тягучий полон безсоння
Gloria — 4/05/2010 - 01:36
Вони дивляться на мене своїми голодними і чорними очима з кутка стола. Такі жорстокі.... комп'ютерно рівні і нудно прямі губляться між собою в компактних рядках і жахають мене.
Стараюсь не дивитись в ту сторону, де глибини гістології хочуть проковтнути мене у свій тягучий і безсонний полон. Чорт..... важко признатись собі, що таки прийдеться простягнути руку назустріч страху і підсунути цю кляту книгу ближче....
Тверда обкладинка стерла кільце краплин кави, які ще донедавна так комфортно давали надію на щось хороше серед цієї тихої і, здавалось, вічної ночі.
Пальці ковзають по столу, намагаючись знайти якийсь цікавий пердмет... аби лиш на секудну забути про сьогоднішню втому. Пилочка! Мммм... ідея цікава... тільки нігті-от в порядку на диво))) телефон.? Мда... всі нормальні люди уже сплять, ні з ким навіть поговорити.. ех.. ця чашка з кави.. занести б її на кухню.
Я взяла її в руки і навіть вже готова підвестись... але неохочий рух голови змусив погляд натрапити на причину мого безсоння. Ці літери знов так голодно дивляться на мене, що здається, якщо б не були прикованими до паперу, то вискочили б і ще довго плентались за мною у ві сні, насилаючи жахи й кошмари.
Я злізла з-за столу і лягла прямо на м'який килим. Зараз я дивлюсь на відблиски світла фар чужої машини на своїй стелі. Я і поняття не маю що станеться зі мною завтра... чи наступного тижня.... але точно знаю, що ті кляті букви переслідуватимуть мене ще довго... навіть після модулю...
Хочеться так пролежати до ранку. Наодинці з собою. Поринути з головою у свій маленький прекрасний світ під мелодійні акорди божественої музики. Проте... Я боюсь. Боюсь що це може мені мені набриднути... а це так гарно... не хочу. Але так завжди стається! Все набридає. Тому цей час стає про*раним на всіляку чортівню, а потім жалієш про нього. Дарма використаний час не повернеш.. а жаль.
хм.... так приємно.... м'які ворсинки килима проникають поміж пальці, викликаючи дивний лоскіт... оО ця пісня... ми слухали її тоді....
Не знаю скільки я так пролежала. В голову лізли несподівані думки і дурні спогади. В одну мить перед очима постали ці літери... до нудоти рівні і компактні... але тепер вони якісь інші. Вони більше не викликають страху. «і це все, що мені було потрібно?»,- пролунало в голові і вмить же зникло у глухих закутках мозку. Я підвелась.
Потібно було всього лиш бути готовою.