C’est mon Éclat (Частина ІІІ)
Анютка Петрів — 16/10/2008 - 10:57
Збірка: C’est mon Éclat
Частина III
Recontre (Зустріч, побачення)
І
І ось настав той день. Ура!!! Як казали у одному фільмі: «Жизнь удалась» Навіть у своїх бурних фантазіях я не могла уявити, що це БУДЕ. Я чекала на сей день, дайте подумати,... 18 місяців, 5 тижнів, 85 годин (це приблизно).
Встала зранку. Зробила зарядку. Помилася. Поїла. Почала підбирати вбрання. Скільки у мене лахів! А вибрати нема що. Помучившись годинку-другу, таки обрала. Можливо, моє вбрання не виглядало надто вражаюче, проте в деякій мірі виділялось своєю оригінальністю: коричнева спідниця з бісером (мабуть, зараз таке у моді), туфлі на шпильці (моя мрія), біла сорочка з відкритим декольте та короткими рукавами (моя щаслива), сумочка та капелюх, адже сьогодні дуже жаркий та сонячний день. Тим паче, в цьому вбранні я почуваюся комфортно. А то б натягнула на себе казна-що і не знала б як поводитись. Потім почала накладати макіяж: старалася, щоб був не буденний і не крикучий. У мене вийшло! Та що я радію наче мала дитина? Це ж лише зустріч. І не більше. Та як би там не було я повинна виглядати бездоганно. Та ні, це не просто зустріч. Можливо, для Тараса так, а для мене точно ні. Це ж моє перше справжнє повноцінне побачення. Не подумайте, що я раніше не зустрічалася, та це було зовсім не романтично. Я подекуди зовсім не хотіла тих зустрічей. Але, для того щоб їх не засмучувати, таки погоджувалася. Усі мої попередні кавалери запрошували мене у парк (дивитися на нього уже не можу), до своїх домівок (ніколи не ходила, бо всяке може бути), або у якісь «забігайлівки», котрі просмерділися дешевими папіросками та оковитою і були насичені обкуреними та п'яними молодиками, котрих, до речі, після такої кількості випитого тягнуло на подвиги. А Тарас запросив мене до мого улюбленого маленького та затишного кафе. Фантастика!
Радіючи всьому я вирушила до центру нашого славного міста. Довелося іти повільно, адже я вийшла на дві години раніше від назначеного часу. По дорозі зустріла своїх однокласниць. Хоча навіть вони не могли зіпсувати мені настрій. Перекинулися декількома словами про воду і погоду та й розійшлися. Хвала і шана Богові, що вони не почали розповідати про своїх «зразкових» кавалерів, про їх романтичні стосунки (не без сексу і алкоголю), вихвалятися ними (було б чим) і все таке і тому подібне. Говорячи стисло, про все те, що я і близько не хотіла слухати. Принаймні сьогодні.
Погода просто чудо! Сонечко світить та виграє на озері різними промінчиками, створюючи химерні малюнки; вітерець підіймає вгору порох з доріг та закручує його у дивовижному танці; люди нікуди не квапляться, а повільно та романтично прогулюються у парку, насолоджуючись присутністю поруч коханої людини. Все просто чудово. Навіть дивовижно. У моїх вухах, як завжди, чутно лише одне: «Буду завжди, ти так і знай, другом твоїм, ну і нехай...» Ця пісня, так би мовити, є гімном мого життя (не враховуючи «Ще не вмерла України...» та «Зелені очі»). Весняно-літня Коломия просто прекрасна! Се й не дивно, адже це місто стоїть на березі Пруту у мальовничій місцевості Прикарпаття. У цім місті хоч-не-хоч опинишся у тенетах світлих почуттів.
Зважаючи не те, що я є дуже пунктуальною, мені не хотілося прийти до назначеного місця першою. І ви знаєте, переборюючи себе, я запізнилася тільки на 7 хвилин. І це, мабуть, тому, що я не хотіла його втратити. Тарас був людиною рішучою, тому міг подумати, що я не прийду. А я не хотіла його втрачати. Нізащо. Eсlat був занадто дорогий для мене. І не тому що він був моїм найкращим другом, і не тому що він мене ніколи не покидав, і навіть не те що він був моїм хлопцем, а тому що ніколи не завдавав мені болю. Я могла говорити Тарасу все і навіть більше, і він розумів мене. Сей рік багато значив у моєму строкатому житті. Я знайшла Тараса. А може він знайшов мене? Та як би там не було, зараз ми разом. Я розумію, що се звучить дико, але Тарас був моїм першим справжнім коханням. Дехто казав, яке може бути кохання? Справжнє! Тарас ніколи не робив те, що я не хотіла. І я його за те цінила. Тепер я знаю точно, що такого хлопця у мене вже не буде.
Того дня у кафе ми тільки говорили. Я заслуховувалася його розповідями. Хоча що в них такого надзвичайного? Звичайні інциденти, які можуть траплятися з усіма. Але з його уст це звучало, наче фантастичні та неймовірні історії з інших світів. А чого варті його очі... його волосся... його голос... він сам...
Ми не цілувалися, не обіймалися. Ми просто говорили. Мені цього вистачало. Хоч мої батьки чи рідні завше вислуховували та допомагали мені, та то все було не те. З Тарасом я почувала себе захищеною. Я могла дозволити йому практично все, бо я знала, що він ніколи не образить і не скривдить мене. Тарас наче з іншої планети звалився на сю і не знав що означають слова «завдати болю». Мабуть, майже всі дівчата хотіли б мати біля себе такого хлопця. Але я ні з ким не збиралася його ділити. Ні з ким.