Хвилинний смуток
lybomurko — 28/04/2008 - 17:52
Збірка: Обабіч світла
Сьогодні видався просто чудовий весняний вечір. Надворі було по-літньому тепло, ніби повітря нагріли міріади зірок, що височіли над головою. Блукати вулицями в такий час було справжнім задоволенням.
Ось я вже проходжу центральну частину міста і звертаю на з дитинства знайому дорогу, яка хвилин за двадцять приведе мене до рідного дому. Як завжди, мій шлях проходить повз старе приміщення, яке обладнане під лікарню стаціонарного утримання хворих. Цього дня низькі вікна будівлі не затуляють ні фіранки ні штори, які зняли ще зранку і не встигли повісити чисто випрані назад. Мій погляд з цікавістю проникає в залиті тьмяним жовтуватим світлом палати.
В одній з палат, схилившись над старою кухнею, дід розігріває собі вечерю. Колись сильні руки тепер важко опираються на ледь теплий кахель, підтримуючи немічне тіло. Згодом, він вкотре сяде край вікна, і поволі пережовуючи харч, вдивлятиметься у відтінки нічного міста, в якому з настанням темноти темп життя зовсім не падає. Навпаки, на вулиці з’являються юрби молодих людей, які веселяться, галасують і час від часу, проходячи повз його вікно, кидають всередину байдужі, а то й зневажливі, секундні погляди.
Чи добре тут йому? Хтозна? Він і сам не знає відповіді на це питання. Власний дім став йому чужим. Молоде покоління вже давно перестало рахуватися з ним. По кожному питанню в них є свої, відмінні від його, думки і план дій. В їхньому житті він відіграє роль не більшу, ніж обшарпаний підручник історії, котрий розповідає про звитягу і подвиги в незапам’ятних часах минулого. На нього дивляться як на перепону, як на проблему, яка от-от вирішиться.
В цій же палаті він належить сам собі. І байдуже, що стіни не вміють говорити, а горстка людей, що його тут оточують, ставляться до тебе, як до чорної роботи, яку потрібно якнайшвидше виконати. Сухе „доброго ранку”, аж смішне „як ваше здоров’я?”, вже огидне „час приймати таблетки, робити уколи” – ось весь набір слів з людської мови, що чув цей хворий за останні кільканадцять днів.
А за вікном вирує й клекоче життя, розпускає зелень весна, дарує приємний аромат ніжний цвіт, що вкрив оживші дерева. По іншу ж сторону холодного скла тліє слабка іскорка існування, яка мандрує спогадами прожитих літ з, інколи, ледь помітною усмішкою на запалому обличчі і загадковими відблисками у вицвілих очах, які стільки всього бачили у своєму житті, і які, немов проектор, віддзеркалюють все побачене на сірих порепаних стінах лікарняної палати. Палати, яка на одних наводить гнітючі почуття, а для других є цілим світом, в якому і океани, і материки, і сонце, і поле, і вітер…
Мій погляд проникає в іншу палату, в якій потихеньку відкриваються двері, і в яку, опираючись на палицю, ледь переступаючи з ноги на ногу, входить стара бабуся. Вона поволі підходить до грубого металевого ліжка і з полегшенням сідає на нього. Ще деякий час, перед сном, вона нерухомо сидітиме то заплющуючи, то знову відкриваючи колись яскраво голубі очі. Про що її думки можна тільки здогадуватися, адже жоден рух, жоден жест не видасть цього.
Немов статуя, холодна й мовчазна, годинами просиджує вона на своєму лікарняному ліжку. Та варто сюди зайти комусь з її великої рідні, як тут же на її обличчі з’являється усмішка, її рухи стають впевненішими і всі болячки ніби притуплюються, відступають на задній план. Вона буде жадно ловити кожне сказане ними слово, не пропускатиме найлегшого їхнього руху, задаватиме питання про те і про се, перейматиметься найменшими дрібницями. В свою чергу, внуки боятимуться і глянути на знесилену стару людину, з якої насичене подіями життя витягнуло геть всі соки, порівнюючи рідну бабусю з якимись страшними химерами. Люблячі доньки і сини будуть намагатися якнайшвидше покинути це місце, щоразу посилаючись на безглузді невідкладні справи. І виходячи з кімнати в супроводі тужливого маминого погляду запевнятимуть себе, що так краще.
Та коли б вони знали, що ця коротка зустріч є для них останньою, вони б жадно вловлювали кожне тихо сказане нею слово, викарбували б у пам’яті кожну зморшку її обличчя, зберегли б у закутку душі її щиру відкриту усмішку та не по старечому молоді очі. Та якби ж ми знали… якби ж ми могли передбачити… Ми завжди думаємо, що часу в нас предостатньо і витрачаємо його на всілякі дрібниці, забуваючи, при цьому, про все найважливіше в нашому житті.
Десь за темним горизонтом спалахнула блискавка і через деякий час ледь чутний гул грому докотився до мене. „Завтра, скоріш за все, буде дощ” – подумав я. „Але ж завтра ми збиралися піти в похід! Нічого, погані погодні умови лиш додадуть гостроти відчуттям…” – мої думки вже витали в недалекому майбутньому, а ноги несли мене все далі і далі по вулиці від будівлі, яка нагнала на мене хвилинний смуток, що з легкістю розвіявся в передчутті нових вражень і пригод.
Lybomurko
(28.04.08)