Розбий усе і випусти – мене.
На волю. Я черства. Наполовину.
Під тягарем відповідальним гину
І задубілу розгинаю спину
З-під свого екзистентного хреста.
І зрадь. Щоб кров, і біль, і сто образ.
Щоб без прикрас. Без дружби. Без кайданів.
Хай краще нерви виверну, як рани.
І хай до чорта згине все ураз.
І щоб сама. Навколо –ні душі.
Я й так сама. Вже цілі сотні років.
Розбий усе. Замовкни. Чи кричи.
Лиш не мовчи так байдуже-жорстоко.
Ти звик. І я. То що? Чия вина?
Що, я покірна часові і руху?
Чи я прикликала оту розруху
У наші душі й наші імена?
Що стало з нами? Гроші, будень-дні...
Квартплата, позичання, відстань вічна,
Але ріку вогненну предковічну
Ледь-ледь тамують губи навісні...
Ти сильний. Але я така як є.
А ти плеча не вмієш підставляти.
А я все не навчилась опиратись.
І тільки падати – ще дотепер моє.