ДВА КАМЕНІ триптих про голодомор
Курінний — 6/08/2010 - 17:21
1922
Прийшли надвечір… Хмарились багрянки,
Немов кривавий парус гнав корсар.
Рипіли шви новенької шкірянки
Коли махнув рукою комісар:
„Давай… Тягни! Все ’дно немає бога!
Є тільки контра й плач німих ротів!
Голодному Поволжжю допомога
Поплине з риззя, дзвонів та хрестів!“
Оклади рвали з ликів без провини,
Одчайно дзвін скородив рубом дах,
Безплотні серефими й херувими
Ховалися сполохано в кутах.
А люд мовчав… Стояли, наче вмерлі,
Немов зійшлись на похорон села;
Неначе знали, що в червонім жерлі
Згорять не тільки душі, а й тіла.
За тим пішли… А церква з пащі ночі
Німотно мріла в зоряних свічках.
Немовби совість подрана до клоччя,
Або чиясь зґвалтована дочка…
Здіймалась тінь голодної примари,
Московський вітер лютився й свистів.
Над чорним світом слались чорні хмари
І чорна галка клякла на хресті…
ДУША
Іван кохався в голубах шалено.
Аж наче сам витав із ними в лазуріні:
Ширяв свобідно над левадами за ставом,
Пірнав між хвилі верб де крила вітру,
Що удавали вітряка журного,
Йому махали.
Гойдалося село, а он і хата,
І голубник, і айстри, і Марія;
І дітки он, у спориші, мов айстри:
Іванко й Ксеня.
Все його обійстя
Та голуби, мов серафими, з неба,
Мов оборонці радощів і згоди.
Ох білі всі… Між них пихатий дутиш −
Вожак прегарний серафимів зграї;
Укоханець господаря звіддавна.
А що − добув з кишені зерен жменю −
Й уже він ось…
Та хтозна й звідки
Зайшов новий господар на левади,
На айстри, й на лани, що сну не знали.
Червонозоряний косар, чого не сіяв −
Пожав. Забрав усе… Не голубам −
Вже дітям дать − луп’яники, та гичку,
Та кропиву…
Поліз Іван до голубів…
Мовчав і плакав, голови легенькі
Сердешним серафимам…
Хрусь-хрусь…
Ще тріпалось пухнате тільце…
А вже він знав, що не злетить повіки більше
У лазурінь овиду з голубами,
І не шугне свобідно за левади
Між хвилі верб… і чисті крила вітру…
Ні, не махнуть, бо нічого молоти
У вітряку…
Й уже безкрилий ліз донизу,
До хворої Марії, до Іванка,
Що їсти плакав з Ксенею на лаві…
А дутиша сховав… Не міг, не здужав
Скрутити шию красеню, що вперто
Усе в долоню пнувсь: канючив зерно
Й докірливо блистів кармінним оком.
Находила зима, та не морози
Нестямно лютували − комнезами.
Червонозоряний косар косив завзято,
Вже не лани, вже хлянули підтяті
Мокрини, і Михайли, й Феодори,
І Василі, і Катерини, й Усті…
Понурий мортос цілодень гарбою…
Марія вмерла… Ксеня та Іванко −
Лиш очі на Івана − глибочезні!
Сусіди їхали на міни, він із ними.
Намисто взяв Маріїне, і хустку,
Й сережки ті, що спершу думав − Ксені.
Аж на Ростов…
А повернувся голий…
Ні, лютості не мав − то не злонамір,
То голод кинув харцизяк на змову:
Побили в поїзді, забрали вбогий вузол
І кинули в колючий степ вмирати…
Ввійшов у хату, зболений, кульгавий…
Удвох, обнявшись тісно, на лавиці
Лежали діти (наказав, як їхав:
Тримайтесь купи, бо всілякі бродять…)
Очей нема − щурі спили до решти;
На пальцях нігтики − прозорі, мов сльозини…
Іван не плакав, не кричав − сльоза зробилась
мертвою й важкою,
Качалась в грудях, наче каменюка.
Хотів лягти й собі − було ще місця,
Але згадав про голуба − живинка ж!
Насіння з бур’янцю сипнув, як їхав…
Драбина рипнула, відхилено засувку…
Живий, живий, бодай тобі, пихачу любий!
Воркоче та до рук, мов котенятко.
Самі тепер з тобою…
Зліз додолу,
Притис до серця тріпотливий живчик…
Не з’їм тебе, не бійсь… Мені вже їсти
Тепер не тре…
І серце зупинилось…
Упав навзнак, а голуб, радий небу,
Злетів у обшир, в лазурінь, над верби,
Дивуючись, що ніде ані пташки:
Ні горобців, ні галки…
Вище й вище пірнав, бо знудився ж,
Запертий.
Понад левадами, над ставом, над ланами,
Над вітряком, що вже немов комашка.
Летів…
Ні, високо так голуб не літає.
Не дутиш − то здіймалася під хмари
Душа Іванова і плакала над світом…
ДВА КАМЕНІ
На відкриття пам’ятного знаку
Жертвам голодомору
В Миронівці. Листопад 2007р.
Кричать під каменем хрести −
Не сплачена землі ще рента.
Невже, щоб пам’ять зберегти,
Потрібен припис Президента?
Життя кипить, журитись − ні!
Тінейджери чекають смерку.
Поблякла свічка при вікні −
Скорилось небо фейерверку.
На вулиці, що з них катів
Імення й досі ще не здуті,
Виходять тіні враз, це ті,
Що не відспівані й забуті.
Благають: хліба… не убий…
Тихенько так, безгучно наче…
Та владно ідол кам’яний
На них зорить і тіні плачуть…