На трьох...
Міла Рошена — 22/05/2010 - 22:22
Збірка: Унеборання
Я ніколи не боялась дощів…авжеж - доволі дивне твердження, особливо як для власне цього химерного переплету світів, какафонії, що аж впивається в очі своєю безглуздістю нікому не потрібних самовиражень. Добре, що я не самотня. А буває, подивишся на міксовані зграї романтиків, мазохістів, слюньтяїв, на скляні очі і поморщені мізки і відчуваєш холод, особливо такий як сьогодні. Вони морозять, навіть коли я помираю влітку від спеки- досить зайти в такий гурт- і льодяні обійми гарантовані. Але я не сама. Як добре!!! Цікаво, а інші бояться дощів? І це зовсім не смішно ! Просто в них можна назавжди втопитись, у воді, яка навколо - в калюжах, промоклих шкарпетках, свіжих сигаретах, прилиплому волоссі, віях, а скільки неба!!!Отак перевиконаєш план один раз і ти вже не а сухенькій землі, дощ просочиться в тебе, досягне твоїх прихованих поличок і заляже там… і тобі завжди буде мокро і сиро, особливо, коли ітимуть дощі. Але я не сама!! І мій страх в надійних руках, які я завжди цілую.
Я просто не люблю вітру ! А краплини хороші.. вони вміють втамовувати почуття життя,- часом вони надто відчутні , якось аж нереально пекучі , але водичка присипляє їх , сточує леза і я дихаю. От би позбутися цих жалючих поривів…я не книга для них, яку можна поперечитувати, розмотуючи рани ! Ооо…здається , стихає… а дощ хай пиляє мене, вишкрібає поганство.., я хочу піку всього (як завжди ) виколихатись на межі і показати фак усіх маріонеткам, які ще кохають казочки в своїх прокурених часопросторах!
Здається, світло блимає, тьмяніє, і він скоро вийде, і побачить що я гідна його, що я вища за всіх цих насуплених ксероксів збочених лишками режиму, а , може , це дощ погустішав і місяць заступає пеленою..ні, я вистою!!,та й бетон такий же сірий як і їхні очі в моменти віртуального екстазу і непрогрітий, який же він не прогрітий !!чого вилупився ? заздрість бере під своєю брезентовою шкірою , що мене обціловує дощ? А що ти скажеш, коли побачиш квіти на моєму тілі? яскраві, палаюче червоні, отут біля пупка..не хочеш подивитися? це все його любов!! і фон для них небесно блакитний , і наче вечірнє небо розмазаний синюватими фарбами . Шкода, що синій жовтіє, хоч як приємно!!так приємно, що постійне малювання дає йому стільки задоволення, я бачачи як горять його очі, як насолода труситься в його погляді, рвется зойками і мені стає добре! Я знаю, що мої схлипи заставляють його плакати, і я вищу, кричу, ридаю від пензлів аби лише він торкнувся мене своїми руками і майже бездиханну полив дощем.
Мене трусить очікування. Здається, губи стали врешті сухі, та й порозсипалися по небу ці колючі крихти, на які він так любить заглядатися…я б позгрібала їх у найсмердючіший смітник- хай покажуть там на що вони здатні!!а мені не потрібно їх пафосу, я просто тут приляжу. Добре , що болить- так навіть тут я його відчуваю…дощ знову вливається в мене.
І виливається ,особливо із розпухлих ран, вимитих і яскраво рожевих. Кров вже давно розчинилась : спочатку на губах, потім асфальті, а далі я не знаю куди вона витече - може якісь залишки нюхатимуть каналізаційні миші, або черв’ячки що вже повитикали свої голівки і крутяться голодні і вдоволені, чекаючи на щось таке як зараз я .
Але в мене є він . І це зараз мене найбільше гріє , особливо спогади про один сонячний день на берегу маленької річки , де багато –багато кетяхів очерету горіли про моє щастя.Тоді я стала іншою, новою, після цього дня мене переслідують вражені погляди , в моїх очах знаходять те, про що бояться навіть мовчати, і завжди проходять далі…Цей день вивірив усі мої таємниці і я вперше зненавиділа, а через годину, коли остаточно опритомніла від липкої і трохи запеклої крові – відчула , що моя сповідь відійшла в минуле, і мені нема вже про що боліти, перекручувати, чим ніяковіти і гризти себе- саме з цього моменту я перетворилась на витвір майстра, чия душа спочатку розчавлена його сильними руками, потім вислизнула на зраненість і закарбувала її. Назавжди пошрамована я стою тепер тут, свідома своєї вищості і любові.
Ми разом . завжди.. навіть коли я віддаюсь дощу- всеодно він тримає мене біля себе-погляд , слух, смак- мій рух і мій простір, поділений , дарований , напоєний стражданнями і глухими посмішками таких розмочених і сліпих вечорів.Лише з ним я стверджуюсь вповні, наче місяць - ним безплідна і заплоджена - я прибоєм змиваю і намиваю себе з цього давно перекорченого світу. На його шиї пульсує солодка жилка такої ж липкої речовини, яку вдихають вітри і якою напиваються дикі пси, речовини, яку дають безкоштовно і за яку помирають, речовини, яка передосліджена і перенасичена нагородами чуттєвості і моралі , яку поховала цивілізація , ще тоді, коли надумала відкрити небесні ворота. Може варто було це зробити- висипати раз і назавжди недогорілі мрії людей, які не знають , що з власним життям можна щось колись зробити, жбурнути ці недопалки ночей на первісні смітники і тикнути всіх носом в правду. В справжність, яка виринає з кожної моєї клітинки і повзе в душі, дереться в них своїми дертими нігтями, які вже колупали землю і пробували як то бути там, звідки виростають лілії.
Я його мінус, а він мій нуль. разом ми ключ , а без нього я назавжди застряну в скважині. Я ним очищена і вичищена, моє тіло як вмістилище оголеного духу готове лише до нього, навіть під цими зрання народженими краплями нового потопу.
Вода колись фарбувалась моєю ногою, вогонь годувався нею - так він зробив мене часткою стихій, просіяв мою плоть між молекулами життя і тепла і її не стало. Вони скористались мною для цього світу, а натомість дали мені лише його. І я не самотня. Просто, коли зараз я не відчуваю свого тіла-вогонь горить лиш у вікні, де сидить він. Але я вдоволена тим-що завдяки моїй плоті він пломенить для нього.
І мій мінус не ділиться, не дозволяє ділитись і не дасть цього зробити, навіть цьому маленькому і ніжному створінні, яке я залишила під дверима заспиртованих обов’язків − якось він приніс собі ще одну мене. Але цьому простору нічим вже годувати звершеність ще раз, він вичерпав себе , ще коли я віддала половину свого зору його талісману. І я знала, що вона втопиться в дощі, колись –точно, бо він не дав би їй себе ще раз, бо вже не випускають отрути, яка пахла гниллю, і стадії його перших експериментів просто перетворились в традиції, вічно свіжий і пахучий, його кості достатньо добрі лише для мене, а ця душа хай буде оточена рожевими каракулями її напахчених сторінок.
Світло погасло. Дощем вже майже не пахне, хіба що я –пропахтилась і ввібрала в себе всі мрії , які недолетіли до небес і випали із краплинами, роблячи їх ще важчими…Він вийшов, притянув мене до себе, я поцілувала його руки і мої очі закрились від насолоди , моменту , коли ключ знаходить свою скважину і вертиться в ній, моменту , коли ти знаєш, що двері відкриваються лише один раз,і єдиний раз закриваються , а ти лише засіб, яким колись таки провернуть вже напевно.
Оо!!я знову на цій межі - від нової ініціації, синішої фарби і червонішого м’яса і вже без голосу, бо і він у нього. Я спотикаюсь на своїх трьох, падаю, але він біля мене, він не дасть мені відстати від нього, він сильніше шарпає за шнурок, горло прорізає нова хвиля ініціації, я бачу душі, які назавжди тонуть в моєму оці, бо мене вже не поглинають дощі, бо я вища за вас, за ваші приголомшені і безплідні погляди, бо я знаю як виглядає початок піку і я постійно на ньому і я живу болем, постійним і вросшим в мене як частка плоті , яка розчинилась для вас. Я на землі і у вашій плоті, бо може саме мене ви вдихаєте вранці біля метро чи на вікенд біля річки з гарячим очеретом, я винагороджена ним, а він мотузкою, для якої я ключ, який колись таки вийде на абсолютну ініціацію.