Зачекай… бо це літо летальне навмисне мине,
Під завісу дощу вона вийде знову "на біс",
Тільки, знаєш, зі сцени зовсім не видно тебе,
Лише зорі, ромашки… і сонячні бліки, і ліс…
Їй потрібна розмова на кілька фраз,
Тільки голос і трішки тепла у тембрі,
Чи зустрінетесь… може… лиш в профіль, а не в анфас,
Проштовхнувшись у просторі крізь часові дебрі.
Ти для неї не станеш ніколи статечним і старшим,
Це дурня, - ти все будеш таким безнадійно близьким,
Приручив собі дівчинку… на зиму, на весну… на завше,
Зачекай, вона трішки розрулить зі щастям своїм.