МІЙ СОН
Стекли дощем небесні сльози
З ночі злились брудним потоком
В стоки ранків нових і сонячних
Вічно безсонних
І долі сохнуть калюжі мокрих сонць, що сходять,
Поволі в гладь блискучу, наче в дзеркало, заглянув кволо новий день
І неохоче, змучено кладе поверх них погляд многоокий
Умитись мабуть…
Так, умитись хоче
Втомився він із ночі
Й я втомився
Волочу ноги заспаний додому
Йдучи дрімаю, сірий і туманний
Як ранок цей - вологий, сірий і туманний
Бреду брудний увесь якоюсь безталанністю і марнотою всього
Проявленою віднедавна для мене болем серця мого
Повного правдивої, не злої Простої правди
Чи ж безпорадної брехні сповитої у чесне слово
І не охрещеної святим, прозорим, безоглядним, голим світлом віри
Знівеченої батогом життя
І хворої як грішник каяттям
Вже сам не тямлю хто я
Ще п’яний трішки з вчора
Захмелений й ошуканий до того ж
Своїми рідними так й не опіреними
Сміливими допіру і надмірно вільними
Навіть свавільними
А може божевільними - думками й мріями моїми
Загубленими і розсіяними у тілі і душі
Змілілими і вже такими прісними
З обрізаними косами і пазурами
Й вістрями мечів об гріб
і віск свічі затупленими
Впритул до голих стін затисненими
З вустами стуленими…
Із розгубленими, потупленими поглядами…
Признаюсь і не знаю як це сталось,
Спинюся і спитаюсь в них самих - в думок моїх
Що відбулось із вами?
Ви самі-собою
Насильно втиснулись крізь брами
Критики і самокритики моєї
У храм антиморалі
Заради правди, голої, без позолот, прямої…
Не моя, Боже милий, в тім вина!
Й не твоя!
То може ваша «думи мої»? – сценаристи долі, самообманщики
Бридкий сюжет, до болю в серці, наперед продумали
Й самі не свої, гною повні по вінця
Розлились, спустошились, пропали
І сталось все як планували ви
А після карнавалу відкрились нам обом із Богом
Зняли всі маски і сказали, що ви лиш грали ролі виродків –
Самі ж на ділі ви - моралі діти
Повік горіти в пеклі вам
Повік горіти!!!
Й сценарій фільму мого написаний не Богом але вами
Не вам словами Божими судити
Й про успіх сцени тої гомоніти між собою
Й самим собі рукоплескати…
Боже – брате мій… мій кате
Мав знати я про наслідки
Й не слухати нерозум і не перти безталанно
За серцем злою дорогою
Мав ставши на порозі власної загибелі, спинившись подумати…
Все ж дійсно
Так бездарно вийшло все
Аж бридко глянути на себе перед смертю
Обдертий, марний, не бритий, не доглянутий
Розхлябаний покритий пилом, плямами
Що роблю я?
Простую в нікуди, крокую прямо
Навпростець іду ні ями не минаю ні води
Переступаю з ноги на ногу, то поволі вгору йду
То вниз лечу і падаю
Встаю і падаю й встаю і падаю…
Спиняюся…
Перед водою, великою без краю і кінця стаю
Вкінець втомився чую
Тіло ниє мов дитя мале
Схилився до води, умивсь, напився
Вдивився в далечінь і ледве вгледів…
Аж здригнувся…
Боже…
Старанно виконані ледь помітні шви змикають горизонтом воду й небо
І хмарки тоненько виведені пензлем вкривають тло небес
Рясно, немов би генія рукою мазками вкрите полотно прекрасного пейзажу
Зображено на нім вітри і хвилі, що мов живі гарцюють в унісон
З птахами й рибами крилатими
Кураж стихії грає ніби життя, на повну
Впав я, зомлів.
Оговтався, свій зір підвів
Вже оком не прискіпливим, байдужим знов кинув погляд в небокрай
І зашумів, проснувся океан перед очима
Забив водою в скелі й в небі вітри завили, зажили
Й зумів я втямити до чого докульгав і докопався,
дороздягався правди на біду собі
Аж страшно стало…
І справді як по іншу сторону життя вглядишся,
то бачиш, що лиш зовні,
з лиця красиво все танцює і хизується собою
З середини ж не намалює ніхто нічого,
й на звороті полотна відсутні образи
Мовчать тили картин
А правда в тому, що з тилу всі вони суть дійсно справжні, навіть істинні
Позбавлені морального напилення і змісту,
повні простору, постмодернічні
Вічно готові до трагічного й комічного, рожевого й коричневого
Митця уяві не буває тісно там і звісно навіть корисне для неї повітря прерій
В цій пустелі Радість творіння нового і біль старого,
щойно зруйнованого переплітаються
Мереживом першооснов самозгвалтованих особи кожного хто творить нове.
Велике горе їхнім дітям - не по Божому вони на світ приходять
Засновані іцестом, народжені й загорнуті в рядно, надійно сховані
В підвалах підсвідомої непевності поволі підростають, стають дорослими
Під оплески, масивно загримовані виходять в люди
і відразу вростають ногами в землю
Скарузнуть, кам’яніють і вмирають,
Живі муміфікують їх і ставлять на алтар
Художники вагітні новим плодом Руйнують згодом їх і знову Танталова робота
Словом… Здоров’ям і не пахнуть антагонічні між собою почуття митця
Страждання й опіум - життя його снують, псують йому буденність
Поростають марнотою всього буденного
І повсякдень із сумом радість перемішана в душі самотній
Не втішеній ніким й нічим крім дози опію
В захопленні будує він ці сходи…
Цю утопію
І ось стою тепер перед водою й я, великою без краю і кінця
Лише думки зі мною чи то я із ними
Мармизу ніби щойно вмиту фарба вкрила синьо
Стоїмо…
Чогось так сильно пустка душу огортає
Бо знаю вже…
Тепер вже знаю біля краю ставши…
«В самого світу на звороті крім Нього ніхто нічого не напише
Тиша там без нього»
Крапка
Залишивши всі пошуки додому йду
Я вирушаю знов на схід
P.S.
Бреду недільним ранком
Кислим, і буденно-вічним
Замучений, негарно і неввічливо штовхаю плічми перехожих
Так схожих один на одного і лишніх в моєму просторі
Брудно-червоні вишні в кишенях тисну, стискаю сильно
Соком стікаю їхнім і шкірою вбираю в себе
Проливаю навзамін що маю в жилах
Змиваю тишу, пишу нові вірші
Полишивши колишні може гірші, може ліпші
Не знаю
Стакан кадарки випиваю зранку на сон грядущий
Й вишнями зажовую
Лежу закований по новому а чи закоханий
І не тікаю вже від себе і від Нього
Поволі доживаю з Богом