*В підвалах душі*
Лукреція Крон — 23/10/2008 - 16:50
В венах плавав портвейн і отруйними хвилями радості, накривав пустий біль - порожнечу в великому Всесвіті
Се ля ві - в естетизмі надійно ховаючи слабкості, ніби принц невимовно величний з душею банальної нежилі
Виповзаючи вдосвіта з замку - брудними калюжами, прокрадався крізь хащі до світу жахливо-реального
Озирався на світ утопічний - давно вже спаплюжений, все ж закріплений попелом, спиртом і клаптем чогось інфернального
Щось казав про високе, про смерть і подовжене марення, про злиття із Величністю, лицарство, війни зі штучністю
Та слова без смаку - вже заїжджені, вбиті, проварені, не кружляють - кладуться додолу з слабкою беззвучністю
Ти і сам вже як тінь серед течій бузкового відчаю, вибираєш дорогу - по колу мандруєш у вигадці
Надто дивна й примарна - а ти обираєш що звичніше, ну пробач що примусила плутатись в тисячній вибірці
Я закохана в роль не принцеси - німої супутниці, що шукає в азаліях прихистку, гімни наспівує
В роль незайманки в білому - а не простої розпусниці, в роль тієї що стримує потяг й ніколи не силує
Що наївно всміхається ніби у сяйві небесному, завжди пахне не димом з абсентом - а милом з корицею
І немає у ній навіть краплі чи сліду помпезності, а хіба що за слово "люблю" - вона платить сторицею
Я ж повія для тебе - давно загубила положення, хоч колись королевою правила в царстві натхненності
Мої слабкості поряд з тобою удвічі помножились, але створена я для утопії - не для буденності
І своє тепле щастя в міщанській нудотній ідилії, будуватимеш тихо, хоча так тягнуло в приреченість
По неділях ходитимеш в церкву, саджатимеш лілії, тож, якось, і листи мої стануть тобі недоречними
А я знову заглиблююсь в крайнощі: пристрасть-агонія, не закінчиться раптом і довго ще п’яна ходитиму
То хитаючись в лоні садів - там, де квітне бегонія, то у бруд осідаючи мовчки - льодами розбитими...
Якби знав - як любила, то може позбавився б спокою, через тебе я тільки сповзаю у чорні півпростори
Та нехай твоє серце не стримують терпкістю докори, й не дивись на поверхню дзеркал з неприхованим острахом.
Своє кляте "пробач" забирай із собою у схованку, вечорами там тепло від вогнищ й шаблонної "благості"
А в підвалах моєї душі - таємниче й зруйноване, місто тіней міфічне чекає наступного нападу слабкості...