(Серія інтерв'ю в одній з установ закритого типу)
I
Майкл
Я кат?.. Нехай навіть так... Хоча це дуже спірно... Але припустимо все ж таки, що я кат. Напевно, при цьому слові уява повинна намалювати мускулистого чоловіка з маскою на обличчі й закривавленою сокирою в руках... Або ж суб'єкта з риб'ячими очима, що вибиває каблуком ослін з-під ніг приреченого... Чи стріляючого в потилицю... Чи не в потилицю, а з усмішкою дивлячись прямо в очі...
Отож, усе це — не про мене. Я взагалі працюю у в'язниці кухарем. Ніхто не може сказати, що це погано. Але іноді (буває рідше, буває частіше) мене запрошують до невеличкої кабінки (на зразок ліфта), де я натискаю кнопку. Й усе. Йду собі. Мій попередник Алі займався цим близько п'яти років, взагалі не розуміючи, що до чого, а тому ніколи не замислювався над подібними проблемами. Але ж я не Алі. Я ж бо в курсі, що десь (я навіть не знаю точно, в якому із завулків нашої в'язниці!) обривається чиєсь життя. Я навіть не знаю, яким чином, адже я ніколи не був там. Може бути, ця кнопка пускає в хід гільйотину... Чи відкриває клапан, що наповнює герметичну камеру газом... Але найімовірніше, це електричний стілець. Утім, яка різниця?
Я ніколи не бачу приреченого в обличчя. Я навіть не знаю, як його звати й у чому його провина. Утім, це й не важливо. Мені досить знати, що хтось поніс заслужену кару. Виходить, я не вбиваю конкретну людину, я просто приєднуюся до думки, що зло має бути покараним. І чому мене совість повинна мучити більше, ніж парламентарія, що натискає кнопку «ЗА» під час голосування по питанню про доцільність страти для серійних убивць? Зрештою, не я вирішую долю приреченого, а ті, хто виносять вирок. Замість мене може бути хто завгодно інший. І взагалі, колись на цю кнопку натискатиме автоматичний пристрій...
* * *
II
Джон
Я не кат. Я електрик. Інша справа, що я — один з небагатьох у нашій в'язниці, хто знає весь механізм страти від початку й до кінця. У страті я, зрозуміло, участі не приймаю. Я навіть ніколи не був присутній при страті. Моя справа, щоб усе працювало безвідмовно: реле, трансформатор, клеми... Кнопку натискаю не я. Прив'язую до електричного стільця не я. Клеми приєдную не я. Моє діло — справність електричного ланцюга. Я — майстер-зброяр. А зброяреві яке діло до того, хто й коли стрілятиме з його зброї?
* * *
III
Саймон
Я не кат, я конвоїр. Моя справа — водити ув'язнених туди-сюди. Ну, й до місця страти, певна річ. Ніякої жорстокості чи насильства в цьому немає. Він сам іде, я лише підтримую його, аби не впав, якщо в голові запаморочиться. І навіть клеми сам приєднує. Взагалі, він робить усе, що йому говорять. Йому якийсь укол для цього роблять. А я конвоїр: привів, допоміг пристебнутися й пішов. Все інше — без мене.
* * *
IV
Метью
Взагалі, слід уже уколи замінити таблетками чи краплями. Бо ж уколів іще дехто боїться. Утім, моя справа тільки виконувати лікарські призначення. Та й чого боятися уколів? Вони саме допомагають переносити деякі труднощі. Що було б без уколів?
* * *
V
М-р Доннован
Хотів би внести деяке уточнення. У нас прийнято говорити не "страта", а "виконання вироку". Виконання вироку. Цим усе сказано. Ми виконавці. Вершителі доль засідають далеко звідси. А брудну, але поки що необхідну для суспільства (і для Вас у тому числі!) роботу виконує наша установа. Адже хтось має робити й це!
* * *
VI
Джек
Чи зміг би я бути катом? А чом би й ні? Я навіть хотів, але мене не взяли. Щось їм на співбесіді не сподобалося. А шкода. Я, взагалі, без комплексів. Бо ж дехто нюні розпускає: "Ах, як так можна: убити людину?" А ось так і можна. Я ж бо знаю! Сам цього навчав. А хто не може навчитися, той або сам стріляється, або дах у нього їде. Але це рідко. За мою службу таких тільки четверо було. А всі інші навчилися. Просто треба вміти навчати. А для цього необхідно засвоїти кілька простих правил.
Правило перше: поступовість. Якщо новобранцю сказати, що йому сьогодні доведеться когось застрелити, то він напевно з глузду з'їде. А от якщо йому сказати, що когось, може бути (МОЖЕ БУТИ!), застрелити доведеться перед дембелем, то він матиме час подумати й звикнутися з думкою про можливу подію. А на початку другого місяця служби він уже буде готовий почути, що йому доведеться когось застрелити ТОЧНО.
Правило друге. Навчи пацана любити зброю. У війну грають усі діти, так що це зовсім не важко. Але тепер пацан має полюбити справжню зброю. Дай йому з нею награтися, тобто вдосталь настрілятися по мішенях. Потім, у бою, йому легше буде уявити людців удалині мішенями.
Правило третє. Першу людину треба вбити на великій відстані, аби не бачити її. В ідеалі це артилерійські стрільби, коли снаряд падає далеко. Але це в ідеалі. А так — автомат. Біжить назустріч чоловічок — маленький такий, весь у прорізі вміщується. Уявив, що це мішень, бах — і мішень упала. Ніякої крові. Ніяких лементів, стогонів, докірливих поглядів. Наступна мішень має бути ближче. Потім — ще ближче. І так — до рукопашного бою. А як у давнину воювали?! Голова — праворуч, тулуб — ліворуч!
Правило четверте. Переконай солдата, що він стріляє у ворога, погану людину. Людину іншої (відсталої!) національності, іншого (неправильного!) віросповідання, інших (помилкових!) переконань, злочинця. Загалом, другого сорту.
І п'яте правило. Переконай солдата, що він убиває із самооборони: "Не ти його, так він тебе!" Тим більше, що хтось із друзів уже загинув від ворожої кулі й просто необхідно помститися за нього.
Коротше, хто засвоїв ці справи — став чоловіком, без усяких там комплексів.
Шкода, що мене не взяли…
* * *