Діти реактора (1 частина)
Lestat — 21/01/2011 - 19:27
ЧАСТИНА І
Життя під ковпаком
Департамент обліку населення планети Земля 2218 рік.
Особистий файл oб’єкта № 16327895236451232216
Ім’я: Джон
Прізвище: Гаммінг
Дата народження : 6 січня 2200 року
Місце народження : м. Кластерфильд
Місце встановлення чіпу: лікарня № 6 м.Кластерфильд
Приблизно так виглядає сучасний паспорт, не враховуючи фото та печатки, але його нема ні в кого, точніше ніхто його не бачить бо він знаходиться у головному комп’ютері департаменту обліку населення. А в нас є тільки чіп, який вживлюють у тіло при народженні.
Як ви вже знаєте народився я у непримітному містечку під назвою Кластерфильд, у ньому є дев’ять середніх шкіл, до речі, особисто я у цьому році закінчив школу № 5 у якій вивчають комп’ютерні технології. Через два тижні я складаю загальний іспит для того щоб вступити до інституту. Я хвилююсь але час щось повчити ще є. Нещодавно мій друг Гарольд розповів про один випадок у минулому році – нібито один хлопець якимось чином обійшов програму тестування та склав іспит на відмінно, викладачі були здивовані бо він навчався препогано, і тут такі результати. Через декілька днів хлопець зник. Цікаво куди він дівся? І взагалі то не маячня? Спитав я у Гарольда- у відповідь він посміхнувся.
Вже шоста вечора – саме час сідати за комп’ютер. У останні 46 років, а може й трошки більше, всі грають у одну комп’ютерну гру – міеррор. Тут все як насправді - ти живеш зі своїми батьками ходиш на прогулянку, їздиш на велосипеді чи на астлінгу, і у цій грі ти здаєш загальний іспит, через гру батьки заробляють гроші та обирають курорти для відпочинку – така собі ділова гра, але грою можна користуватися тільки після того як тобі виповниться вісімнадцять років. А батьки взагалі майже з хати не виходять хіба що їздять на природу у глобарій раз у тиждень. Подихати свіжим повітрям, подивитися на сонце та тваринок різних.
Я у грі. Треба завітати до Гарольда та щось зробити. Тук-тук… двері відчинилися і наді мною нависла постать Гарольда у сімейних трусах та капцях з зайченятами.
- Швидко заходь!!
- Що трапилось?
- Та так…не хочу щоб хтось бачив мої нові труси.
- Годі вже жартів. Розповідай, чьому ти такий дивакуватий сьогодні.
- Зараз я вдягнуся і покажу тобі дещо…Пішли прогуляємось…Сподіваюсь нас ніхто не чує…Пам’ятаєш я тобі розповідав про хлопця і іспити?
- Ну…
- Так от – це не маячня, а чистої води правда. От тобі – хрест на пузі…
- І шо?
- Та не будь ти дурнем Джо!!! Скажи мені хто у нашій школі тричі вигравав олімпіаду з програмування?
- Ну я вигравав.
- Часу немає довго базікати. Тим паче у грі не можна. Давай виходь з гри, зустрінемось через 15 хвилин біля школи.
Гарольд пішов додому, я не міг зрозуміти що він хоче від мене і що за диск у нього там…Раніше нічого окрім голих баб я у його колекції не бачив. Я пішов додому і вийшов з гри, як і сказав Гарольд рівно через 15 хвилин я був біля нашої школи. Він завжди приходить вчасно…Дивно…Почекаю ще трохи…Згодом я глянув на годинник – Гарольд запізнювався вже на 30 хвилин. Мабуть він заснув чи ще щось, якийсь він сьогодні сам не свій,- думав я по дорозі до його домівки. Не встиг я оговтатись як побачив карету швидкої допомоги та машину поліції біля дому Гарольда. Піднявшись до дверей я побачив міс Меррі, яка закрила обличчя долонями і тихо втирала сльози, пройшовши трохи далі я побачив нерухоме тіло Гарольда на ношах, якийсь шнур на стелі та копа який підскочив до мене мов різдвяний кролик.
- Ви були знайомі?
- Так, вже давно. Ми найкращі друзі.
- Скоріш всього були, як вас звати?...ой не треба!!!!
Він вийняв з кабури якусь синю штуку і провів в мене за спиною. Штука запищала та засвітився зелений моніторчик.
- Так, так…дивно…такий молодий а не разу не…не пив бувалету…ай ай ай…іди но сюди юначе. Твій друг надумав покінчити з життям, він останнім часом нічього тобі не казав про самогубство, можливо якась там дівчина чи якісь непорозуміння?
- Ні, не було в нього нічього такого. Ми з ним домовилися зустрітися годину тому біля нашої школи але він не прийшов.
- Зрозуміло…він оговтається так тижні через дві…Ти і заходь до нього тоді…А ти й справді не пив бувалету чи це тебе не ловили на бувалеті?
- А що таке цей бувалет?
- Добре ж тебе родичі кормлять – засміявся полісмен…слухай…знаєш де старий квартал?
- Так.
- Беббідж стріт?
- Ні не знаю…не був там ще ніколи…
- Тримай.
Полісмен впихнув мені у кишеню якусь записку і мовчки пішов.
На папірці була вказана адреса Беббідж стріт 68 та ім’я – Маргарет. Довго не думаючи я пішов додому. Мати вже приготувала вечерю – три порції вечірнього стандарту. Я полюбляв вечірній стандарт бо частіш всього туди входила риба та рис – моє улюблене блюдо. Після вечері я підійшов до тата та спитав що це за Беббідж стріт. Тато мені сказав що це біля нового реактору і там краще не з’являтись через те що там майже ніхто не живе і нічього цікавого там нема. Я побажав всім доброї ночі та пішов до себе у кімнату. Вже була дванадцята година але я не міг заснути через цей незрозумілий диск та бувалет якийсь. Раптом я пригадав що минулого місяця за олімпіаду мені дали п’ять тисяч естрів. Робити нічього подумав я і мабуть той бувалет коштує грошів. Я взяв зі сховища 100 естрів, вдігся у темну одежу, щоб виглядати непомітним, та тихо вийшов з будинку. Надворі була неймовірна тиша, я ще ніколи не виходив з дому так пізно і взагалі далі своєї школи та Гарольдової хати я не заходив, а тут треба було йти аж у старі квартали. Я йшов швидкою ходою адже приблизно знав куди йти – шлях до старих кварталів був не складним – вздовж шосе…Проходячи по залізному мосту, я побачив новий реактор – здоровенна будівля і згадав батькові слова, що Беббідж стріт знаходиться десь біля нового реактора. І насправді, довго шукати не довелось тут всього то якихось 19 – 20 домівок. Зайшовши до двору № 68 я побачив світло і одразу поспішив стукати у двері…Тук-тук…
- Молодий чоловіче в нас не стукають…заходьте…
На кухні стояла якась дама з червоними довгими нігтями, з маленьким дзеркальцем у лівій руці та помадою у правій. Кухня була на диво чистою та охайною, світило якесь дивне зелене світло і грала спокійна, якась стара музика…
- Я шукаю Маргарет.
- Що я тобі винна?
- Мені сказали що ви продаєте бабалет чи буволет…
Жінка засміялася.
- В тебе гроші є?
- Є 100 естрів
- Ну на такі гроші ти буволету на всю Землю купиш. Скільки тобі?
- А скільки беруть ? Бо я перший раз…
Жінка знову засміялася та засмалила цигарку. Ой біда з вами.
- Макс, поповнення!!!!!!!
Викрикнула жінка.
У кімнату зайшов юнак у синіх окулярах та з довгим білим волоссям на голові.
- Він?
- Так так.
- Як тебе звати?
- Джон.
- У нас будеш Клод…Так в перший раз ти повинен купувати буволету всім – 20 естрів.
Я протягнув 20 естрів дамі, яка в замін дала мені якийсь ящик. Не встиг я його взяти як Макс схопив його і пошепки сказав – «Нікому не за яких обставин не кажи тут своє ім’я. Запам’ятай – Клод» .
- Надобраніч Маргарет. Клод за мною!!!
Ми з Максом зайшли у якийсь маленький ліфт і через півхвилини опинилися у підвалі, але це був не звичайний підвал. Я ніколи ще такого не бачив…Стеля і стіни всі були розмальовані яскравими кольорами, які світилися за рахунок ультрафіолету. Навколо було повно солодкого диму та різних ламп, пройшовши далі, ми вийшли у залу у якому стояли столики та дивани, музики було не чутно, але якісь люди танцювали.
- Дивно так?
- Що саме?
- Музики не чути, а вони танцюють.
- Так…Дивакувато.
- Тримай це.
Макс простягнув мені навушники. Я вдів їх і одразу зрозумів в чому справа.
- Гарна музика, а що це?
- Та хіба ти не знаєш хто такі дайри оф дримс?
- Ні…
- А я ку ти музику слухаєш?
- Я сучасних діджеїв яких завантажують у гру.
Макс зареготів і його регіт рознісся по всій залі…Люди, новий слухає музику з гри!!!! До нас підійшла якась дівчина з чорним коротким волоссям та з цигаркою у руці…Вона трохи посміялася та сказала – « Може ти ще нас здаш копам чи департаменту?»
- Ні, ні.
Перелякано відповів я.
- Не бійся тут всі свої, а в мене такі жарти. Скоро звикнеш. Я Кет.
Дівчина простягнула руку.
- Я…я Клод.
- А тепер я познайомлю тебе з рештою компанії…Пішли – промовив Макс.
Ми підійшли до прозорого столика за яким сиділи дві дівчини та три хлопця.
- Це наш новенький – Клод…цей хлопець зліва у шкіряних штанях Тайм, справа від нього Ден та Анрі. Руда дівчина це Дана, а з рожевим волоссям – Мур.
Я поздоровкався з усіма за руки та сів біля Анрі.
- Майже забув там ще танцюють : Кет, Бренд та Кім…але це не важливо бо сьогодні у нашії компанії новий і…
Макс витяг на стіл ящик бувалету, мовчки витяг звідси дев’ять пляшок …
- Тепер якраз…кожному по пляшці як на замовлення.
Макс посміхнувся.
- За революцію!!!!!! За майбутнє!!!!
Всі взяли по пляшці і прослухавши Максів тост випили хто скіки. Чесно кажучи мені сподобався бувалет, його солодкий смак і якийсь незрозумілий присмак.
- А чому всі слухають музику і навіть танцюють у навушниках?
- А ти хіба не знаєш що така музика заборонена вже давно!
- Ні…не знав.
- Отже ти у грі…Так?
- Десь навчаєшся?
- Я тільки но закінчив школу і через два тижні я здаю загальний іспит.
- Макс!!! Клод здає іспити.
Макс одразу змінив вираз обличчя з посмішки на серйозне.
- Отже в нас є надія!!!
З захопленням промовив він.
- Ви про що?
- Бачиш того хлопця, це Бренд. Ти мабуть чув легенду про випускника який обійшов програму тестування, це він.
- А чому він не навчається в інституті?
- Навіщо йому інститути якщо він міг бути вище їх, вище гри, він міг створювати закони, міняти назви вулиць…Не все одразу…На сьогодні з тебе досить…Спілкуйся з товаришами, бо тепер ми одне ціле. І ти для нас дуже важливий, набагато важливіший ніж для системи.
Макс підморгнув та пішов у залу, а я приєднався до нової компанії.
- Слухай Клод, а ти вмієш танцювати? – звернулася до мене Кет.
- Ні, я не мав нагоди.
- Та це не дивно, я також не вміла поки не прийшла сюди. Вставай!! Пішли!!
Кет потягнула мене за руку до майданчику на який були напрямлені майже всі тутешні лампи. Я стояв біля неї як маленький хлопчик, який наклав у штани і навіть не розумів що треба робити…
- По-перше вдінь навушники, а тепер дивись на мене і танцюй, просто дай волю тілу і слухай музику.
Я натягнув навушники і осліплений тисячами ламп дригався немов психічно хворий або ще якийсь бовдур. Кет сміялася з мене і намагалася щось сказати але я вже нічого не чув, ще декілька ковтків бувалету і я почав танцювати майже як всі але згодом я втомився і пішов до дивану. Я все не міг зрозуміти чому всі ковтають цей огидний дим і ніяк не міг вирішити скуштувати мені чи не варто. Не встиг я додумати як Анрі простягнув мені палаючу паличку і я зробив ковток диму…Яка ж то гидота, після цього я кавкав мабуть хвилин п’ять, навіть сльози потекли по обличчю, а Анрі з кам’яним обличчям вимовив – « В перший раз так завжди». Я запив дим бувалетом та мало не захлинувся через те що Кет вирішила стрибнути мені на коліна.
- Що натанцювався вже?
- Так, мабуть що.
- О, по очах видно що й наковтався, хто ж стільки в перший раз п’є.
І тут в моїй голові щось загуділо і закрутилося. Я промовив – Усё, і впав на диван мов мертва качка. Далі картина обривається…
Коли я розплющив очі я з розумів що я далеко не вдома…всі ще спали та мені було час вирушати додому бо батьки навіть не здогадуються що їх син зараз не спить вдома, а десь у підвалах старого району, а може й здогадалися. О Боже що ж буде якщо вони застукали що мене не було всю ніч, а батько зателефонував до копів і подав у розшук… З цими жахливими думками у голові я мерщій побіг додому через всі кущі та купи сміття, яке викидали сюди дуже інтелігентні дядьки та їхні цицькасті дружини з вікон своїх авто. Я швидко минув старий район і добіг до своєї хати, на щастя всі ще спали і я тихо проліз до своєї кімнати, роздягся і заліз до постелі з думками – «Зараз зайде мати, а я сплю мов божий одуваньчик і це так круто що мене ніхто не помітив». Зі спогадами про нічну подорож повну несподіванок я непомітно заснув.
Я розплющив очі і від того що батько вже кликав мене до столу снідати, зліз з ліжка і пішов до ванної кімнати, весь у спогадах, але я не міг зрозуміти то було насправді чи то був лише сон. Трохи прийшовши в себе я сів снідати, після чого повернувся до себе у кімнату годуватися до іспиту. І тільки но я почав читати я згадав що Гарольд у реанімації, але подумав що немає сенсу до нього йти бо мене до нього просто не пустять. Бідолаха Гарольд лежить під всілякими трубочками і кліпає очима. Мабуть він скоро одужає, але навіщо він таке з собою скоїв?!! Він не був схильний до цього тим паче ми повинні були зустрітися і він хотів мені розповісти щось важливе і показати щось…Ні – він мені казав про диск і іспити…Точно…Я кинув книги, хутко вдівся і побіг до хати Гарольда, двері мені відчинила заплакана мати і мовчки пустила у хату.
- Привіт Джон.
- Здрастуйте міс Мері.
- Сідай, я тобі приготую чаю.
- Як там Гарольд?
- Він у лікарні, але все минулося вивихом шиї та нервовим шоком, але я не зрозумію чому так сталося…Навіть приблизно не знаю…І взагалі це на нього не схоже…
- Так, він повинен був принести мені якийсь диск щоб допомогти мені скласти іспити, але не прийшов і я вирішив зайти до нього, а тут… Вчора він був якийсь дивакуватий, можливо нервував перед іспитом…Але він ніколи не переймався навчанням.
- Тобі потрібен диск? Можливо той що на його столі?
- Так, я був би вам дуже вдячний міс Мері.
Мама Гарольда принесла мені диск закутий у залізну коробочку з кодовим замком.
- Дякую вам. Мені вже час іти.
- До зустрічі.
Прибігши додому я намагався вгадати комбінацію з трьох цифр та букв, але це було дарма. І тут я здогадався – комбінація ДЖО…Ні…а що ж тоді? Непомітно для себе накляцав КЛО. Замок клацнув та я вийняв диск з надписом – «вимкни мережу», я так і зробив. Вимкнувши комп’ютера з мережі я відкрив диск… Море файлів, текти, відео, аудіо записи і все це присвячено для того щоб обійти програму іспиту!!! Мабуть набагато легше все вивчити напам’ять ніж все це просто продивитися та прослухати, але цікавість мене замучила і я почав читати текстові файли. Тут наведені текти якихось вірусних програм, далі розповідається про можливі варіанти обходу системи так щоб залишитися непоміченим та непокараним. Відео де показують як вживлюють чіп у тіло немовля і ще якась гидота. Цікавий диск але дуже багато всього одразу і я не розумію до чого немовля і віруси і схеми якихось установок…Де тут іспит, цьому присвячені десята частина всієї інформації.
На годиннику була вже третя година ночі і я вирішив залишити навчання на ранок і лягти спати, я настільки поринув у все це що навіть не помітив як минув весь день… Та зрозумів точно одне - мені терміново треба поговорити з Гарольдом. Чому Клод? Звідкіля це? І навіщо на диску так багато зайвого? Знову ці всі думки не дають мені спокійно спати, але тут вже нічого не поробиш бо Гарольд хворий і доведеться чекати його одужання.
Наступний день прийшов непомітно, і після обіду я вирішив зайти у гру бо давно вже мене там не бачили. У грі я дізнався у якій лікарні перебуває Гарольд і навідався до нього але нічого не зміг дізнатися бо він весь час перебуває під якимось дивним апаратом. Після лікарні я вирішив заглянути до нових друзів з Беббідж стріт і пішов до старих районів, все видалося на причуд знайомим і я переконався що то був не сон, але вийшовши на залізний міст я побачив лише реактор і купи щебеню навколо, якийсь пісок. У мені щось немов зірвалося і я побіг…Я бігав околицями реактора доки не прийшов до тями. Тут пустеля…Жодного будинку і жодних проявів життя…Це просто неможливо. У розпачі я вийшов з гри – у голові знов незрозуміла каша адже гра це повна і натуральна копія всього світу, кожного куточка, навіть можна знайти загублений два тижні тому носовичок під диваном. Я вийшов з хати і пішов вздовж шосе…може мені слід звернутися до лікаря чи завітати до психіатра…Думки мене виснажували мов біг по східцях…Та діставшись реактора я зрозумів що зі мною все гаразд, все було на місці як і того вечора. Здивований такими подіями мені захотілося повідомити про це Максові.
- Доброго дня місіс Меррі
- Добрий день. – Спокійно відповіла Меррі, яка поралась з посудом на кухні.
«І навіть миючи посуд вона курить» - подумав я і пішов до Макса. У підвалі я побачив Макса, який курив за столом.
- Привіт Максе!
- Які люди, ти вирішив до нас завітати?
- Так, але тут щось дивне. У грі я ходив до реактора і там побачив купи щебеню та нічого більше, жодної будівлі і взагалі ніяких проявів життя. Що це?
- Це називають чорною зоною, вона утворюється навколо сильних джерел енергії. За рахунок електромагнітного поля програма не бачить нічого у радіусі майже кілометр. Але ми не знаємо що буде далі бо навколо деяких реакторів, біля великих міст, ставлять спеціальну огорожу яка руйнує електромагнітні імпульси і там зона не виникає.
- Навіщо вам ця зона?
- А ти ще досі не зрозумів. Ми слухаємо музику яка заборонена, дивимось заборонені фільми, ми не залежимо від гри. Нас називають дітьми реактора і таких як ми не дуже багато але ми є в кожному місті і у нас багато агентів у різних сферах.
- Яких агентів?
- Звичайних, таких як 007. Деякі наші друзі, такі як ти, тобто ті, які у грі стають полісменами, директорами, навіть міністрами. З сотню агентів на весь світ ми маємо – це не так багато але краще ніж ніщо.
- І чого ви прагнете ?
- А тобі все подобається? Тобі до вподоби не виходити зі своєї хати як твої родичі, чи тобі до вподоби кожен день їсти якусь гидоту і слухати дешеву музику. А ти не хотів би хоча б бачити небо? Знаєш навіщо його закрили? Сказали ніби сонце стало випромінювати смертельні промені, а насправді вони граються тобою із середини, вони прагнуть заволодіти твоєю душею, щоб ти став овочем. Небо закрили бо людям до вподоби дивитися у небо і мріяти, думати, небо приносить задоволення очам, а зараз що є…А нічого…Тільки монітори на даху глобарія, які нібито транслюють небо…Таке похмуре і чорне і де-не-де винирне сонце, все у червоних плямах і постійно там щось вибухає. І люди вірять бо робити більше нічого. Тобі не можна про це нікому казати навіть не думай про це часто, просто треба йти до того. А тепер іди бо в мене справи.
Я вийшов з Максової хати і потрохи пішов додому. Роздуми не залишали мене у спокої. І насправді слова Макса були схожі на істину, але страшну істину вона ніби якийсь демон простягала до мене чорні лапи і тягнула в невідоме. Я не знав що буде далі але усвідомив - щось з цим світом не те…Щось від нас приховують, щось важливе…
Коли я прийшов додому мати як завжди подала третій стандарт на вечерю. Та я не стримав себе і став розпитувати батька про небо.
- Тату, ати бачив колись справжнє небо?
- У глобарії бачив, можеш сходити подивитися - воно червоне де-ні-де, а взагалі воно чорне заповнене димом та парою висушених океанів, немов страшний сон, на який навіть боляче дивитися. Твій дідусь мені розповідав але всі його вважали незповна розуму, а я йому вірив бо був ще зовсім маленьким, він казав, що воно колись було синім, а коли сонце заходило за обрій то помаранчевим. Дід дуже полюбляв небо і казав що коли він помре то обов’язково буде жити на небі і що воно й досі синє і чисте. Через це над ним часто сміялися і вважали його несповна розуму, але я дуже полюбляв слухати дідові історії – в них було стільки цікавого і невідомого. Одного вечора він мені розповідав про те як закривали небо. Влада заборонила виходити на вулицю цілий тиждень, люди повинні були весь час знаходитись у грі, як всі і роблять досі. Вони встановили саркофаг над всією Землею, встановили повітряні потяги та лампи з нагрівачами, але світло не вмикали цілий тиждень, напевно не проста була робота. Тиждень була темна ніч… Дідів найкращий друг був інженером і приймав участь у встановленні та обладнанні саркофага у нашому місті і він казав що нібито всі ці казки про смертельні промені і про те що небо почорніло то є повна маячня бо на саркофазі з іншої сторони встановили сонячні батареї, для того щоб вони живили енергією лампи і нагрівачі під саркофагом. От така то історія про небо… Але це ще не все… Він казав що з неба колись йшов дощ, це як у душі тільки з неба, а ще раніше рік розділяли на чотири частини і називали це порами року. Влітку було тепло навіть жарко, восени було прохолодніше і часто лилася вода з неба і ще були дерева, багато дерев, вони були навіть на вулицях і листя на тих деревах восени міняло колір на жовтий чи червоний – неймовірна краса. Потім наступала зима і листя з цих дерев опадало зовсім. Ставало холодно і з неба падав лід, але не такий як у холодильнику, а такий маленький і легкий, він навіть кружляв у повітрі. Хрустів під ногами і його збиралося так багато що не було видно асфальту. Потім була весна – це остання пора року. Восени теплішало, сніг потроху сходив та на землі з’являлися такі ніби дерева але без стовбурів, просто зелені такі схожі на нитки…Не пам’ятаю як воно зветься…
- Навіть так…
Прослухавши розповідь тата я був дуже здивований і тепер розумію чому він такий мовчазний і іноді чимось засмучений. У середині щось нудило, у голові щось крутить…Здається я ненормальний, я втрачаю сон, я не можу радіти речам яким радів раніше вони стали для мене мертвими і огидними… Впавши у постіль я дивився у стелю і не міг нічого зрозуміти – отак люди їдуть глуздом… Я прийняв ліки щоб поспати як нормальна людина…Тепер ця маленька пігулка зветься моїм сном…
Зранку я почав читати інформацію з диска, там є навіть програми для тренінгу що звісно дуже допомагають при засвоєнні такого матеріалу, використати який я маю лише один шанс. В мене є лише один патрон і їм треба поцілити в яблучко. Тренування мене не виснажували, мені навіть подобалося розкривати електронні таємниці життя гри, тим паче я знаходив багато чого знайомого – все ж таки я програміст. Вже о вечорі я проходив програми тренування без жодної помилки і навіть швидше ніж потрібно, але це все тільки тренування… На справі все буде іншим, але надія вже є…
З цього приводу в мене піднявся настрій і я вирішив завітати до Макса та компанії щоб трохи розвіятися… Вечірній шлях з добрим настроєм видався коротшим та веселішим. Як завжди я привітався з мері та попрямував до Макса, він сидів за столиком і пив чай з якимось хлопцем, якого раніше я тут не бачив або не впізнав через нестачу світла.
- Привіт Клод
- Привіт друже – промовив хлопець поруч з Максом.
Я підійшов ближче і побачив обличчя Гарольда.
- Гарольд? А ти як тут опинився? Ти давно знаєш Макса?
- Давненько…Макс із друзями забрали мене із лікарні.
- Чому ж ти не вдома? Ти до матері хоч заходив?
- Мати не повинна знати…Через декілька днів їй повернуть мою точну копію, але без душі…Вони називають це ідеальною людиною, для них ідеальна людина – людина без почуттів.
- А навіщо ти це робив? Навіщо намагався повіситися?
- Я…Ніколи, це все цей клятий чіп. Якщо система бачить що ти вийшов з під контролю і намагаєшся зробити щось проти існуючого порядку то вона автоматично вмикає функцію самознищення, але за межами гри функція не діє. Я був у грі і вже хотів виходити, як все вийшло з мого контролю – програма зробила все. Потім вони забирають до лікарні, беруть в тебе кров і шматочок шкіри і вирощують Клона за два тижні, а людину вбивають і виймають чіп. Пам’ятаєш полісмена – то наш хлопець. Один із агентів, його завданням було заінтригувати тебе, щоб ти прийшов сюди, все не випадково.
- А диск?
- За день до того Макс дав мені залізну коробочку і сказав що там дуже важлива інформація, яку треба передати хлопцеві на ім’я Джон Гаммінг, а це виявилося просто бо ти мій друг. Отак все і вийшло.
- То все це жарт чи що?
- Хіба схоже що я зараз шуткую? Макс врятував мене і вирізав чіп, щоб вони не змогли дізнатися де я переховуюсь…Але чи надовго це…Рівно через тиждень настане вирішальний момент для нас усіх і ти, Клод чи Джо - наша надія.
- Вирізав чіп? Ви геть з глузду з’їхали!! Вони ж засадять вас до в’язниці.
- А краще вмерти від шприцу з повітрям?! Треба боротися до останнього за свободу і за життя людей, всі ми у великій небезпеці. Гра не саме страшне – це лише психологічне винищування, є план і гірше, набагато гірше.
-Я не збираюся більше слухати ваші балачки. Дарма я взагалі все це розпочав – ви просто смієтеся наді мною…А ти Гарольд, мені здавалося що я тебе знаю, а насправді – ні.
- Стій…На мертвому материку, який став безлюдним після сторічної епідемії майже збудовані сотні лабораторій, вони роблять біороботів людської подоби, щоб пізніше наслати на людство ту саму епідемію і винищити всіх нас, а наші домівки заселять роботами. Ними легше керувати і вони не потребують відпочинку, курортів, не вибагливі до їжі і всього такого. Подумай над цим, не мине й десять років як людства не стане і чи хочеш ти стояти осторонь?
- Я подумаю. Піду додому трохи висплюсь, може це сон…
У моїй голові все перемішано…Якщо це все пусті балачки то мій тато мені також брехав…Ні – він не міг, батько не може брехати отже це все правда…Стоп. Мати Гарольда, треба зайти до неї і спитати як там Гарольд, якщо вона знає що він втік то все це маячня.
Постукавши у Гарольдові двері я трохи заспокоїв себе для невеличкої розмови. Відчинилися двері і я застиг на порозі. Переді мною стояла точна копія Гарольда.
- Привіт, чим можу допомогти?
- Вибачте, я мабуть помилився адресою.
Я одразу побіг додому, в мене на обличчі був страх, як в маленької дитини, яка вперше побачила автомобіль. Я навіть не помітив як опинився дома під ковдрою. Мій мозок не міг обробити терабайти інформації які опинилися в ньому протягом лише одного тижня. Змінилося все, все моє життя…Раніше все було гаразд і я спокійно існував у цьому світі, а тепер моє життя несло кудись із божевільною швидкістю і я не міг зрозуміти куди. Зараз я знаю лише одне – за мною вибір, немов у кіно, відкрити очі на всю жалюгідність нашого життя або не відкривати їх і спокійно жити у цій коробці. Мабуть своїми роздумами я сам відповів на запитання. Як можна жити далі, коли ти знаєш що щось не так? Відповідь проста…Ніяк.