Схуднути й навчитися плавати. Ці дві потаємні мрії Микола Іванович плекав змалку. Вчитися плавати було ніде: його дитинство проходило далеченько від будь-яких водойм. І коли Миколка вряди-годи потрапляв з батьками на море або річку, його пік сором: він був майже єдиний з дітей, хто замість плавати борсався на мілині. Так само, як і його батьки. Вже дорослим Микола Іванович навчився сяк-так плавати. Сяк-так — це довго й без задишки триматися на поверхні й навіть помалу пересуватися в бажаному напрямку. Із зайвою вагою було проблематичніше. Свого часу батьки вважали повноту й рожеві щічки атрибутами здоров'я. І мати, і обидві бабусі готували пречудово. Як тут схуднути?! Потай від батьків і бабусь пробував голодувати (на щастя, зайнятість батьків породила традицію їсти не всім разом, а коли хто захоче: на кухні завжди все було готове для чергових і позачергових угамувань апетиту). Спроби голодувати нічого не дали: в очах темніло, а "сало" не тоншало. Фізична активність? Їй завжди заважала задишка. Вже потім, на медкомісії у військкоматі, з'ясувалося, що повнота й рожеві щічки — то ознаки аж ніяк не здоров'я...
Про все це міркував Микола Іванович, проводячи на пляжі черговий день своєї відпустки. Неподалік від нього розташувалася сім'я таких самих дуже огрядних людей. Микола Іванович завжди ставився до такої огрядності з розумінням і навіть співчуттям. А хлопча їхнє не таке вже й кругленьке... Він сам у такому віці був гладкішим... Бач, як і він сам колись, каламутить воду на мілині...
Геть непотрібні думки! Час освіжитися!
Микола Іванович прямує до води. Заходить по коліна. Є здоровані, які кидаються у воду з розгону, здіймаючи навколо себе стіни бризок. Миколі Івановичу треба заходити у воду поступово...
Пливучи якоюсь уповільненою формою брасу (лише так немає клятої задишки!), Микола Іванович милується гладдю води, блакиттю неба, чомусь небагатолюдною сьогодні смужкою берега... Що це?! Кругленьке хлопча, безсистемно калатаючи рученятами по воді й хапаючи ротом то повітря, то воду, намагається щось крикнути... У широко розкритих очах — жах... Надувний крокодил — метрах у двох від дитини (мабуть, вислизнув!)... А тут же й дорослому до дна ногами не дістати! Тоне! Що робити?! У воді — лише Микола Іванович і дитина. Огрядні батьки загоряють, накривши обличчя журналами. Ніхто інший, як на зло, не дивиться в цей бік! Був би поруч якийсь здоровань! Що робити?! Але ж він уже робить! Він пливе своїм "брасом" до дитини... Клята задишка! Аби встигнути! Адже до дитини ще п'ять-шість метрів! Для нього (не здорованя!) це багато. Такої ситуації Микола Іванович боявся все своє життя: сам-то він сяк-так плаває, а як доведеться когось рятувати?!.
Вже близько... Сповнені жаху дитячі очі дивляться крізь феєрверк здійнятих дитиною ж бризок на Миколу Івановича... Клята задишка!.. Рученята вже тягнуться до нього... Що робити??? Зараз учепиться цими рученятами за шию — обом кінець! Про такі випадки Микола Іванович чув не раз. Звичайно, на такі випадки є спеціальні прийоми рятування, та всі вони розраховані, знову ж таки, на здорованів... Крокодил!!! Надувний крокодил! Слава Богу! Микола Іванович бере трохи вліво, наближається до рятівної іграшки й штовхає її до дитини. Крокодил миттю опиняється в цупких обіймах переляканого хлопчини. Все! Справу зроблено! Намагаючись утамувати задишку, Микола Іванович підштовхує дитину з крокодилом до берега... Чи можна вже стати на ноги? Ні, ще ні... А зараз? Ще ні... О! Є дно! Слава Богу! Микола Іванович підштовхує дитину й крокодила перед собою. Тут уже неглибоко. Втративши підтримку архімедової сили, тіло Миколи Івановича враз стає важким і неслухняним... Але тут уже не страшно... А ось і люди біжать назустріч! Ось і огрядна пара... Вони вже по коліна у воді, щось кричать йому, Миколі Івановичу. Що саме? Зараз перестане вискакувати з грудей серце й він почує, що саме... Микола Іванович підштовхує хлопця з крокодилом до батьків і вже може розібрати їхні слова:
—Ну, ти й даєш! Що, не можеш ворушитися трохи швидше?! Адже бачиш: дитина тоне! Погляньте лише на нього: бачить, що дитина тоне, і ледь ворушиться! Ясно: це ж не його дитина! Ледь ворушиться! Салом увесь заплив! Кабан!.. Петрику, дорогенький, іди до мами, мама тебе зараз зігріє...
P.S. Можливо, читач поцікавиться: а до чого тут якась панамка? Де бодай якийсь натяк на відповідність назви до змісту?! Пояснюю. Коли Микола Іванович розповів цю історію, мені пригадався "бородатий" анекдот.
Телефонний дзвінок.
—Алло, це квартира Іваненків?
—Так.
—Це Ви вчора на пляжі врятували маленького хлопчика в зеленій панамці?
—Так.
—Я його мама. Я хочу попитати: де поділася ця панамка?