Збірка: Філософія щастя
Люблю йти в нікуди, просто робити кроки. З кожним наступним заглиблюватися у себе…
Часто гублюся. Іду стежками невіданої вулиці. Розумію, що і досі не можу розібратися з власними мріями, тому й блукаю у собі, тому й гублюся у вулицях Рівного. Проте існує єдине «але». Саме воно затримує моє дихання в пориві радості, бо завжди, майже моментально, знаходжу вихід. Блукання незнайомою місциною не викликає страху. Якісь дивні відчуття шастають думками, ніби гуляю не в рідному місті, а чужому, в чужій країні чи навіть іншій паралелі. І все чомусь таке незвичне, невідане і, головне, нове.
Розглядаю кожну будівлю, вивіску, дерево. Пам'ять фотографує міліметри простору, розширює територію міста у своїх архівах. Це місце стає звичним і реальним, а через метр з’являються знайомі картини, місця. У пам’яті відразу спливають події минулого, пов’язані з ними. Я знову потрапляю у реальний світ. На мить стає сумно, що так швидко знайшла дорогу назад, знайомі місця.
Чомусь згадуються ще невиконані завдання, заплановані на цей день. Час збігає. Ноги самі пришвидшують ходьбу. Вливаюся у потік перехожих і тільки інколи знайоме обличчя відволікає на кілька секунд від буденних проблем. Радість при зустрічі трансформується у посмішку. Вітер підхоплює його «Привіт» і, як луна, звучить «Привіт» із вуст частинки мого серця, адже кожен учасник мого життя отримує такий подарунок.
Запитаєте, навіщо я так марнотратно дарую свою любов? Але від цього вона тільки збільшується. Любиш вже не тільки себе, інших, але і вулиці, небо, шепіт дерев і навіть вітер, який дає ляпаси, щоб хоч якось привернути до себе увагу.
Люблю ходити в нікуди, знаходити ще невідані очам місця. Тільки б вони не закінчувалися.