Осінньо-меланхолійне
Вітер Ірина — 13/10/2008 - 22:51
Збірка: Смакувавши тремтінням полум'я
«Привіт. Я сумую за тобою сьогодні, як ніколи. Щось у мені обірвалось, та й жахливий ком у горлі перешкоджає диханню. Ночі тепер холодні, сподіваюсь, ти вже відчув це на своїй шкірі. Для мене вони безсонні, бо когось не вистачає, можливо, тебе, але навряд чи. Життя прекрасне по-осінньому. Ось-ось на стелі вже закипить світло і я віч-на-віч зустрінусь із ним, як з ворогом. Запитаєш чому? Та тому що з нього почнеться новий будень, який я згодом заштрихую у календарі. Ти знаєш, сльози давно не вода, а щось схоже до крихітки вітру, або ж квапливого сонячного кінця. Коли насмілилась тобі написати, то вдруге народилась. Мабуть. Тобі, напевне, ніколи не писали подібного, мода вже не та, що була за часів моєї матері. Не повіриш, але важко щось сказати, думки падають, як листя, перш ніж записую їх на папір, вони завжди у мене такі неслухняні, ти ж знаєш...Здавалось, сьогодні поїзд, що вирушав разом зі мною по дорозі, обірвав останнє бабине літо, як обриває відстанню людські почуття. День начебто просто туманний, мов настрій. Вітру немає, хвилини тихо спливають у вічність. Люди кумедно розходяться до своїх вагонів з такими виразами обличчя, ніби життя - суцільний клопіт. Мене щось болить всередині, скиглить. Зі мною таке вперше. Неподалік стоїть давно збудований будинок, у ньому живе декілька сімей. В очі кидається навстіж відчинене вікно. Тобі цікаво? Я продовжую...І тому, хто його відчинив, легко на душі. Скоро прибуде мій поїзд. Я боюся його тамбурної тиші й поглядів, що посміхаються тобі услід. Коли подорожую, розпочинаю сумні сповіді. А зараз, на щастя, нема часу, бо пишу тобі. Вибач, що почерк трішки не такий, як хотілось. Я вже на місці, тримаю декілька аркушів у руках, думаю...Наступна зупинка. У вагон проходить якась низенька, невеличкої статури, брюнетка. Знаю, тобі б сподобалось. У неї, на диво, дуже густі вії, а під ними ховаються жагучі смарагди. Пам'ятаєш, колись і я була такою. Наголошую на слові "була". Піддавалася чужим жартам, інколи сама ними сипала, слухала дивну музику і ти казав, що я...що я...прекрасна. Знаю, ти забув.
Я сумую за тобою, як ніколи. Набралася сміливості зізнатися. Нарешті. Чи це вже вдруге? Згадую наші старі розмови - ти на одному розі місяця, а я на іншому. Ми - дві темряви. Одна одній дістаємо зорі, зникаємо. Яке ж те кохання, все-таки, божевілля...
Ковтаю відчай, жбурляю втрачені слова просто неба. Надворі вже жовтень... Крихітний, теплий, невимушений, а вітер підбирає тонкі звуки до стукоту каблуків якихось легковажних дівчаток. Вони на мить щасливі, вони на мить сумні, вони слизькі, мов сухий пісок і блискучі, наче діаманти на вишуканій сукні, яка стоїть за вітриною модного магазину. Звісно, такі ніколи не зрівняють життя з війною, як я це роблю, або кохання, або... Про що це я? Про тих, хто тобі, напевне, сподобався б.
Як кажуть, не треба сліз. Так, звичайно, їх не потрібно. І це кажу я: та, хто знаходить у собі темну кімнату, навпомацки ходить по ній, і...плаче, занурившись в холодну воду, тому що вона допомагає отямитись, зробити вибір. Більше ніколи не повернусь до тієї "песимістки", яка випила з мене майже усю кров. Ти допоміг мені віднайти себе, і чи це не найголовніше?
Періодично думаю про тебе і пишу. Коли ти отримаєш цього листа, знай, він від душі. Приблизно декілька днів тому я потрапила в дуже дивну ситуацію. Прогулюючись парком, де малюють художники, натрапила на твій портрет. Знайомі очі дивилися з-під густих вій. Погляд такий незабутній і чарівний, посмішка... "Так, хлопець на малюнку красивий, - сказав художник, - а ось це його панночка". Я добре придивилась до вас обидвох. Чому та дівчина не можливо схожа на мене? Художник запропонував "купити тебе за п'ять гривень". Це так сухо й безсердечно звучить. Сьогодні ти дивишся на мене зі стіни. Очі слабшають щоразу, коли помічаю їх. Можливо, це кінець...
Сьогодні я сумую за тобою, як ніколи. Та мій смуток не схожий на фальш. Відійди від мене хоч на хвилину, прошу тебе, та ти й не підходиш. Нещасних півкроку та півподиху. Загорівся обрій. Не знаю кому, але я заприсягнулася, що це останній лист до тебе. Можливо, він зруйнує бар'єр, що став між нами. Холодно...Прозорі рибини пливуть по щоці. Не треба сліз. Хотілося свіжого, безтурботного повітря, а воно пахло димом, бо десь недалеко догоряло вогнище. Вітер ледь-ледь відмивав його від так званого туману. Небо здавалось великим непотопним кораблем із пурпуровими вітрилами, які, очевидно, вже майже зникли за лінією горизонту. Мовчки спостерігаючи, пишу тобі, й знову шукаю підходящих слів, вибач. На фото інколи я посміхаюся, не вір цій посмішці, якщо побачиш, бо я нещаслива, бо щось болить і щось скиглить у мені!.. Й сьогодні я не засну. Сумую, як ніколи. Кумедно, правда?.. Сьогодні я маленька тендітна дівчинка у капелюшку, а завтра що? Ти змінив мене і я зрозуміла, що пора тобі про це сказати, пора поговорити. Вимушена необхідність того, що ніколи не стане реальністю, весна, що затрималась, що ще сказати?.. Слова знову поховалися у сутінках несказаного. Думаю, ти читатимеш листа, коли залишишся сам.
Хороша погода знову змусила мене вийти на вулицю, люди знову ж таки з траурними обличчями, місто саме не своє і ти ним блукаєш. А в мене щось обірвалось, як завжди. Сумую...сумую...сумую...чуєш? Звісно ж ні... І я вже не той білий ангел. Ти мене колись так називав, пам'ятаєш?
Ще раз привіт. А я вже не сумую, і це хотіла тобі сказати на прощання. Мить така світла, все чудово. Повільно озираюсь і бачу те, що справді робить моє життя щасливим - твій портрет. Здивована. Невже це перше відчуття щастя? І знаєш, воно виривається з грудей. Про нього хочеться кричати на весь світ! І байдуже, що ти мене не любиш. Ти існуєш. Це головне. Це робить мене насправді щасливою ЛЮДИНОЮ. Дякую тобі за все. Бувай».
Болюче, правда? У зв'язку з недоліками українських поштових відділень, лист недоставлено адресату, але головне те, що вона залишилась щасливою. The end.