самоїдство
Курінний — 20/06/2010 - 22:42
Збірка: самоїдство
Листопадило, ниділо, нудило
Десь у грудях і м’яло й мело;
Навкружиння гуділо і гудило,
Навіть гидило, навіть кляло.
І було так незаймано порожньо,
Як на стелі, в пустелі, (в раю?)
Раптом рипнули-скрикнули поручні,
Потім брама в оселю мою.
І легеньким повіяло протягом,
Майже духом, ба навіть теплом,
Як ото затеплиться за потягом,
Чи як бабка заб’ється за склом.
Ти прийшла (чи зійшла, чи навіялась)
Безтілесна, небесна, ясна.
Ти мінилась, манилась, промінилась...
Горевтішна, розкішна, рясна.
І за віщо мені ці проталини
У безмежжі замерзлих безлюдь?
Я питущий, пропащий, пропалений.
Мене гудять, женуть і клянуть.
Та пусте, вже пропечені іскрою,
Вже проіскрені скрізь ми з тобов!
Хай же цілому світові кісткою
Стане наша безпечна любов!
Листопадиш, стоплачеш, стопадаєш
В небопрірву – верши і гріши!
Поринаєш, злітаєш, відгадуєш –
Ще тривай, ще тримай, не спіши...
* * *
Моє слово не меч і не праща,
Не холодна байдужа краса;
Моє слово – то дівка гуляща,
Як же ваблять її тілеса!
* * *
Попелилося сонце на прузі,
Попелилося серце (чи хтозна?)
Як ішла ти в оточенні друзів,
Мовчазна і на диво серйозна.
Відступив, поступився, затнувся,
Скільки літ я тебе не торкаюсь!
Відступився, пустився, зігнувся.
От і нині комусь поступаюсь...
Пам’ятаєш: багаття між луків,
І вино і заквітчана постіль,
Шал любові, і губи і руки,
І цвіркун, і безмежжя, і простір...
Пам’ятаєш... докори, образи,
І підозри і кпинів уколи.
Ти мене розлюбила не зразу,
Я тебе, не надійся – ніколи.
Знаю, знаю: недужий, небравий,
Неласкавий, нелагідний, грубий,
Неправдивий, нечесний, неправий...
(Пам’ятаєш багаття і губи?)
І стояв я чужий і нічийний,
І на тебе дивився, сторонню...
Тільки погляд метнула нищівний,
Наче постріл контрольний у скроню...
* * *
Знову спогадів давній редут
Впав зруйнований.
Весь.
Забуваю, бо ти не тут –
Десь.
* * *
Кружки кружляють круки.
Крові жадають, чи кари.
Осокорів усохлі руки,
Наче звуки
Замерзлих сонетів,
Зціпеніло чекають смерті;
Хто грішив, то чекає муки,
Хто палив, то слави чекає.
Люто вихор шматує простір
І вчорашню бульварну газету.
Літо злито з бачка клозету.
Ми ж бо гості...
Чекаю на муки
Бо грішив. Не чекаю слави.
Кепські справи –
Не втікаю, чекаю в покорі.
Он над паліччям осокорів,
Мов конвойні, кружляють круки...
* * *
Нахиляюсь, торкаюсь віїв,
І неквапно, нервійно, не зразу,
Спраглих губ моїх суховії
Упірнають у тиху оазу.
Ось безодня – бездоння і безмір,
Перехоплює дух від падіння.
Мить – і вже розчинюся і щезну
В снобажаннях або в сновидіннях.
Ось зіниці у карій короні,
Там огниться чуттів стоголосся.
Обережно зсуваю до скроні
Неслухняне пасемко волосся.
Перенісся м’яка сідловинка,
Ледьтремтіння у кутиках рота,
Брівки місяцева половинка…
Все досяжне, осяжне, навпроти…
Десь над світом замети й завії,
Я ж, сповитий жагою заложник,
Заблукаю у паростях віїв –
Неуважний хмільний подорожник.
* * *
КОСА
У люту ніч, коли лихе на спомині,
І хуга завиває десь у комині,
У двері постук: три і знову три.
Іди, – кажу собі, – та шмарклі втри.
Чого тремтиш? То може просто кішка.
Брехня. Я знаю це. Та легше трішки.
Іду. Що крок, то рік, іще – десятиліття,
І вишня об вікно ламає віття.
Вікно бринить.
А кров? Чи цибенить?
Моя як лід, як вишня на морозі,
Бо відаю, хто на порозі.
І відчиняю.
Так собі: сіренька,
І невисока і немолоденька.
Зайшла, ну буцім, просто прикурити.
Це так себе силкуюсь обдурити
І знаю, що не вийде в мене, ні!
Але ж кортить сховатися в брехні!
І удаю, що не пізнав:
– Ти хто? Мов кашель:
– Смерть!
І ноги наче з вати…
Лишилось тільки зіронізувати:
– А де ж коса? – питаю.
І вже хилюсь, корюся, упокорююсь…
Вона те бачить і мені:
– І так упораюсь!
* * *
МУЗИКА
Коли музика будить в тобі
Ненароком загублений спогад,
Ти ховаєш стривожений погляд
У байдужій строкатій юрбі.
І тамуєш поквапну ходу,
І гадаєш: чим серце зігріте,
Може залишок давнього літа
Я у ньому сьогодні знайду?
І пригадуєш, скільки годин,
Скільки днів затамованим чаром
Та мелодія в серці звучала,
Але ж ти був тоді не один.
Бо ще осінь не стала в журбі,
Опустивши долоні в листопад,
Бо не став іще спогадом спогад,
Той, що музика будить в тобі.
* * *
СНІГ
Ти ще продовжуєш з’являтися мені
Бува в передсвітанковому сні,
Але від цього сон вже не тіка,
Хоч ти така ж самісінька, така,
Яка була минулої весни,
Як ще тоді приходила у сни.
Здається, час твою красу лиш множить,
Але тепер мене це не тривожить,
Як не тривожить вранці навесні
Лапатий білий березневий сніг…
* * *
До мене Бог і Ти, одразу
Прийшли. Упав я вам до ніг,
І сумнів кинув, як заразу,
І сум і сон свій за поріг.
Та Ти мене хотіла всього
І я, знеможений, коривсь,
Але не забував про Бога, –
Я милувався і моливсь.
І Ти пішла. Твою дорогу
Прокляв, не бачачи вини.
Але не стало в мене й Бога.
Лишились тернії й терни.
І знов ходжу я нехрещений,
І над хрещеними сміюсь.
Прости мене і я , прощений,
Змилуюсь, змилуюсь, змолюсь.
* * *
Чи продовжиться літо, чи врешті
Відцвітуть, наче мрії мої,
І червоні червневі черешні,
І липневі липові гаї?
Ніч в’язка, мов пахуча олія,
Затікає в шпарини й кутки…
Пух тополі мощу в узголів’я,
Листопадовий лист під боки.
Та мені не заснути до ранку,
Бо куди не тікай, всеодно –
Осінь, наче зрадлива коханка,
Зашурхоче дощем у вікно.
Відчиню і промовлю: Нарешті!
А подумаю : Мрії мої!
Де ви червня червоні черешні!?
Де ви липня липові гаї!?
* * *
Ти схожа на серпневу ніч.
Така ж неквапна і спокійна,
Така ж холодна й непокірна,
Так само повна протиріч.
Серпнева ніч: прозорість неба,
Падіння яблук, лиск очей,
Падіння одягу з плечей,
Падіння в ніч, падіння в тебе.
Ти схожа на серпневу ніч.
Така ж терпка й холоднороса,
Глибокоока й чорнокоса,
І в глибині – горіння свіч!
Ні, ти не жінка! В тому й річ,
Що не дожить мені до ранку –
Ти поглинаєш без останку,
І я біжу тобі навстріч…
Ти схожа на серпневу ніч.
* * *
Дні минуть безсилі і безсині,
Ляже ніч на землю п’ятірнею,
І тумани тупо і всесильно
Попливуть над гострою стернею.
Сяде ворон і прогнеться гілка.
Лист паде – земля на те попросить.
За вікном стоїть самотня жінка –
Осінь.
* * *
Дві жінки – жінка дня і жінка ночі
У мріях нам являються щодня.
Одна поваги й відданості хоче,
Розумна і проста. Це жінка дня.
А друга – то падіння в глибину,
Палкої плоті жадібне жадання.
Як ці дві жінки зіллються в одну,
Ото і називається: кохання.
* * *
Дозволь, я поведу тебе під руку
У біле поле, в тихий снігопад;
Дозволь, я прожену від тебе муку,
І хай не повертається назад.
Пухка зима повільно й урочисто
Сховає слід, неначе жар зола,
І біла ковдра, неймовірно чиста,
Укриє наші змучені тіла.
Ми довго йшли холодною сльотою,
Нога в пітьмі ламала перший лід.
Ти грішною була й була святою,
Вела вперед і пленталась услід.
Минали дні, гарячі і холодні,
Лили дощі осінньої пори;
Щодень углиб росла життя безодня,
Щодень зростала пам’ять догори.
Навіщо світ такий прямолінійний? –
Зворотний шлях не діждеться мене.
Щоразу рай – далекий і біблійний,
Щоразу пекло – поруч і земне!
Хоча вини моєї в тім немає,
А може й є. Залишимо сльоту!
Ні, я не пропоную тобі раю.
Я тільки пропоную чистоту!
Вже он і час, втомившись ідучи, став.
Чи циферблат негода замела.
Пухка зима повільно й урочисто
Змете наш слід, і сніг немов зола…
* * *
ПРОЩАЛЬНИЙ НАПИС
Забудь і коней вороття
Не бий у боки стременами,
Бо не зупиниться життя
З тим, що минулося між нами.
Пожовкле листя відлетить.
Натомість виросте зелене…
Не засмути щасливу мить
Зів’ялим спогадом про мене.
* * *
ЗИМОВИЙ ПЛЯЖ
О, цей засніжений пляж!
Вибілений і безгрішний.
Я його пам’ятаю іншим,
Але може то був міраж.
Капало сонце в пісок,
Десь верещали діти
І виходили афродіти,
Ніжку ставлячи на носок.
Нині тут сніг і сум,
На морозі палають вуха.
Звівши комір, крізь завірюху,
Спогад теплий несу…
* * *
Пробач мене за мимовільну зраду,
Для зради я і привід не давав,
Як не давав собі хмільному раду,
Коли нагнувся і поцілував
Її коліна…
Ночі і світанки
Влили до вуст рожевої роси!
І ти мене забути не проси –
Я не лякливий слинявий коханець.
Скоріше я невиліковний бранець,
Довічний раб одвічної краси!
Я раб краси.
Я з того покоління,
Яке розбило бюсти на каміння
Брехливих ідолів. Розгублене єство…
Та є краса – єдине божество
Достойне ще колінопреклоніння!
Ти бачила, як ластівка грайлива
П’є воду, розігнавшись на льоту?
Не буде річки – навіть у сльоту
Вона від спраги змучена загине.
Хай хоч маленьким тихим озерцем
Живе краса!
І, щоб не оступитись,
Я мушу нахилитись і напитись.
Я раб краси. Не лай мене за це.
* * *
Пахучим трунком пахощі пливли,
Замріяно цвіли маслини червня,
А ми перекидалися знічев’я
Словами, що ,як вишні, одцвіли.
Але на вишнях тільки пустоцвіт,
А у словах – знервованість і втома;
І ти, така буденна і знайома,
І я, такий ображений на світ.
Навіщо ми пережили сніги?
Навіщо ми пішли в зелене літо?
Нас остудили дикі первоцвіти
І жар кохання вже не до снаги.
Як пам’ять незабутньої зими,
Нам тополиний пух лягав на плечі.
Та надто пізно, надто не до речі,
Бо вже у літі розчинились ми…
* * *
От і ще одна ніч без тебе.
Я її проганяю, чужу.
Вона йде, понуривши небо,
Наче голову, за межу.
Відчуває свою провину –
Ми ж із нею були одні.
А ти де, моя єдина?
Твої які ночі і дні?
Чути часу бадьорий цокіт –
Заклопотаний день іде.
А навіщо мені той клопіт,
Коли в ньому немає тебе?
І нема на землі прихистку,
І нема прощення з небес,
Тільки спогадів давню кістку
Гризу, як бродячий пес.
Мугичу сумні мотиви,
Гортаю старі листи.
Нема в мене альтернативи.
У мене є тільки ти.
Але годі себе катувати,
Поринаю у світ пропащий.
Просто знову буду чекати.
Це я вмію робити найкраще.
* * *
РЕТРО
Свистить заклично чайник на вогні.
Муркоче мирно кішка на підлозі.
Годинник час карбує на стіні,
Вночі і вдень. Неначе у знемозі
Скупий король карбує таляри.
Вже сім міхів набив сердега злота.
Гей, зупинись, вернися, повтори!
Ні, не стає, не слухає, сволота!
Все цок та цок… На скронях сивина,
У грудях тисне, нидіє у серці.
Похмурий біль, що суне як мана,
І втомлене обличчя у люстерці…
А де ж вони, ті сонячні літа?
Коли було: від усмішки яснієш;
Коли здавалось, не ходив – літав,
Не вмів та міг, а зараз, хоч і вмієш…
Немов учора мав ще при собі
І шал і хист, і бігав до дівчинки,
І годен був на дружбу і на бій,
І на любов, і на шалені вчинки…
Носив „болонью”, мріяв про „джерсі”,
Мугикав „Бітлз”, Висоцького й „Смерічку”,
І за чотири роки, як усі,
Виконував чергову п’ятирічку.
Профком, партком, і черги й дефіцит,
І кисле пиво й премія в бригаді.
На паливний – дістати антрацит,
І прапори червоні на параді…
Минуло все. Сидиш у напівсні,
Бухикаєш у теплий комір светра.
І вже твої улюблені пісні
Звучать нечасто у програмі „ретро”.
І ретросни шкребуться у вікно,
І ретросум постукує у скроні,
І потяг твій вже не „ швидкий” давно,
І ти один на дощовім пероні...
* * *