Сьоме березня
arzt — 25/07/2008 - 12:25
Сьоме березня
Класна робота
Моя мама
Шановний Олександре Павловичу! Я Вам щиро вдячна за Вашу тактовність по відношенню до мене. Знаючи, що моя мама вмерла, Ви написали на дошці тему: "Моя сім'я". Але ж завтра — 8 Березня! У Б-класі, я знаю, сьогодні на першому уроці писали твір "Моя мама". В інших класах, та й в інших школах, мабуть, сьогодні теж пишуть твори про мам. І тільки у нас на дошці написано: "Моя сім'я". Олександре Павловичу, я все ж таки буду писати твір про маму. Я часто думаю про свою маму, тому зараз мені не доведеться вигадувати щось нове. Гадаю, що встигну все сказати за ці сорок п'ять хвилин.
Моя мама була дуже хворою. Це з'ясувалося, коли стало відомо, що через вісім місяців з'явлюся на світ я. Лікарі заборонили мамі народжувати, але мама відмовилася від їхньої пропозиції. Бабуся Шура розповідала, що тато тільки один раз пробував поговорити з мамою на цю тему: коли дізнався про загрожуючу біду. Вони вдвох довго сперечалися в зачиненій кімнаті. Про що — ніхто не знає. Бабуся Шура розповідала лише, що наприкінці тато сказав мамі: "Прости", — а після цієї розмови часто потай плакав на кухні.
Це сталося саме тоді, коли я зробила перший вдих. Життя однієї Олени згасло, життя іншої Олени запалало.
Над моїм столом, де я роблю уроки, висить мамине фото. На ньому мама посміхається, хоча очі в неї сумні. Мама дивиться просто мені в очі. Мама вже знає, що в неї буду я. Вона тільки не знає, буду я хлопчиком чи дівчинкою. Але вона вже любить мене. Мама любить мене так, що навіть наближення смерті не змусить маму відмовитися від мене. Вечорами, коли тато повертається з роботи, мама полюбляє пофантазувати, як я зроблю перші кроки, як піду до школи, як ми всією сім'єю ходитимемо в театр, в кіно, в музей, на лижні прогулянки. Бабуся Шура й зараз називає це маренням фанатички, хоча я знаю, що це не так. Мама просто поспішає прожити життя зі мною. І вона живе зі мною довгі роки. Вона вже уявляє мене на випускному вечорі. І зараз, коли вона дивиться в об'єктив, вона бачить мене.
Це не єдине мамине фото. Ми з татом часто дістаємо наш сімейний альбом, і тато розповідає про маму. Кожного дня щось нове. Бабуся Шура каже, що я бідна дитина, тому що я не знала своєї мами. Це неправда. Я знаю про свою маму більше, ніж будь-хто інший у нашому класі знає про свою. У дівчинки попереду мене в зошиті написана тільки тема твору, а сама вона нервово кусає кінчик авторучки. Це не тому, що вона не знає, ЯК написати. Адже вона відмінниця. Вона не знає, ЩО написати. Мені її шкода.
Вчителі часто кажуть, що тато виховує мене один, без мами. Це не так. Мама теж виховує мене. Адже я знаю її ставлення до всіх моїх вчинків: і хороших, і не дуже. Коли я ще була маленькою, я ненавмисне розбила мамину улюблену вазу. Бабуся Шура заходилася мене сварити, але тато сказав: "Олена не стала б сварити маля, хоча й дуже любила цю вазу". І я намагаюся не засмучувати маму. Тобто я намагаюся бути такою, якою вона мене дуже хотіла бачити.
Взагалі, мені дуже часто здається, що мама аж ніяк не вмерла. Просто вона кудись поїхала, до того ж, не дуже далеко, а ми з татом чекаємо її повернення. У шафі зберігаються її речі. На полицях — її книжки. А в прихожій на вішалці висить її плащ. Під вішалкою — її кімнатні тапочки. Тато каже, що все залишилося так, як того вечора, коли маму забрала "швидка допомога". Бабуся Шура інколи бурчить на тата за те, що він ніяк не збереться поміняти обстановку. А ми з татом просто не хочемо нічого міняти без мами.
Наша сусідка, яку всі на вулиці називають Шапокляк, каже, що тато влаштував музейну показуху задля мого виховання. Шапокляк — дурна жінка. Просто тато дуже любить маму. Я це знаю. Якось я ненавмисне зазирнула в їхню кімнату й побачила, як тато перечитує старі мамині листи. Яке в нього було обличчя! А одного разу тато повернувся додому дуже пізно. Від нього пахло вином. Всю ніч, не роздягаючись, у плащі, тато просидів за столом перед маминим фото, а вранці поголився й пішов на роботу. Ніколи після цього він у такому вигляді й у такий час не приходив додому. Це не показуха. Просто тато любить маму так, як любила його вона. А я люблю маму так, як любила вона мене тими довгими зимовими вечорами, коли уявляла собі мої перші кроки, мій перший клас, мій випускний бал.
Я часто плачу через те, що мамині руки не заплітають мені косу, не гладять мою голову уві сні. Але я не хочу, щоб це робили руки якоїсь чужої жінки. Я після цього не змогла би подивитися мамі в очі. Мамі, мабуть, це було б теж неприємно. Хай це роблять татові руки. Адже вони колись носили маму.
Я дуже люблю свою маму. Мені не хочеться думати, що чудес на світі не буває.
[Використані реальні прототипи. — прим. автора]