Не заслуговую на тебе (Загубленому янголові)
Лукреція Крон — 8/10/2008 - 21:16
Не заслуговую на тебе, от і все - сьогодні ранком проявилися на стінах
Похмурі написи. В бокалі із глясе - мені ввижалися жахіть німих картини
Я так жила - у мареві, в півсні, сміялася й не вірила погрозам
Коли зірвалися під вечір навесні - по-справжньому важкі травневі грози
У повні танцювала над вогнем, тоді ж коронувала я свободу
Мене любили - хтось за ніжний тембр, а хтось, мабуть, любив за дивну вроду
Літала у пітьмі поміж небес, все ж вільна - а проте, нажаль, бездушна
І той із ким домовилася - щез, а потім виявився крайньо незворушним
Так, я не варта навіть слів твого жалю, ти янгол - зарікалася з такими
Та шепотом повторюю "люблю", ховаючись в химерних ріках диму
Все відвертаюся й щораз крокую геть, але у маренні приходжу я до тебе
Я божевільна та й жива уже ледь-ледь, малюючи твій образ в хвилях неба!
Перетворитися б мені на попіл снів, на ледь помітну тінь на чорних віях
Провести б із тобою решту днів, святою мучитись, палати як повія...
Повторювати все, що ти один, єдиний з сотен тих, кого кохала
Брехливо посміхаючись з світлин, зжираючи серця - і раптом! - мало...
І не лікуй мене вогнем своїх очей - даремно не розпалюй свої сили
Придбаємо поночі шість свічей й писатимемо вірші на могилах
Я знов складатиму у рими жах і біль, а потім лестощі, брехню і трохи казки
Як ніби на нівець твоїх зусиль, звести фінал - ще крок і ще поразка...
Я впала би до тебе на поріг, молилася б на образ твій похмурий
Приносила в пакунках трохи втіх, й складала б їх навколо тебе муром
Навколо мрій твоїх, надій і небуття, в якому ти не змінюєш подоби
О, зараз би поклала все життя, хоч за одну, бодай, також невдалу спробу...