Осене, не покидай
Кушнір Тарас — 11/03/2011 - 19:51
Збірка: Незавершена історія кохання
Вечір своєю магічністю
гладить тремтяче плече,
Вірші підписані вічністю,
Осінь зайшлася плачем.
Тоне безлисто й схвильовано
осені пізньої рай.
Губи словами самотніми:
" Осене, не покидай".
Зваблена в темряві постать
ходить провулком, мов дощ.
Знову запрошує в гості
сивий замучений бог.
Глянь в ті безмовні зіниці,
Глянь в ту незваблену даль,
Десь пританцьовують жриці,
Десь не стихає рояль.
Знову губами вологими
вечір лоскоче плече,
Тіні розходяться босими,
Осінь накрита плащем.
Як же так? Осене. Холодно?
Листям оголений Львів,
Хтось ще пригадує молодість,
Хтось вже не чує тих слів.
Десь в посірілому небі
чути курликання зграй.
Чуєш? Не треба! Не треба:
" Осене, не покидай".