На перетині незнайдених світів
Лукреція Крон — 24/08/2008 - 01:26
Вже вибач, а проте найбільша роль,
Яку я грала у житті, не знаючи антрактів,
Під дахом з сотень тисяч парасоль,
Над килимом з мільйонів артефактів
Це роль захоплення, це роль німих обійм,
Коли невпевнено блищать закриті очі,
Коли усе немов би створене мені одній,
Проте, усе - це саме те, чого не хочу
Коли сумуючи у світлі всіх вогнів,
Я бачу тільки ніч в думок мовчанні
І на перетині незнайдених світів
Все намагаюсь бігти від останніх...
Коли дарма вже стукати в оте вікно,
Розчинене елегій позіханням
І чується крізь забуття один дзвінок,
Від того, що не вірить заклинанням...
І вимагати буде день і ніч одне,
На пагорбах застигне наче камінь
З тих пагорбів спливає щось сумне...
Таке, що часом віє поміж снами.
Дивитимусь на дощ в відверту мить,
А думати почну про сірі сходи
І раптом - тихо плівка зашипить,
Як ніби хтось спита моєї згоди...