C’est mon Éclat ( Частина ІІ)
Анютка Петрів — 16/10/2008 - 10:54
Збірка: C’est mon Éclat
Частина II
Pas possible! (Не може бути!)
І
Я прокинулася досить рано, зважаючи на те, що люблю поспати інколи до обіду. Приготувала примітивний сніданок з чаю та цукерок, подумала про все на світі. Прокинувшись, одразу вирішила, що не буду залишатися у бабусиній квартирі, а похожу, наберуся натхнення та придбаю необхідні для мене речі.
Я прибрала (хоч се гучно сказано, бо ще не встигла насмітити), зробила макіяж (хоч не надто любила наносити його на своє обличчя, та сучасна мода і хотіння не відставати від неї брали верх наді мною), одягнулася, перекрила крани з водою та газом (про всяк випадок), вдягла на свої зелені очі великі сонячні окуляри та кепку і натягнула козирок так, щоб не було видно зіниць. Хоч за вікном лютий, проте сонце світило з якоюсь невимовною силою, наче хотіло розтопити останні залишки льоду на вулицях міста та у людських серцях і пробудити нестримне бажання жити, а не існувати. А в тім, це була не єдина причина чому я їх вдягла. Я просто хотіла сховатися від усього світу, не хотіла, щоб мене хтось впізнав, помітив чи зачепив з своїм дурнуватими пропозиціями, які, на його погляд, були надто важливими для світу, розвитку цивілізації та найбільш ваговитими для нього самого.
Закриваючи вхідні двері, я підспівувала про себе «Все буде добре» і вірила, що насправді буде так, а не інакше. Мені було страшно іти по до болі знайомих сходах старенької чотирьохповерхової «хрущовки». Проте я не дрейфила від сходових кліток чи від сусідських дверей, або, навіть, від самих сусідів, котрі могли зробити із чогось дуже маленького і незначного проблему світового масштабу. Мені, мабуть, було не по собі від вчорашнього. В мене таке часто траплялося. От, наприклад, зроблю щось, а потім цілими днями не можу зрозуміти чому так вчинила. І тепер я не могла зрозуміти. А в тім, навіщо мені цим перейматися? Є і інші нагальні проблеми, які необхідно вирішити не сьогодні-завтра: треба купити речі, які я потім закину десь далеко-далеко і навіть не згадаю про їхнє існування на території свого дому; чисто символічно виконати домашнє завдання (так, щоб вчителі потім не сварилися), а ще не забути полити вазони у себе вдома та погуляти з котиками, зробити декілька дзвінків, аби привітати кількох знайомих з минулими іменинами та сотворити нове «дитя», себто новий твір.
Я дійшла до останніх п'ятьох сходинок та призупинилася. Перехрестившись, відкрила ногою (я часто любила витворяти таке) старі та пошарпані, зроблені ще у старий-добрий радянський час, промальовані незліченною кількістю раз дешевою глянцевою фарбою, вхідні двері. Сонце сьогодні було на висоті: воно світило так, наче нині звичайнісінький літній день. Проте, як кажеться у одному вірші, світило, та не гріло сонце золоте. Його промені осліпляли очі усіх пішоходів та тих, хто ще спав в обнімку з своєю коханою людиною чи старим і вірним собакою, даруючи надію на те, що скоро стане тепло і затишно, не буде слякоті та болота, яке пристає до черевиків і потім дуже тяжко відмивається від підошов.
Біля лавки, що була вже безліч років навпроти входу і на якій просиджували свій день бабусі-пенсіонерки, та грали на гітарі перед службою в армії юнаки, стояв якийсь хлопець та тримав у руках букет. Я не надто придивлялася до нього, бо вважала, що він не має жодного навіть віддаленого відношення до мене, проте я помилялася... За мить цей молодик підбіг і схопив мене за руку. То був мій тепер знайомий та нічний провідник Тарас.
- Привіт, - сказав він невпевнено та схвильовано
- Здоров. А ти що тут робиш? - відповіла я здивовано. Таки-так, чого, а такої
зустрічі я нізащо не очікувала. Я впевнена, що у моїх найбуйніших та
найзухваліших фантазіях я і близько не мріяла про таке.
- Взагалі-то на тебе чекаю. Ось, це тобі.
Він дає мені букет жовтих хризантем та лагідно всміхається. А мені так приємно від цього! Та я не показую се. Натомість кажу йому:
- В честь чого?
- Просто так. І в честь того, що ти така хороша дівчина.
- Дякую тобі. А навіщо ти тут стояв? Невже для того, щоб подарувати мені
квіти?
- І для цього також. Я хотів запросити тебе кудись, якщо ти не заперечуєш,
звичайно.
- І що ти думаєш, що я погоджусь? А якщо ти маніяк чи якийсь злочинець і
переховуєшся від закону?
- Навіщо ти так? Повір мені, я не такий. Та хіба маніяки бувають такі, як я?
Ні, я слабодух. Муху вбити можу, а людину - ніколи.
- Навіть за мільйон?
- Навіть за мільйон.
- Я думаю, що з цим ти трішки закрутив. І куди ми підемо?
- Хай це буде сюрприз.
І ми пішли. Якщо чесно, не мало жодного значення куди і навіщо. Я до сих пір не розумію чому я погодилася. За свій короткий час блукання по землі, я вже навчилася відділяти хороших від негожих та благородні помисли від задоволення своїх фізичних потреб. Як то кажуть: «Життя навчило». Та й інтуїція моя мене ніколи не підводила. Хто-хто, а вона завше говорила мені правду, тільки правду і нічого крім правди. Стара-добра інтуїція витягувала мене буквально за шкірку, коли я опинялася по вуха у багнюці. Вона допомагала мені зробити єдиний правильний крок, який ставав тоді суперуспішним.
Проте все вище перераховане не мало ніякого значення. Головне, що мій Eсlat був поряд. Вам може здатися, що це просто підлітковий вік і не більш. Але це точно не так. Ми весело говорили і мені здавалося, що весь світ заздрить нам. В той час я бачила лише його карі очі. Такі бездонні та веселі. Він міг нічого не говорити, бо все було в його очах. Вони виблискували лагідністю і щастям та знову ставали тьмяними при одній згадці, коли я казала, що скоро поїду в інше місто на науку.
Біля озера Тарас раптом зупинився та сказав мені:
- Стань моєю дівчиною, будь ласка.
- А тобі не здається, що це...
- Так, я знаю, що це може видатися смішним та, подекуди, нерозумним,
проте я... я... Розумієш, я знаю тебе заочно вже більше трьох років. Ти
приходиш до мене у крамницю, купуєш, що треба та ідеш.
Він побачив, що я хочу втулити своє слово і почав говорити ще швидше.
- Спочатку я вважав тебе звичайним покупцем, але потім почув, як ти ведеш радіопрограму, побачив, як ти виступаєш, прочитав твої твори, а вже пізніше побачив тебе у Оксани і збагнув, що не маю права відпускати. Я знаю, що можу тобі не подобатися, та все-одно плекаю надію на те, що ти мене не відкинеш від себе. Я тебе благаю, не квапся, подумай. Можливо, ти зможеш відповісти взаємністю?
Я не надто довго думала і приблизно через дві хвилини сказала:
- Ну що ж. Я прослухала твої аргументи. Ти знаєш, дуже переконливо.
Говориш ти вправно (добре локшину на вуха вішав!). Все це добре. Але
скільки тобі років?
- Двадцять три.
- А мені сімнадцять. І ти готовий проводити свій час з неповнолітньою?
Дивись, бо тебе можуть засудити за розбещення.
- Не страшно. Я ж ні про що таке не думаю.
- А ще я не зможу ходити з тобою пізніше шостої години вечора.
- Переживу. Можна по телефону спілкуватись.
- У мене характер інколи нестерпний. Та чому інколи? Завжди!
- Бувало і гірше. Я також не подарунок.
- А ще...
- Не намагайся мене відговорити. У тебе нічого не вийде. Я якщо щось
вирішую, то це назавжди.
Ось так я отримала його у якості хлопця. Раs possible! І це правда. А ж самій не віриться. Ми ще дві години ходили навколо озера та дізнавалися більше одне про одного.
Я навіть не могла уявити, що він такий смішний. Він розповідав мені багато чого про своє насичене пригодами та перипетіями життя і воно здавалося мені якимось романом чи кінофільмом, яке сповнене небезпек та цікавих фактів. Я знала багато хлопців, які розповідали мені анекдоти та намагалися розсмішити, проте це все марно. Вони не знали, що потрібно дівчині, а просто вгадували. Тарас явно був не такий, як усі вони. Я могла говорити з ним про все на світі і він розумів мене. Він мій єдиний хлопець, який знав більше від мене. Більшість молодиків, які підбивали до мене клинки не знали і половини того, що пізнавала я. А з Тарасом я могла бути вільною у своїх твердженнях та роздумах. Він таки особливий. Значить я не помилилася, коли назвала його Eсlat. Невже вперше в житті я не зроблю грубої помилки за яку потім буду шкодувати ціле життя? Невже це все реально, невже воно не сниться?
Я знаю, що вам може видатися натягнутим та цілком нереальним, але воно було насправді. Се казка, котра закрутила мені голову та поневолила на довгий час, забрала у свої тенета і не давала вибратися з них. Байка, яка мала cвій досить цікавий повчальний зміст. Але я до сих пір, коли згадую сей день, кажу собі : «Pas possible!»