажання воно здійсниться але ми ним не користуємося для здійснення бажань. Моє плем’я живе в мирі та щасті, ми полюємо, обробляємо поля, народжуємо дітей, це й є для нас щастям, а Камінь оберігає нас від хвороб та лих. Доторкніться до каменю й загадайте бажання.
--Дякуємо вам, добрий чоловіче. –мовила Анна.
--Щасливо вам діти, хай бережуть вас сили небесні. –попрощався вождь.
--Прощавайте, без вас ми б не знайшли дорогу додому. –подякував Річард. –Нехай цей Щасливий Камінь поверне нас додому.
Знову нахлинули ті відчуття що й вперше коли доторкнулись до каменю. Тіло наповнилося теплом та ніби стало невагомим, перед очима промайнули тисячоліття…
Дзвінок телефону невгамовно награвав тиху мелодію, намагався розбудити господарку. Анна відкрила очі, потягнулася й піднесла трубку до вуха.
--Так. Річчі! Я рада тебе чути.
--Хочу запросити тебе в гості. –промовив голос в телефоні.
На мить запанувала тиша, Анна не могла второпати що з нею сталося, й тільки-но здогадалася що ті пригоди їй наснилися.
--Річарде, краще ти приїжджай. –посміхнулася дівчина.
Річард прилетів через три дні, не зважаючи на люту зиму, душу зігрівало приємне тепло від побачення. Через рік відбулося весілля, Річчі переїхав до батьківщини своєї матері, шалене кохання наповняло два сердечка. А Константна… То був сон.