Страшний подарунок
Лукреція Крон — 21/04/2008 - 11:51
**
Що на цьому світі може бути прекраснішим за ніч? А чи можливо таке, що в усіх світах ніч є найкрасивішою, найзагадковішою, найтаємничішою, але всюди – різною, особливою?
Хтозна.
Вона виходила в ніч кожного дня.
Проходило кілька годин з тої миті, коли сонце скочувалося за горизонт, ховалося до свого маленького сонячного світу і лягало там спати, а тоді вона йшла з дому.
Нервово штовхала двері під’їзду і одразу ж поринала у жадану теплу темряву.
Вдома темрява не така, як поза його межами. Вдома темрява пахне шампунем та апельсинами, а на вулиці – свободою та небезпекою. Від цього кров у венах починає кипіти, таємничі голоси починають тихо шепотіти якісь слова, кликати у безкрай нічного міста.
Її очі горіли зеленуватим полум’ям. Вона посміхалася.
Дика спрага змушувала її крокувати все швидше, а тоді примушувала летіти. Не давала можливості мислити. Самі інстинкти залишалися з нею віч-на-віч, все інше зоставалося у сонячному дні. Поза межами її нічного світу.
Колись вона боялася. Боялася того, що десь попереду, у незвіданому завулку її чекає чиясь чорна рука. Та рука підповзає до кутка сірої будівлі і довго дивиться на неї своїми надчутливими пальцями. А тоді випускає кігті і чекає. Чує її наближення, стікаючи слиною.
Тепер вона не боялася жодних рук, незалежно від того, чи мають вони кігті чи ні. Вона не боялася більше й того, що не зможе втекти від кровожерливого маніяка, спіткнувшись десь у найтемнішому дворі. Тепер вона вміла літати.
Точніше левітувати у повітрі, пливучи по ньому. Літати вона як і раніше не вміла.
Літають птахи, бо вони вільні і безгрішні. Хоча який дурень повірить у те, що птахи ведуть благочестиве життя? Просто вони не навчилися ще вбивати задля задоволення – оце, мабуть, єдиний такий гріх, що його можна виділити. Єдиний, що не дає злетіти. Що тепер не дає їй бути вільною, та, як раніше колись, безтурботною.
Хоч вона ніколи не вважала це гріхом. Лише даром та прокляттям. Двостороннім, як саме життя. Двозначним, бо ж воно давало їй упевненість та силу. А забирало її свободу. Від цього дару-прокляття вже не можна було відмовитися. Та й чорт з ним.
Вона присіла на парапет біля причалу та підперла руками підборіддя. Що його робити?
Чомусь коли ти не хочеш ніякого контакту зі світом, то той світ лізе тобі в обличчя та в душу, навіть не питаючи. Лякає тебе. А коли ти й сама відчуваєш бажання вплинути на круговерть процесів у місті, жоден не дивиться у твою сторону. Ніби відчуває.
А що саме? Її дивну впевненість та байдужість? Або ж тваринний страх, що його ніяк не можна пояснити?
Як би там не було, але жоден не підходив до неї навіть на відстань кількох метрів. Хоча вона – дивна і мовчазна – мала хоч когось зацікавити або розізлити. Хоча б отих недомірків, що ссуть пиво з темно-коричневих скляних пляшок.
Та й їх вона жодним чином не цікавить. Вони ніби навмисне відводять очі та відвертаються.
А от якби вона зараз бігла додому – налякана та збентежена і намагалася уникнути зустрічі з ними... Тоді вони б не втратили такої чудової можливості вивести її з себе та спровокувати на конфлікт. Чи просто образити. Хоча б так, бо що ж як не образи у бік не схожих на них осіб може стати ціллю їх пустого життя. Якщо тільки пиво на розлив та горілка по десятці за пляшку...
**
Вона піднялася з парапету та покрокувала у напрямку метро. Вітер грав з чорним волоссям.
Натовпу не було. То й добре, бо вона боялася його й досі.
У вагоні кожен займався своєю справою, не втрачаючи при цьому пильності і у найменших подробицях вивчаючи вигляд таких, як вона. Прискіпливо вглядаючись у кожну лінію її тулуба, у кожну рису обличчя. Посміхаючись або хитаючи головою.
Потім вони вийдуть і все одно будуть думати про неї. В їх чорно-білому житті, позбавленому будь-яких особливостей, вона буде ще однією яскравою плямою. За таку пляму можна зачепитися очима, щоб не втратити глузд.
Або щоб тебе не затягло у вічний механізм видобутку тисненого паперу з головою, зовсім, щоб не вдавитися тими грошима та врятувати себе від миті, коли гроші полізуть через очі та ніс.
Коли вони заліплять собою мозок та перетворять його на шматок зім’ятого паперу.
Десь позаду себе вона раптом почула роздратований шепіт.
Якийсь непримітний чоловік незрозумілого віку тихо виказував своє невдоволення нею. Чи то її вигляд не прийшовся йому до смаку, чи то її погляд, яким вона подивилася на оточуючих при вході.
Втім, здається, він в будь-якому разі тоді присіпався би до неї.
І навіть не через певні фактори, які могли вплинути на його загальний настрій, а скоріше через те, що жертви іноді самі стрибають аж до самої пащі тигрів чи крокодилів, ніби заграючи з власною смертю.
Іноді можуть і догратися...
Про це вона і подумала в ту мить. А потім, побачивши як чоловік виходить з вагону, не кваплячись та намагаючись не привертати зайвої уваги, пішла за ним.
Він вийшов з метро та пройшов повз автобусну зупинку, вщент заповнену людьми. Далі спустився вниз по сходах і повернув наліво, в сторону невеличкого парку. Парком це місце назвати можна було лише з іронічною посмішкою, бо ж він являв собою дві дерев’яні балки, поставлені одна навпроти одної та оточені кількома десятками дерев.
Посеред цього ландшафту красувався постамент з мідним вершником, що тримав у руці дещо незрозуміле, схоже чи то на вудочку, чи то на палицю зі зламаним вістрям.
Чоловік йшов повільно, не озираючись. Навряд чи він думав про те, що хтось бажає вбити його, втім, мав це врахувати, оскільки через кілька кроків одним різким рухом відкинув ногою маленьке кошеня, що вибігло до нього з кущів.
Кошеня ображено занявкало.
Вона зупинилася. Сумнівів більше не було.
Через кільканадцять хвилин, акуратно поправляючи розтріпане та забруднене кров’ю волосся, вона вийшла з непроглядної темряви і підійшла до кошеняти.
- Ходімо...
**
На ранок двірничий, збираючи попід балками бички від дешевих цигарок, що їх кілограмами викурювали смішливі підлітки, побачив у кущах великий мішок, що за кольором нагадував розчавлені черешні. А підійшовши ближче чоловік аж ойкнув.
Там лежало розірване та понівечене тіло, наспіх накрите брудною сорочкою.
Навіть і через місяць знайти того, хто скоїв убивство не представлялося можливим.
Встановити ким був той розтерзаний чоловік все ж вдалося, хоча й не так скоро, як хотілося б міліціянтам.
Тільки при допомозі випадкових свідків вони дізналися , що вбитий за півгодини до того, як його майже зовсім зжерла якась тварюка (а сумнівів у цьому ніхто не мав, тож у справі так і записали: „Був розтерзаний скаженим собакою/вовком/лисом(?)”), їхав у метро у бік центру.
Тож, можливо, повертався з роботи?
Аж потім визначили, що так воно й сталося.
Викладач одного з місцевих вузів повертався з роботи після додаткових занять зі студентами – двієчниками. Сів у метро, проїхав декілька зупинок, вийшов з вагону та відправився додому через районний парк. Аж ось на нього напала якась тварина.
Спочатку інші викладачі того вузу робили припущення, мовляв, а як то не дика тварюка, а невдоволений студент, що не отримав заліку, вирішив помститися? Приїздили працівники міліції і до вузу, та не побачили там жодного студента, який мав би достатньо довгі та гострі зуби для того, щоб так понівечити тіло бідного викладача.
Тож справу було закрито за відсутністю підозрюваних. Жодних маніяків, жодних тварин, навіть жодних ексгібіціоністів у радіусі кількасот кілометрів знайдено не було.
Що тут скажеш?
**
А тим часом кошеня в домі своєї рятівниці дуже підросло.
Імені йому дано не було, бо всілякі імена лише збивають з пантелику та дратують, особливо якщо їх присвоюють тваринам, навіть не спитавши думки останніх.
Вона лежала на застеленому шовковим покривалом ліжку у повній темряві.
Дивилася на стелю, по якій повсякчас пробігали дивні тіні.
Може то з вулиці, а може й ні.
Жодних звуків. Далекий відгук будівельних приладів – то хтось надумав розпочати косметичний ремонт.
Десь ледве чутно як галасує сигналізація автівки – чиїсь діти бавляться, кидаючи через вікно сміття, прямо на голови раптовим пішоходам, або на лобове скло авта за двісті штук баксів.
Тихі відзвуки голосів – хтось свариться, сміється, розмовляє, дивиться телевізор, працює, в решті решт.
А вона лежить посеред кімнати та дивиться у стелю. Бо робити більш нічого. Бо ще не прийшла ніч, а спати чомусь не хочеться.
Скільки часу вона вже ость так лежить? Кожен день, годину за годиною? Може, роки півтора. Десть так. А скільки ще так лежати? Років зо двісті? П’ятсот?
Як все це сталося? А чи вона цього не хотіла? Здавалось, що тепер її життя стане таким, як в кіно – насиченим, яскравим, видовищним. Не доведеться ходити на роботу, не доведеться їздити у транспорті, боятися, старіти.
Нічого такого. Сама лише молодість та тиша.
Та тепер та тиша стала діяти на мізки. Стала давити. Ніби серце крається десь всередині.
Пульсує однією страшною думкою свідомість: це назавжди. Виходу немає.
Вона закрила очі, намагаючись взяти себе в руки.
В перший раз, коли вона зрозуміла, куди потрапила, з нею сталася істерика. Вона кидалася на стіни, галасувала, просила когось допомогти їй, та ж ні одна жива душа не могла навіть підозрювати, що нею трапилося. Жодна жива.
Потім до неї почали дертися сусіди. Може думали, що цю ненормальну дівку вбивають чи обкрадають посеред біла дня?
А коли вона відкрила двері – не могли зрозуміти, що врешті решт відбулося.
Вона сказала – покинув хлопець. Перше, що спало на думку.
Сусіди знизували плечима. Ніби то все їм ясно, та що ж поробиш?
А вона закрила за ними двері і засміялася. Бо яка ж ідіотка ото так буде вбиватися за чоловіком? Та чи схожа вона на таку?
Все було набагато складніше. Та страшніше.
Тепер істерик не було. А навіщо? Невже за їх допомогою вдасться щось змінити?
Вона відкрила очі. Згадала про кицьку. Тепер в неї є друг і спільник.
Так вже веселіше, простіше. Легше жити якщо знаєш, що в тебе є друг, який тебе розуміє. Краще навіть, якщо він мовчазний. Бо не скаже раптом такого, від чого стане аж зовсім зле.
Не навмисне навіть, а випадково. Чи не випадково, але думаючи, що в словах немає жодної сили.
Де ж там немає? Потужна, ще й яка!
От колишня її подруга (адже була, була така!) – хотіла лишень допомогти, аж тоді питає, а чи не можна точно дізнатися, мертва ти, чи жива? Бо ж кажуть, що всі Такі – мертві. Які маєш відчуття?
Від такого запитання аж ноги підкосилися. Та яка ж мертва?! Хіба? Брешуть!
А сама подумала – раптом так і є?
Краще про таке і не думати. Бо й гидко і гірко.
Поруч з кошеням думаєш про інше. Воно не таке – тепер і ти. І нічого страшного в тому нема.
Кошеня відчуває – нова господиня жива. Вона йому подобається.
А про полювання кошеня згадує лише як ніч приходить. На ранок – ні пари з уст (хоч воно і так мовчить) ні погляду у вічі. Думає, що так воно й треба, так має бути.
Предки полювали? Так. На звірів полюють і досі? Авжеж, хай їм морока. То чому не можна полювати на людей, до того ж іще таких, що самі лізуть до пащі? Можна? То й добре.
Так вони й жили. Кошеня не цікавилося тим, як господиня стала такою, якою вона стала.
Не задивлялося їй в очі, не намагалося перехопити поглядом найменший рух зіниць. Нічого такого.
Вона й сама не хотіла про то згадувати. Але свідомість час від часу прокручувала перед очима якісь картинки, у даремному бажанні проаналізувати, зрозуміти, знайти пояснення.
Вона бачила у такі хвилини чорне небо перед очима. Якусь ходу сотень фігур, одягнених у яскраво-червоне, чорне, сіре, навіть у щось неприємно-біле.
Бачила розмите світло від сотень свічок, ніби цілий рій світляків злетів у травневе небо і застиг там. Скрізь.
Вона бачила свої руки, одягнені у чорні рукавиці. Знайомі і не знайомі обличчя. Посмішки.
Це був день повні. Точно. Величезний круглий місяць сяяв у небі. Ніби сонце у переддень кінця світу - таким холодним і непевним світлом.
Вони – неспішно, один за одним, проходили через якісь пригірки, калюжі, пролазили повз колючі кущі пахучої акації.
Вони розмовляли. Усі, один з одним. Про що? От того вона вже й не пам’ятає.
Розмовляли і йшли вперед, до води.
Біля ріки хтось одягнув їй на голову квіткову корону. Кульбабки, маки, тирлич-трава. Корона сяяла в її чорному волоссі.
Вона скинула плаща та повісила його на плечі. На ній була довга чорна сукня з квіткою маку, пристебнутою до мережива.
Вона присіла на пісок та занурила ніжки у воду. Холодна вода, проте приємна. Ще весняна, не зігріта, проте вже випещена сонцем та місяцем. Особливо молочним промінням останнього.
- Тобі ніхто не казав, що купаючись у річковій воді в повню можна зберегти красу і молодість хоч на багато років? – почула вона.
- Ні. На багато – це на скільки? – спитала вона у голосу навіть не підійнявши очей.
- На вічність. – Їй здалося, що Хтось, що де неї звернувся, в цю мить посміхався. Та вона не дивилася на нього. Лише у воду, та у хвилях річки не бачила жодного відображення. – Чи це не мрія – жити вічно? – знову запитав Хтось.
- Можливо...,- вона закрила очі та відчула, що дуже хоче спати. Може то якась трава з корони? Що вони туди понавстромлювали?
А відкривши очі і обернувшись вона вже нікого не побачила за собою.
Сотні фігур вже піднімалися вверх по пригірку та виходили один за одним на вулицю.
Вона піднялася та пішла за ними, щоб не відстати.
Йшла не кваплячись, здавалося, що трава під її ногами, забрудненими у піску, світиться. Ніби десь у її зелені ховалися маленькі феї з мерехтливими тоненькими крильцями. А чи було воно так – хтозна.
На цьому вона і зупинилася. Більше згадати про той день їй ще не вдавалося. Куди вони пішли потім? Що сталося? Відповідь на це питання вперто ховалася від неї.
**
А тим часом ніч знову накинула на місто свою темну прозору сукню. Ніби зроблену з чистого шовку.
Час збиратися і знову виходити на полювання. Поки що лишень для того, щоб придивитися до наступної жертви, зробити більш поміркований та більш вдалий вибір.
Час справжнього полювання прийде лише тоді, коли знову наступить повня. Коли місто освітить велика молочно-біла куля, а небо всіють тисячі зірок. В тому числі і та, особлива зірка, яка, якщо довго на неї дивитися, починає відливати яскраво-червоним, чи навіть бузковим.
Таємнича та прекрасна зірка. Дивна та незвідана, безіменна. Це він, той Хтось, з яким вона говорила на березі річки, показав їй дивну зірку. Вона пам’ятала точно.
Отож, вони все таки бачилися і після того, як вона вийшла на вулицю і приєдналася до інших?
Видно так і сталося. Проте як саме то відбувалося? Хто може розказати їй про це?
Чому вона так мало пам’ятає? Лише місяць, вогонь від свічок, та запах якоїсь трави чи незвичайний аромат квітів, вплетених до її корони.
До кого можна звернутися тепер із запитаннями, та чи змінять вони все те, що вже сталося?
Вона зітхнула і підняла на руки кошеня. Тепер воно було трохи важкуватим для того.
- Ну що, вперед? – запитала вона і посміхнулася.
Добре, що хоч уночі їй не доводиться сидіти у чотирьох стінах та дивитися на тіні, що танцюють на стелі кімнати. Хоч уночі...
**
На ранок після останньої повні якась жінка прогулювалась по міському парку разом із онукою.
Дівчинка років десяти побігла вперед та вирішила сховатися від бабці за деревом, та звідти її було добре видно. Тоді дитина вирішила спуститися трохи нижче, не втрималася, та скотилася метрів на десять униз. Мала могла котитися й далі, та, зрештою, впасти прямо на дорогу, по якій туди-сюди їздили легкові авто та вантажівки, але втрималася.
Злякалася та вирішила, що треба піднятися звідти, доки її не почали лаяти за нерозумний вчинок. Аж ось дівчинка підвелася і опустила погляд на те, за що зачепилася, на те, що не дало їй котитися далі.
То виявився мертвий чоловік у розірваному синьому піджаку. Неподалік валявся його чорний шкіряний кейс. Мовчати було не сила.
І знову міліціянти лише знизували плечима та посилалися на якусь тварину, що неодмінно хворіє на сказ.
На цей раз спочатку був знайдений і підозрюваний – маленький собака, сантиметрів 35 у довжину. Він гуляв неподалік від місця злочину зі своєю господинею та сильно гавкав.
Втім, його зуби виявилися ще меншими, аніж у тих студентів, що їх підозрювали у вбивстві викладача, яке сталося місяць тому.
Собаку відпустили під підписку про невиїзд, а потім і зовсім забули про нього.
Жоден не намагався пов’язати вбивства із фазою місяця. Ніхто, мабуть що, особливо не стежив за цим.
**
Вона знову лежала на ліжку і намагалася роздивитися крізь стелю – що ж там знаходиться, у квартирі поверхом вище? Цього їй не вдавалося побачити ще жодного разу.
Самі лише тіні, що танцюють на стелі кожного ранку і аж до заходу сонця, сьогодні знову робили спробу розважити її.
Вона думала. Згадувала. Все ж згадувати – робота більш ніж невдячна.
Бо ж то навряд чи щось дасть тому, хто намагається відродити щось у своїй пам’яті. Нічого, крім, хіба що, смутку.
Отже, того дня, приблизно двадцять повень тому, вона піднялася з піщаного берега річки та неспішно пішла за іншими.
Куди вони прямували? На цьому вона зупинялася кожного разу, проте з кожною повнею у її свідомості з’являлися все нові й нові подробиці.
Такі, яких вона не могла згадати до цього. Кожне нове полювання наближало її до відповіді.
Але до якої? І чи потрібна їй ця відповідь?
Вона пригадала, як зупинилася і знову поглянула на річку. Тоді вона в останній раз дивилася на річку в нормальній подобі. Тоді вона була абсолютною людиною. А тепер? Тільки частково? Чи можливо таке взагалі – бути частково людиною? Та годі про це...
Отож, вона поглянула на річку і пішла далі. Аромати від квіткової корони дурманили голову.
Вона згадала як вони довго йшли через темні провулки, безлюдні двори - куди? Попереду у барвах ночі вималювався невисокий будинок. Одразу ж за магазином. Проте за яким? Чи це має значення?
Натовп та музика. Солодка та важка, хмільна музика. Морок, що ніби отримав подобу. Ніби брав її за руки своїми долонями, зітканими з чорного диму. Їй здалося, що вона знаходиться у театрі. Грає роль. Вона – головна героїня. Та де ж всі інші актори?
Вони носилися навкруги неї у шаленому танці, однією неподільною хмарою, однією метушливою хвилею, та ніби в уповільненому темпі.
Вона стояла осторонь. Боялася підійти до них занадто близько. Проте хотіла цього. Зробила крок...
Ось вона вже серед них. Її тіло легке, немов пір’їнка. Вона летить над ними? Ні, вона літає разом з усіма ними. Хочеться сміятися. Вони дивляться на її корону – тисячі очей: карих, зелених, сірих, жовтих – і посміхаються їй.
Вона ніби пірнула у знайому стихію – теплу, м’яку, безпечну...
Згадуючи те, вона солодко мружила очі. Тягнула руки до стелі. Їй знову захотілося опинитися серед тих, які в ту ніч були поруч із нею.
Та де вони поділися? І хто вони були? Чи весь цей танок – лише витвір її, отруєної солодким ароматом дивних квітів у короні, свідомості?
Більше вона нічого не могла згадати. Поки що. Втім, вже впритул наблизилася до усіх відповідей.
Опівдні сонце стояло високо над дахом її будинку. Неймовірно хотілося спати... Віддатися у теплі обійми Морфея...
Як солодко...
(далі буде...)