Зізнання
Лукреція Крон — 21/08/2008 - 01:07
По іншому тепер мене вже звати,
Адресу іншу маю й блиск очей,
Але я знову й знов долаю грати
І з дня у день тікаю до ночей.
Тепер мене чекає інший привид,
Так сумно дивиться, коли я край вікна...
Стою. Усміхнена, немов би маю привід,
Така відкрита й щира - навіть без вина.
І він мене питає кожен вечір,
Коли приходить час до тебе йти,
"Чому?!" В істериці хапається за плечі...
Дарма уже пояснення знайти...
Він молиться за мене, п’ючи сльози,
Гортає про Ніщо дурний словник
І все повторює, що він уже не в змозі
Так жити далі... А проте він звик.
Казитися, що втратила я волю,
Але ж я вільною з народження була
І нарікати на жахливу й чорну долю,
Якою вічність із захопленням жила.
Мені його так шкода, ти це знаєш...
Такий наляканий і збитий зі шляху,
Ти у моїх думках його лякаєш
Як безтілесний злодій на даху.
Так похапцем підходиш і смієшся,
Йому на вухо шепотіти щось почав
І він мені кричить: "Ну що, зберешся?
"Усе покинути, дивись яким я став!"
Не спить ніколи, тільки на світанні,
Весь час тримає щось у згорнутій руці,
Продовжує займатися читанням
І розтирає сльози по щоці...
І знаєш, все дарма, бо те єдине,
Чого про мене він не знає і не знав,
Це те, що все моє єство невтомно лине
Лише до слів, що ти мені казав...