самоїдство-2
Курінний — 30/06/2010 - 16:08
Збірка: самоїдство-2
У ПОРОЖНІЙ ХАТІ
Рамки зі стін
Чорно-білою пам’яттю
Сипляться порохом
Шашелем точені.
Хлопчик з очима
Століття минулого
Проситься в нині
І знову дивується,
Дівчина з квіткою
(Ще не зів’ялою!)
Крихта за крихтою –
В мрії зурочені,
Юне подружжя
На стільчику віденськім –
Залюби й заздрощі
Давньої вулиці.
Світлі овали
На сірому попелі
Сивого глянцю
Задуми забутої,
Ви ж не гадали,
Що буде так боляче
Поглядам вашим
Зі тла чорно-білого;
Ви ж не гадали,
Що буде так холодно
Й довго сльозам
До пилюги долішної.
Ваших очей
Непрозоре вже сяєво
Щезне, як тінь,
Поміж „завтра” зотлілого.
Світлі овали,
Що сипляться порохом,
Тихого протягу
Змертвленим порухом...
* * *
Самотносте, омано із оман,
Ти так природно манишся в обійми
І закликаєш спраглих до оаз...
І йдуть вони,
Й лишаються...
Не враз,
А вже коли, опоєні тобою,
Лежать і лічать незліченність зір
(Бо ж там над ними небо, а не стеля),
Враз усвідомлюють, що навкруги пустеля.
Лиш тиша поруч,
Як гарсон.
І ти,
І марево на сон...
Самотносте, пустельний доглядачу,
Лихим і хворим ти готуєш трунки,
Ти гоїш їх затятості і рани,
На ліжка стелиш давні сподівання,
Горня води підносиш повсякчас,
Але натомість пожираєш час.
Самотносте, остання з давніх подруг,
Бо тих нема, а ті вже вороги,
І хтось надії вибив до ноги.
Пригорнеш ти і видихнеш: „забудь!..”
Втекти від тебе, то либонь не подвиг,
А йти з тобою – то чумацький путь.
Самотносте, ти вища з нагород
І з вироків,
Понурий сірий пастир,
Котрий на паші згарищ тих пасе,
Які давно вже втратили усе.
Голубиш їх, беззахисних і злих,
Вони тобі вклоняються, як Богу,
Гуркочучи чобітьми об підлогу...
До тих,
Крізь жах бажань,
Крізь човгіт підошов,
Хто вже ні в просторі,
Ні в часі –
У прострації,
Приходиш ти, як черговий по станції,
І кажеш їм:
Ваш діліжанс пішов...
* * *
БУТТЯ
Вранці прокинутись млосно,
Наче з води,
Лишити зібгану постіль,
Зкашляти дим;
Випити з пінкою кави,
З’їсти омлет,
Цьомнути щічку ласкаво
І – уперед!
Вийти й, не менше – не більше,
– Перти свій хрест.
Не на Голготу (там інші)
– На Еверест!
* * *
ПАРАОЛІМПІЄЦЬ
Він біжить. Попри шпиги до млості,
Попри сліз закипілих купіль,
Поза біль, поза час, поза простір...
І тамуючи простір, як біль.
Він біжить. Попри глузи жорстокі.
Мов: Колода – у хаті б лежать!
Він біжить, як наслання, як докір
Нам, „нормальним”, які не біжать.
Він біжить, хижо зціпивши розпач,
Сатаніючи люто від мук,
Співчуття розганяючи врозтіч
Недоладними куксами рук.
Десь позаду сум’яття і сумнів,
І фантомного палища піч,
І родини розради розумні,
І діагноз, як темінь, як ніч...
Він біжить. Не втікає від долі –
Та чатує за стрічкою он.
Далі знову страждання і болі.
Та не зараз, бо він – чемпіон!
* * *
Було темно, і тихо, і м’яко,
І не мрячно й не лячно – ніяко.
Ні огнить, ні морозить до кості,
І землиця – рукою дістань,
Але десь ізійшло з високості,
І найшло, і промовило: Встань!
Я знітився, зашився у темінь:
Я не можу, у мене сім’я!
Я не криця, чи як там: не кремінь!
Я ж ніколи... хоч тут і ніяко...
Я просився, пручався і плакав...
Я не той...І чому, власне, я?
Але руки п’ялися вже горі,
І вже нігті шкреблися в граніт,
І вже дивно ясніло надворі...
То либонь розвиднялось на світ.
Я стогнав, із чола кривавицю
Обертало на кремінь і крицю,
На вустах запікався полин.
А до крові роз’ятрені руки
Люто рвали коліна з багнюки,
Мов коріння столітніх ялин...
* * *
НА БЕСЛАНСЬКУ КАТАСТРОФУ
Вересень, платтячка, ранці,
Банти, дзвінок...
Усмішки, очі, рум’янці,
Парти, урок...
Квітів багряних кривавих
Вир – круговерть...
Ручки, лінійки, пенали,
Зошити,
Смерть...
* * *
ВИ
Ваші зорі вам сипляться з неба у простягнуті руки
І як просо збігають крізь пальці
Зорі-просо вам сипляться з неба що розкраяне навпіл на блакитне і жовте
І збігають крізь пальці
Ваші сиві воли вперто тягнуть у небо одвічного плуга
В небо соколом розтяте навпіл на блакитне і жовте
Ваші руки що просо збігає крізь їх розчепірені пальці
Ваші руки лежать на чепігах і правлять у небо
В небо котре розкраяне навпіл
Ваші груди розкраяні навпіл блакитним надія й солоним чепіги
Ваші груди ковтають солоні дими від борні та солодкі від бортей
Ваші руки що просо збігає із них наче зорі що впали
Ваші руки підносять до рота солодкий ужинок що збігає між пальців
Залишаючи вам тільки порох і смуток
Ваші ноги стоять на калиновім листі що вмерло і впало
На огнистому листі що вмерло і впало на землю чужу і пекельну
На ту землю що родить волів і калину і просо і пісню
Дивну пісню що падає в серце мов зорі і збігає крізь пальці
На ту землю що нею ходив і її осінив Первозванний
Ви йдете по калині ви топчете листя і просо і пісню
Знов погоничі ваші крізь пекло ведуть вас в едеми
У едеми на небі що розтяте навпіл на блакитне і жовте
Що із нього вам падають зорі та збігають до решти крізь пальці
Ваші руки прикуті дрижать на одвічних чепігах
І не годні долонею ви стерти піт із чола неквапливо
Ви йдете за волами але ви не дивитесь в небо бо сієте просо
Ви не дивитесь в небо бо сієте просо у землю чужу і пекельну
Санчопанси ви сієте просо що може упало вам з неба
Може то і не просо а зорі упали вам з неба
З жовто-синього неба
Санчопанси куди то здрібнілі ведуть вас тепер донкіхоти
Ваші руки неначе прикуті лежать на одвічних чепігах
І століття збігають крізь пальці
* * *
Дві години кохання,
Неначе прогулянка бранцю.
Дві, як вічність і мить,
Решту хмуро волочать воли.
Знов охоплять тебе
Оксамитові лагідні ланці,
Але ти не умреш –
Дві години твоїми були.
Дві години ти рвав
Лютим псом нездійсненності муку.
Дві години ковтав
Відгоміння живої води.
Потопав, але знав:
Над поверхнею видно ще руку,
А коли і не видно –
Однаково: в прірву... туди...
Там труїли тебе
Пофарбовані в сонячність квіти,
Хвороблива жага
Уривала обітниць оброть,
Вентилятор волосся куйовдив
Ну майже, як вітер,
І відгонила кислим
Не першої свіжості плоть...
Там торкались тебе
Дратівливі безбарвні зіниці,
Над тобою гойдались
Гадюки знетеплених рук
І байдужі долоні,
Мов тихі приручені птиці,
Загортали у мрію,
Ти чув її здавлений гук.
Твоє давнє „одна!”
Закотилось покатом у закут
І кудись відлетіло
Оте світанкове „навік!”
І тебе не спинив
Ані докір, ні осуд, ні закид,
Ти не знітив себе
Недоречним тремтінням повік.
Дві години кохання...
Ти пив його ємно, таємно.
В Ніагару жбурляв
Невигойного „хочу” плоти.
Невгамовно, непевно,
Невиболено, невзаємно...
Дві години всього,
Бо за більше ти не заплатив...
* * *
„ЕКШЕН”
Мерзну в обіймах смішних цариць,
Фей сухоребрих пітьми і світла.
Падаю в твань і мене горілиць
Шпарять крізь шугу, ведуть зі світу.
Шпарко по ліктях шмагає гілля,
Наче крилята – телесиків гуси.
Киш, навіжені! Гайда, гиля!
Я ж не назавжди, ще повернуся.
Чоботи місять багно калабань.
Кришиться лід і мов пазурі – в небо.
Капнуло кров’ю на золото бань.
Полиск у вічі. Болить. Не треба...
Шуга за коміром тисне, мов кляп.
Скалки на грудях: дзелень, як медалі.
Це означає, що я ще не вкляк,
Можна мене шматувати далі.
Я не заплачу, всетерплячий віл.
Волю волам! – не гукну спроквола.
Волі моєї дрімає ще звір.
Крига моя не волає, квола.
Кволо-прозора і нудно-пісна.
Варт розтопити, та де огнище?
Господи, як запізнилась весна!
Треба виборсуватись на вище.
До суходолу – змокрів увесь.
Висотав жили цей бісів „екшен”.
Травень насущний дай нам днесь.
А далі літо
І буде легше...
* * *
Не вбий метелика нічного,
Котрий пильнує твій вогонь.
Між подорожників,
Обіч рудого шляху...
Роса втопила пил, спливає час,
Сочиться тихо з ери в еру,
Затулюєш діряву напівсферу,
Та зорі губляться в бур’ян.
Сьогодні, вчора...
Мудро гасне ватра,
І ти не в змозі наздогнати „завтра”,
І ти безсилий, голий перед ТИМИ,
Всіма...
Ось ти і він,
І вже нічого.
Спинись, не вбий метелика нічного,
Бо ще одна зоря умре в траву...
І світ не скрикне, гей і не помітить,
Але ТИ знатимеш і десь, між марноти,
У розпалі асфальтового раю,
Прихопить серце, видихнеш: „згораю...”
І погляд зойкне в безвість вітрову,
І вишнікров закапають в траву...
* * *
Чотири кроки я ступив
У темінь снів,
Чужих, брунатних, хижих...
Там лисий лис
Голодним псам псалми співав,
Та я не чув, я шепотів: „боюсь...”
У їх химерній хижі...
І був між тими синій пес,
Він біг за мною,
Мов огидний спогад
(Так, наче вкрав у когось портмоне)
І все кусав мене...
Фригідних фраз негідний сенс
Мені доводив синій пес,
На схилі снів,
На сконі слів,
У розпалі похмурих понеділків;
Бо від вівторків до неділь
Я вже не спав: ходив,
Благав, гатив
У сиві шиби пізніх породіль,
Розпачливо питав, чи не від мене...
Вагітні юнки реготали всмак,
Недопалки гасили в „пепсі-колі”,
І смачно цвіркали крізь зуби,
(Чи крізь долі).
І все було не там,
І те було не з тим,
Не так...
Бо я нікого не любив.
Лежав і м’яв пирій
І ранив пальці,
І кляв себе: бодай ти здох!..
А ще були зухвальці,
Які казали, що людина – Бог!
* * *
ВОКЗАЛЬНЕ
1
Люблю вокзали – солод і сміття,
Дитина плаче, а гармошка грає,
І димно, і ніхто тебе не знає;
І пахне пивом, але потом дужче,
Й усе минає, бо усе минуще…
Крізь вітер скло – то малолітній варвар.
І яблуко розчавлене об мармур…
2
Десь при вікні, край лавки
Вранішнього швидкого
Хтось відшукає скалки
Серця мого живого.
Десь у куті, край лавки,
В видимленій плацкарті,
І не зібрати скалки,
Не віднайти на карті…
* * *
ХВАЛА ЛІТОПИСЦЯМ
(фрагменти)
У келії, похмуреній, вологій,
Де зимно так і близько так до Бога,
Схилившись при тремкому свічнику,
Пресивий старець шкарубкою длонню
Пергамент пестив.
Скаржилось перо
На працьовитість нелюдима-старця,
Позаду тінь в пропасниці, чи в танці,
Зі стін похилих злизувала піт.
А він писав…
І знов іржали чалі
І вороні. Роти харчали бійні
І меч щитові кидався в обійми,
У сморід смерті реготав берсерк…
І ранок поставав, і день, і смерк,
Зіходив князь на золотий престіл…
І лій зі свічки скапував на стіл…
А він писав
(Років спливало не сто)
І у куті виводив твердо:
Нестор…
…………..
Літа-літа, сивіє літописець.
І знов зима, і на шибках волога,
І хтось шкребне, мовляв: паняй до Бога;
Та ще тремтить між пальцями перо.
Бува, сяйне десь променем з осоння,
То давній Нестор неземною длонню
Остереже товариша свого…
* * *
На вікнах леденіли сльози,
Ховалися шибки в мережі пітні літніх снів,
Губилися сліди дощів, меланхолій і втішних слів.
Вмирала осінь, сунули морози.
* * *
З перепалених струн,
З ексгумованих трун,
З безголосих отар щільнострижених рун;
З того давнього, димного, дивного плину,
Коли босою став я на ню, мов Перун,
Я не плакав, не плакав од захвату й щему…
Просто сипала мжа,
А чи дощ без ножа
Мене локшив на млу,
Бо не зналися ще ми.
З перепалених струн
Я сотав муліне,
Вишивав, а виходило більше хрестами.
Металевими, синіми, з вкрадених труб…
Журавлі над криницями – цямрини в зруб,
Майже хрестиком, ледве жар-птиці, як в мами…
З безголосих отар
Безволосих вождів
Витиналися тім’я, плескаті, мов брук,
Скліли взори крізь грані стаканів;
І гладкий яничар
„Вон с дорогі!” кричав,
Куцокрилий орел все співав – верещав
Між сідниць, провідниць і канканів.
І мені шепотіло: ти теж заспівай!
Ти ж хотів і не чутимеш болю.
Не боліло. Все ‘дно
Спочував: скоро дно.
Біль мій виболів, вибілів, виспів.
Я знеболів давно,
Ваша пісня гівно…
Зачекай, ти не чув іще приспів!
Юрми в’ярмлених лун
З ексгумованих трун,
Прогумованих душ
Непроникних – не руш!
І калинові спалахи в померку, в поросі.
Скропить кров’ю льодистою із-під чобіт…
Я знеболений вже, зневагомлений вже,
Як руна,
Як луна,
Як струна,
Як пір’їна!..
Мерлий вітер, сльота,
Рясти, весни, літа…
Я до смерті кохаю тебе,
Україна!
* * *
Між пальців бгаю пелюстки,
Холодних пролісків кістки.
Трощу листи, палю вістки,
В провалля турляю містки.
Седмиці, місяці, роки…
Топлюся в череві ріки.
Звідколи, скільки і поки?
Не знаю… Коситься стебло…
Згнило…
Зотліло…
Не було…
* * *
Фіолетові машини сунулись донизу плазом.
Наче купа мокрих змилків,
Ізгори ковзли узвозом.
Горобці на пішоходах крихти в сірому калюччі
Вишуковували ловко
Між скоринок помаранчів.
Сніг не йшов. Брикети бруку світло всотували вбоге
І шкарпетка вогка бгалась
В черевику крок за кроком.
Жовті пси снували сквером, лунко ляскаючи в шугу.
Пахло солодом і цвіллю,
І недопалками в урнах.
Я губився, нерозумний, в цьому клопітному тлумі
І ніхто на цілім світі
Не чекав мене додому…
* * *
Босоніж на скло, на уламки дзеркал.
Де в кожному очі, і очі, і очі…
Це карма, це тло, це ошкір, це оскал
Нездійснених дій, нездійсненних зурочень…
* * *
Нікому не даруйте душу,
Бездушним віршів не пишіть.
Я тіло плакати не змушу –
Воно не плаче без душі.
* * *
Дай-но, Боже, надій та терпцю ції
Ночі сивої понад країною.
Чому всі українські революції
Закінчуються руїною?
* * *
Не тече вже між пальців пісок, що відлічує лічені й вічні.
Не тече вже пісок, бо огруддя червонить його нетривких капілярів.
Не тече,
Не рече,
Гніт мордує плече;
Думка зойкне, втече
Од розтрощених вщерть,
Тих, рожевих колись, окулярів…
Не тече гіркота з ката вуст, як в кота,
Що лизнув потай з глека сметани.
З глека виллято вміст,
Кат човгнув на поміст…
На верхівці верби дике сонце жило.
Помолитись якби, аж до кого – жало
Хто з грудей суховір’я дістане?
Не тече вже між пальців пісок, що співав, опадаючи в сутінь.
Не тече вже пісок, на верхівці верби не співає приручене сонце.
Гаряче,
Гаряче…
Кат підставить плече.
Засльозить, запече…
Хай – жало не втече
Між огруддя тонких капілярів.
Серця випито вміст,
Брязне скло на поміст
З тих, рожевих колись, окулярів…
Не тече вже між пальців пісок – ним дбайливо впорошено плаху.
Не тече вже пісок, мертве сонце кричить,
На верхівці вербовій прикуте:
„Не благай – не втечем!”
Чом же так, не мечем?..
Направляє мовчун лезо бритви.
Ловко скропить зело…
Перше вийміть жало! –
Не життя вже прошу – лиш молитви!
* * *
ВТЕЧА
Правда ж, не холодно? Просто вітер долиною…
Просто ноги застудли трохи, і край.
Зараз, підбадьорю тебе сигаретою.
Ось остання, і запальничка – тримай!
Гадаєш, не знайдуть? Ми добре старалися.
Он за нами ні подиху, ні сліду нема.
Ми наче вже вмерли, наче й не народжувались.
Вибач, я не сказав: ще чотири дні і – зима.
Вибач, я більше не годен був зносити
Цілоденний човгіт їхніх клятих підошв.
Це, мов сидіти за склом, ув’язненим,
Помирати від спраги і бачити дощ…
Я не знав, що бувають такі непоборні мовчання.
В мене кидали словом – я ловив його, як монету.
Я вірив, що направду кожен має здійснити подвиг
І, що кохати можна тільки дівчину, яку звуть Джульєта.
Я вірив, що ангели злітають неодмінно в суботу,
Бо в неділю тато знаходив їх прегарний гостинець.
Знаєш, якщо роззутись – бігти легко й не боляче…
Пахне завтрашнім снігом чорний витомлений гостинець…
Вибач, я не сказав: соловейки вмовкнуть.
Ми не встигнемо – ті завжди приходять перші.
Смішно: я й досі, бува, сподіваюсь, що цієї суботи…
Не зважай – сподівань спорохнявіли верші…
Вибач, певно тебе покарають нещадно.
Та повір: ця завія – ще не найлютіша з завій.
Ось ангели прийдуть з кийками гумовими –
Асенізатори запліснявілих мрій…
* * *
ДРУЖИНІ
Ти моя скісність дощів,
Рутність барвінків,
Іншість закрайніх світів,
Золото інків,
Сонцість безсонних орбіт,
Видерність видри,
Заздрість хлопів і кобіт,
Тічність клепсидри.
Ти воркотіння і рик,
Спас і чугайстир.
Я ще до тебе не звик,
Райськісна айстро…
* * *
Зупинюся на березі – жовта вода
Закохає в стоглибисько нурту.
Не кусав я пізнання гіркого плода,
Бо невіра моя ще була молода,
Я плекав її, чорну і люту.
Над мочаром завісою сніг нависав
Та дощів’я копичилось мрячно.
Пізнання я гіркого плода не кусав –
Я вовчицю зтуманену сумніву ссав
І було мені холодно й лячно.
І тремтіли вуста, і лилося на діл,
І лизали з трави вовченята.
І на вітрові сльози робились тверді,
Я пролиску очей, наче сонцю, радів
І не знав, що здобутки – це втрати.
* * *
Чай у львівському потязі,
Ніч і горілка на столику в неспокійних сусідів.
Варто жити задля такого на світі, чи ні?
От випробую – якщо запросять...
Чорт, запрошують!
Я, утім, відмовляюсь...
Глибоководними рибами журно вогні пропливають
у заяложеному вікні нашого чудернацького
батискафа...
* * *
БАТЬКІВЩИНІ
І лежиш ти платиною струєних піль
Та знелюднених сіл струповиськом;
Тільки зрідка просиплеться зоряна сіль,
Тільки потяг − огнів струмовиськом
Вдалину, що мов пісня зніміла − пуста,
Що дітви поковтала рої.
Хворовито-жовтаво палають міста
Цілоніч, та вони не твої…
* * *
Звір, що не спить ніколи,
Правду ковтне й облуду.
Світла більше не буде,
Снігу більше не буде…
Травнів не буде й квітнів.
Жовтнів не буде й груднів…
З книги Буття невпинно
Котишся в книгу Суддів.
Прошепотіти „Отче…“
Встигне хіба ворожка.
Лишиться запах жінки
Й то лише трошки-трошки…
* * *
ХАДЖА
Цей страдний путь пустельним долом,
Одчайний відчай в ніч німу;
Спіраль часу зав’ється колом
І знов народишся ти кволим,
І знов здивуєшся всьому.
Казкові надять зір коралі,
Крамолять кралі й королі;
Ще не стоптав хаджа сандалі,
В клубок гадючаться спіралі
Й черва гадючиться в землі.
В церквах ще дзвони б’ють недільно,
Ще пси не мітили двори;
Гарчать на нас охрипло й дільно,
Але рипучо й безнадійно
Рипить Колесо Сансари.
І десь горять бібліотеки,
Джоконда плаче від ножа…
Із ночі в день, з варяг у греки,
Немов одвічний хадж до Мекки,
Де Мекка − змиг, а ти − хаджа…
* * *
Правда в кожного своя,
Тільки Істина єдина
Та не зна її людина…
(Правда в кожного своя,
Тільки Істина одна є
Та ніхто її не знає…)
* * *
Шосту ніч без кінця
Божевільний сміттяр
Божеволіє в кронах
Знекровлених верб;
Я шукаю тепло
У пивничках буття,
Але ранок не гріє −
Сміттяр йому герб.
Шосту ніч роздираються
Розтвори хмар,
Мов припнутий стою
Біля талого скла…
Око серця − сльоза,
Око втоми − слюда,
Я розлитий, немов та вода…
* * *
КИЇВ
Місто бенкетів закрепно-заторових,
Марні потуги негарних сугестій .
Символ епохи вогнів світлофорових –
Зебра, вчавучена у перехрестя.
* * *
ДУНАЙ
Зачепив реп'ях
Серце мовби ніж,
Як мале хлоп'я
Бігло босоніж.
Бігло підстрибом,
Бігло луками,
Поза болями,
Поза муками…
З чотирьох річок
Та до Пан-Ріки
Прилетіли чо-
тири ластівки.
Ти пташа-пташа
В річку не пірнай,
Від зими та в май
Хай пливе Дунай.
Все пливе Дунай
Та на сім проток,
Ой назад, у май,
Загубивсь квиток.
Ріс та ріс хлопчак,
Негаразди тяг.
Вже не босий, а
Вже у чоботях.
Та на кожному
Аж по сто пудів.
Де був зелен-луг,
Там бур'ян рудів.
З чотирьох річок
Та до Пан-Ріки
Прилетіли чо-
тири ластівки.
Ти пташа-пташа
В річку не пірнай,
Від зими та в май
Хай пливе Дунай.
Все пливе Дунай
Та на сім проток,
Ой назад, у май,
Загубивсь квиток.
Брів та брів убрід,
Аж зробився дід.
Знову босий був,
Бо позбувсь чобіт.
Та вже годі йти,
Бо вже видно край,
Бо дістався ти
До ріки Дунай…
З чотирьох річок
Та до Пан-Ріки
Прилетіли чо-
тири ластівки.
Ти пташа-пташа
В річку не пірнай,
Від зими та в май
Хай пливе Дунай.
Все пливе Дунай
Та на сім проток,
Ой назад, у май,
Загубивсь квиток…