Простір і сила
Malpomena — 9/11/2007 - 13:35
Збірка: Початок
За всі слова дорожча мить – мовчання.
І навіть коли падають зірки
Ти не кричи і не шепчи благання.
В цю мить, хай серце радують дощі.
В той вечір сонечко сховалось
І дощик сильний, ніби нас святив.
А серце в грудях довго-довго гралось,
Як ніби знало все про мій відплив.
Хто ж знав, що доля нас навіки
У просторі так легко роз’єдна.
Хто знав, що ми немов ті діти,
Кохання пронесемо крізь літа.
І дивно, що крізь простір часу
Важкий, мов камінь, сильний, мов гора,
Ми довго гоїли велику рану
І вірили у мрії, в майбуття.
Минали дні, минали ночі
І щось нам листя шепотіло у руках,
А потім плакали твої чарівні очі.
І сніг маячив по земних літах.
Мені здалося, що світи завмерли,
І по шматочках кришаться вони.
Ми все на світі з тобою стерли.
Що ці планети стали мов стальні.
Звичайно зруйнувати сталь лиш може
Велика сила полум’я душі,
Якщо світам ніхто не допоможе,
То навіть не врятують нас вірші!
Чудово згадувати світові обійми,
Обійми простору твого життя…
Як жаль, що ти такий далеко-близький,
Та як чудово, що ти вірив в майбуття.
І ось одне я зрозуміла, сила
Поєднує у просторі світи…
Та, все одно, нас проводжала злива,
І тихо падали під ноги нам зірки…