Пес Пікі(строго не судіть, писав , коли був малий)
Марко Вишневецький — 30/05/2008 - 11:49
Пес Пікі
Народився я в селі. Кажуть, що дуже гарний був маленьким. І от якось на свята до моїх господарів приїхали гості з міста. З ними був хлопчик, який називався Марко. Я їм дуже сподобався і вони мене забрали до себе жити.
І ось я уже живу у них п’ять років. Як мені повезло з господарями, ви собі просто не уявляєте!
Коли мене привезли до міста мене вразило все: і машини, і будинки, собаки величезні на повідку. Одним словом, я став панським псом.
Спочатку я був нечемним, бо не вмів проситися на вулицю, але мої господарі мали велике терпіння і вибачали мені все.
Вони мені робили якусь дивну процедуру: ставили у воду, терли по мені білою коробочкою, а я весь час хотів втекти. Тепер я знаю, що це – купання.
Мої господарі ніколи мене не залишали. І так я навчився їздити на машині. Тільки бачу, що вони вдягаються і дідо бере до рук ключі – я готовий вискочити через двері, щоб тільки мене не залишили.
Дуже люблю сидіти на вікні і гавкати на других собак – треба ж якось привернути до себе увагу!
Люблю ховати взуття, шкарпетки; тріпати ганчірки. Часто ми їздимо в ліс. От там я вже так наганяюсь, нагавкаюсь, що додому приїжджаю дуже змучений.
Хочу ,вам, сказати, що я не сплю на килимку біля дверей, а на м’якому кріслі або разом із Марком на ліжку.
А ще я люблю, коли всі сідають їсти , бо я у кожного щось мушу випросити, а просити я вмію класно! Сяду і буду дивитись прямо в очі, потім починаю трохи гарчати, ну а як взагалі на мене ніяк не реагують, то тоді починаю на весь голос гавкати.
Мої господарі віддають мені кращі шматочки їжі, бо я трохи хитрий і нічого не їм, крім м’яса.
А тепер я живу у власному будинку. Гуляю скільки хочу, поводок мені не вдягають, гавкаю на кого хочу. А ще я маю на подвір’ї буду, де і проживаю, але тільки в день, бо на ніч прошусь додому, до господарів. Що ж я зроблю, я звик до людей та й усе.
Одного чудового дня у моїх господарів з’явився маленький кіт. Я так втішився, що буде веселіше, та він на мене шипів, як той вуж на городі. Я і так біля нього і сяк, та де там...
Зате ми тепер друзі і не можемо один без одного. Коли кличуть Мурчика я біжу, коли кличуть мене – Мурко йде.
Взагалі-то кіт трохи лінивий. Я хоч хату стережу і кота, а він що? Хіба нявкає, та й до мене тулиться і муркає, що я аж спати не можу. Але як притулиться до мене, то так мені добре...
Моя господиня говорить, що я дуже розумний, що я все розумію, тільки нічого не можу сказати. Дуже люблю Марка, особливо коли він приходить зі школи, бо завжди щось смачненьке дасть мені і Муркові!