Кава на ніч
Лукреція Крон — 10/09/2008 - 23:11
Так дивно… я гріла руки об його відбитки на білій чашці, вона виблискувала у світлі лампи… Кава на самому дні вже охолола, тож очікувати тепла від неї було марно.
За вікном все стікали краплі осіннього дощу, ніби водили долонями по прозорому склу. Руки ночі. А очі її – вечірні ліхтарі, що безперервно вдивляються у мерехтливе світло кімнати.
Ніч цікавилася нами. Може, лише ним – я не знаю. Для мене ж не існувало нічого окрім того, що «тут» і «всередині».
Зовнішнього світу немає. Хоч на кілька годин.
Він сидів рівнем нижче, дивився кудись на візерунки підлоги. Його голос звучав як єдине важливе у хаосі пошматованих подробиць.
Я переводила погляд з сірих хвиль хутра на свої руки, з рук - на обриси його обличчя, яке було сховане напівтемрявою.
Дощ продовжував вдиратися у цей, як, мабуть, хибно мені здавалося, утопічний світ.
Крізь щілини у вікні прохолодний вітер потрапляв у кімнату нагадуючи нам про існування часу і простору. Про існування чогось іншого.
Пахло ще кавою та яблучним мармеладом. Трикутник останнього лежав у мене на долоні, ніби необроблений шматочок коштовного каміння. Смарагд – майже як очі…
Цукор з нього розсипався по сукні, прикрашаючи її солодкими блискітками.
Мені схотілося розчинитися у залишках кави.
Перетворитися на привида, на тінь у кутках цього дивного будинку.
Щоб скупченням атомів левітувати над підлогою, пропливати між неіснуючих занавісок, торкатися долонями холодно-сірої стелі. Гойдатися на хвилях дивної інфернальної музики, на хвилях шепоту…
Закривати очі і не бачити нічого крім дерев, що героїчно-безцільно сумують за вікном і ніби вказують на мене своїми чорними пальцями-гілками. Крім дерев та втомленого осіннього неба, що розкидає над ними свої уявні руки.
Пилом осідати на підвіконні і розглядати випадкових перехожих.
Набувати колишньої подоби вже вночі, зодягненій в сукні з місячного сяйва. Розбивати голосом тишу, що, немов ворог за мить до нападу, причаїлася у просторі… З її порожньої душі тоді сипатимуться народжені мороком квіти.
Немає нічого кращого за каву на ніч. Якщо тільки казки, проте, їх ніхто вже не читатиме.
Я буду захоплено фотографувати уявним пристроєм те, що бачу. Досконале майже до істерики, виліплене з білого мармуру зимово-холодної ненависті, палаюче, виняткове… Ніби змальоване зі сторінок красивої готичної казки, загублене десь у павільйонах закинутих фабрик…
І нехай інші, умовно стоячи за моєю спиною, бачать щось зовсім інше. Це вже не має жодного значення…