День повні
Лукреція Крон — 24/06/2008 - 09:22
Та скільки б не писала я заклять -
Ні помсти з них не вийшло ні любові
Так само мовчки, плачучи стоять
Старі дерева - мертві й однакові...
Повз них пройду без посмішки - авжеж!
Можливо, посміхатися не варто
Якщо побачив вже - то старанно простеж
За вишуканим та банальним жартом.
І білого в тобі лише на мить
В мені ж його немає навіть стільки
Ти чуєш - навіть листя шелестить
Немов зливається із звуками сопілки
Хто ж грає? Не питай - бо знаєш все
Тобі його мотиви вже знайомі
І їх невпинно-ніжно хвилями несе
У простори далекі й невідомі...
Ну що ж, коли вони тобі близькі
Покликати тебе я можу тільки словом
Повзтиме через камені слизькі
Повитий шепіт інеєм казковим
Він приповзе до тебе на вікно
Усядеться він поруч із рукою
А ти спитаєш - знову!- й все одно
Що спільного між сумом і рікою?
Мій шепіт відповість тобі тоді
Що з спільного у них - лише невпинність
Лише протяжність стогону в воді
А втім, іще болюча швидкоплинність.
Ти позіхнеш, і знову, як колись
Стрибнеш на гриву до гульвіси-вітру
Ухопишся за пасма, що сплелись
І полетиш у зоряну палітру...