Казка про дівочий сум
Любасик — 18/06/2008 - 21:05
Сумується дуже часто. Частіше, аніж радіється. Не знаю чому. Чи тому, що дощі йдуть, чи тому, що ні з ким радіти. Невісточки дочки, пора вам ставать, щось у нашім саду за пташка тай кує. Ой то не пташка, то ваша дочка, без долі вродилась, без щастя зросла. Інколи справді хочеться бути пташкою. Бо така туга находить, що серце може розірватись навпіл. І ліків в аптеці немає від туги, а може і є, але без рецепту не дають. Лікар каже все добре, радійте, але де тій радості взятись, коли у моєму лісі ялини рубають, у моїх садах яблука не родять, коли мої брати ходять по світу босі, коли мої діти виростають без батьків. То мама мене навчила на гойдалці кататись! Твоя мама? Як гарно! Хресна мама навчила. А рідна де? В тюрмі... І суму назбирується так багато, що ще на одне життя вистарчить, але вдруге я його не проживу. Не знаю, як те що є прожити. Ще й половини віку нема, а вже шкандибаю. То на одну ногу кульгаю, то на другу. То руки терпнуть, то спина болить. Думки сивіють, волосся фарбую, бо до його коріння думки торкаються, боюся щоб і воно не посивіло. Волосся вже не розчісую гребінцем, у двір виходжу, щоб вітер розчісував, бо так багато волосин між зубчиками залишаються, що мені здається, я скоро облисію. Одягаю кольорові шапочки, щоб сум губився у кольорах і щоб не так важко думалось. Хочу біля брів намалювати квіточки морквяного кольору або золотого, як пшениця, от тільки не знаю де купити художню косметику. Я б свої очі квітами розмалювала і руки також. Хочу бути квіткою чи пташкою чи ще кимсь, але не людиною. Так важко бути людиною. Травичкою легше. Деревом легше, а людиною боляче. Може і я без долі вродилась. Та нічого Бога гнівити, не так все й погано, а сумно. Сум як туман, крізь нього не видно сонця, він так густо розсівається, що розгортати руками важко. Розгортаю, немов пливу, а він густішає, входить в мене ще глибше. Я випиваю з ним склянку вина, вкриваюсь ним і засинаю. Сниться мені сонце. Хвилі також сняться, та такі високі, що накривають мене з головою. Стаю русалкою, живу під водою і так мені добре, що я вже не людина, а русалка. Живу собі у морі, розмовляю з сонцем, вкладаю його спати, а вдосвіта буджу. І так ніби все добре, а по якомусь часу знову засіюється туман. Тужу за людьми, за тими, що стоять у черзі за спасінням, нервово перебираючи у руках в’язку ключів. Дехто з них думає, що то ключі від сейфу або від раю. Подарунок від ап. Петра на день народження. Тужу за тугою, тужу за нелюбов’ю людей, тужу за деревами. Води стає забагато. Спокою стає забагато, нудить від ідеальності, хочу у світ людей. Прокидаюсь. Я знову тут. І радісно, і печально.
У мене немає духів, у мене взагалі немає ніяких парфумів. Я хочу чимось пахнути. Можна медом намазатись, можна скупатись у відварі з лаврового листа. Моя мама пахне свіжо викопаною картоплею, росами, хлібом, вона колись працювала на пекарні, цей запах прижився їй. Тепер вона також пече, але не хліб, печиво, та все одно я завжди пам’ятатиму запах свіжого хліба і маму, яка носить це запах у кишенях, сумках , очах, долонях. Я хочу пахнути липовим чаєм або липовим цвітом. Волошки, незабудки, ромашки, листки кропиви, цвіт липи вплітається в мої коси і я пахну полем, руки землею, очі небом. Часто я ходжу заплющеними очима, бо не бачу неба у людях, тоді біжу до ріки і дивлюсь на небо що відбивається у воді...