ВІРТУОЗ
Лесь Щасливий — 23/06/2008 - 21:35
Збірка: Веселка
Багато людей очікувало початку грандіозного виступу відомого на цілий світ віртуоза гри на фортепіано, Бена Калуччі. В театрі були зайняті всі місця, дехто навіть заплатив більше, щоб стоячи подивитись на “бога музики”. Поприходили різні студенти вдягнуті в джинси, футболки, кросівки, продавці з магазинів, які також були вдягнуті у звичайнісінький одяг, вчителі, професори, домогосподарки, інші музиканти, у яких сидів дух музичного кохання. Не обійшлось і без відомих людей. Вони забронювали собі перші найкращі місця, звідки будуть вигукувати “БРАВО!”, “ПРЕКРАСНО!”, будуть перемовлятися між собою від захоплення і емоцій. Хаос тримався біля театру до тих пір, коли приїхав він — Бен Калуччі.
З раннього дитинства хлопчик займався музикою. Спочатку грав на скрипці, бо цього хотіла мати, але коли пройшло два роки, майбутній віртуоз відчув потяг до гри на фортепіано. Цей інструмент не коштував дешево, тому батьки довго сварилися між собою: мати хотіла бачити у сині скрипаля, а батькові здалося, що з нього вийде чудовий піаніст. Все ж таки батькове слово перемогло. У них були багаті родичі, у яких ніколи нічого не просили. Беновий кузен також грав на фортепіано, тому не був проти занять разом з братом. День у день хлопчик приходив до брата і виконував завдання його наставника з музики. Часом просиджував чотири-шість годин, нічого не їв, хіба що пив, доки не закінчив занять. Деколи багатий кузен пропонував йому погратись на дворику, або у квача з друзями, але маленький скромняжка постійно відмовлявся. Він став справжнім в’язнем музики. Якщо Бетховена батько силоміць заставляв грати і займатись, то Калуччі навіть слухати не хотів про якісь ігри або відпочинок. Батько почувався гордим, коли наставники або просто знайомі люди хвалили його і пророкували щасливе майбутнє. Мати теж тішилась успіхом сина. З роками малий хлопчик переріс у юнака, у нього вдома можна було побачити безліч медалей і нагород за перемоги у музичних конкурсах. Бен навіть виграв безплатне навчання у найкращій музичній школі, а потім і в косерваторії. Заробляв він гроші за гру ще з малих років: часом його запрошували пограти на весіллях, іменинах або просто вечірках. Нарешті у тринадцять років він уже придбав фортепіано, правда не зовсім за свої гроші. Багато представників тодішньої інтелігенції підтримували його матеріально. Після закінчення музичного вищого закладу, у нього почалася справжня кар’єра. Виступи у багатьох театрах зробили прізвище Калуччі відомим. Багато людей плакало від тих емоцій, які переживали під час його виступів. Гастролі різними країнами закріпили за його ім’ям славу. Батько помер щасливим за його сина, так як і мати. Все було б добре, якби не музична геніальність. Калуччі настільки зливався з інструментом, що в прямому значенні слова відключався від реального життя. Говорили, що одного разу він навіть зламав під собою крісло, від його емоційної гри. Через таке навантаження його серце ослабло, і тому він постійно приймав ліки.
У залі люди затихли з нетерпінням почути його голос. У нього була традиція довго говорити і дякувати людям за їхню присутність, і їм, на диво, це подобалось. Голос у нього був низький і спокійний. Починав розповідь про його батьків, про їхню любов через, яку він і досягнув те чого бажав, а закінчував подякою до Бога і до людей в залі. Світло впало тільки на Калуччі. Перший його твір називався “Листок Кохання”. Надзвичайно спокійна і приємна музика. Бен грав її з закритими очима і легенько колихався на кріслі. Пальці переливались з одного місця на друге, з однієї октави на другу. Жодної помилки, жодного неприємного звуку, навпаки звучання викликало у людей захоплення і почуття нестримного бажання кричати від задоволення. По закінченні гри цілий зал стоячи плескав йому, а він у той час махав їм тремтячою рукою і приймав ліки, бо стан здоров’я вимагав це. Усі наступні пісні були такого ж жанру, можливо трошечки інші, і після кожного твору йому аплодували стоячи. Люди завжди робили це, бо не знали, як ще подякувати віртуозу за його гру. Ось і останнє виконання під назвою “Терен”. Він не прийняв ліки, але встав до залу низько вклонився і помахав двома руками. Коли сів назад, глибоко вдихнув, закрив очі і заходився грати... Початок не відрізнявся жанром від інших, але через три хвилини різко змінився. Не відкриваючи очі Калуччі грав з такою швидкістю і водночас приємністю звучання, що одна дама заплакала. Його руки без зупинки літали по клавішах, а нога натискала на педалі. Усі сиділи з відкритими ротами і трималися за голову. Здавалося, що ось зараз піде дим з його пальців, але нічого такого не сталося крім... крім знову зламаного стільця. Калуччі не зважав на це і не переривав гри. Напівстоячи, з закритими очима і тремтячим тілом він мордував фортепіано своїми гострими ударами пальців. Було таке враження, що він ще й інструмент зламає. Уже половина народу стояло, серця їхні билися з швидким ритмом разом з Калуччі. Піаніст уже стояв на колінах, але догравав “Терена” до кінця. Ось остання нота і Бен упав на землю. Всі були шоковані, вони плескали, кричали, свистіли, але не помічаючи рухів віртуоза помалу стихали...
Наступного дня по телебаченню весь світ дізнався про смертний виступ Калуччі, “бога музики”!