Після Балаклави
Диво... — 2/09/2008 - 16:58
Збірка: 1+1=1
Порепані кеди – вперед!
До неба тягнуся з тобою!
Зі схил Балаклави, мов мед
Заходить світ сонця у море...
Розпалені серце й мотор –
Кораблик застигне на хвилях,
Посеред медуз і скель,
Де очі пірнають милі!
Розпалений вітер свистить,
Стрибати з гарячого трапа!
І нащо ж дивитись так?
Щоб в серце моє потрапить?
По сходах долати путь,
По сходах: мовчати, люди!
Що далі – проліт чи вир?,
Що нас божевільно закрутить!
Зелена прірва із трав,
Жовтаве каміння замку,
Блакитний цілунок хмар,
Рожевії мрії ранку...
Блідії обійми перин,
Сталеві обійми ночі,
Сріблясте світіння стін,
Що ще я тобі наврочу?
Я палець до вуст притулю:
Мовчати? Я вже забула!
Мовчати? Це щось не те!
Такого я ще не чула!..
Мовчати? Акації свист...
Мовчи бо... Мовчи для мене...
Мовчи, щоб почути звук,
Коли відчиняються двері.
Щоб вийти з метро життя
На нашій з тобою лінії,
В пітьмах щоб знайти стежки,
Знайти твої очі синії...