ДЗВІН ТРИВОГИ
Риженков Микола — 25/10/2008 - 23:34
Тиша...
Бом!..Бом!..Бом!..Бом!..Бом!
Поступово з туману почувся дзвін невідомого дзвону, що чітко відбивав ритм.
Бом!..Бом!..Бом!..Бом!..Бом!
Дзвін ставав сильнішим, голоснішим і здавалося, що він намагається заповнити собою все, весь світ.
Бом!..Бом!..Бом!..Бом!..Бом!
Ставало вже нестерпно слухати його, але він все більше і більше заповнював свідомість... Здавалось, що він хоче поглинути все...
Бом!..Бом!..Бом!...Тук!..Тук!..Тук!..Тук!
Стоп! Що це? Що сталося? Чіткий бій старого дзвона різко перетворився на глухий стукіт...
Тук!..Тук!..Тук!..Тук!..Тук!..
Невже? Невже це дійсно воно? Невже це серце? Невже це воно здалося в свідомості тим далеким дзвоном, що все ближче і ближче наближав момент трагедії?
Так, це воно! Це серце, сповнене тривоги серце невпинно рахувало миті, можливо останні в житті.
„Це кінець!” – промайнуло в голові дівчини. Трясовина поступово перемагала...Її темна і волога паща, неначе хотіла поживитися...Вона засмоктувала жертву...
Крик, сухий крик вирвався з горла...Потім ще, ще, ще, ще раз, але ніхто її не чув...Цим туманним літнім ранком ніхто її не чув в нетрях лісу...
В голові почали пробігати картинки з дитинства...Все це нагадувало німе кіно...
Перший кадр...Вона маленька, ще геть дитя йде за руку з батьком...Він вперше вивів її на прогулянку до лісу, показав це болото...Сонячний день робив його чистим і привітним...
Другий кадр...На галявині бавиться купка дітлахів...Відусюди чути галас, жарти, регіт...Вона згадала хованки – гру, яку вони так любили...А скільки ідеальних місць для гри на узбережжі...болота...Бувало сховаєшся і шукають тебе аж до вечора, поки тобі самій не набридає і ти не здаєшся...
Кадр третій...Купка дівчат сидять біля води, сховавшись від спеки під зеленим дахом столітнього лісу...Дівчачі балачки...вінки...весела дружна пісня...
Кадр четвертий...Ще вчора...Випускний...Одинадцять років навчання в школі скінчились...Останній день дитинства...Завтра вона і ще двадцять три юнаки і дівчини стануть на широку і довгу стежку дорослого життя...Наступного дня вона має їхати до міста, адже батьки вирішили віддати її на навчання до інституту...
Через три години відправляється автобус...Вона не могла...Вона без цього не змогла б...Тут вона провела найрадісніші моменти життя...Туманний ранок...Дівчина тихо вислизнула з будинку, їй хотілось востаннє в дитинстві пройти по цій галявині, по цьому узбережжі...
Вочевидь їй так і не судилося стати дорослою...Здається вона знала кожен клаптик...Але саме сьогодні оступилася...А десь там, вдома її вже напевно шукають...
Чому? Чому життя підкидає такі сюрпризи? Чому саме вона?
Господи! Чому так рано? Вона навіть не встигла відчути істинного смаку життя...Чому ти їй не дав в повній мірі пережити щире та бездонне кохання?
Життя тільки починалося...
Значить...не судилося!
Як то кажуть: ”Бог дав, Бог взяв.”
Від долі не втечеш!
Навколо, неначе біле молоко...
Остання спроба, останній крик...а може...хтось? Ні!
Темрява...Тиша...Смертельна тиша..