Помічник Харона
Василь Триндюк — 29/04/2010 - 13:52
А чи знаєте ви, що ж таке небіжчик? Ну, звичайно ж. А чи є серед вас такий, хто при виді небіжчика не відчує хоч би трохи, якщо не страху, то хоч деякого занепокоєння? Отож бо, що немає. А чому? Бо немає звички милуватися на таке. А, як є звичка то, небіжчик хвилює тебе не більше ніж отой стілець, що під стіною, чи колода надворі. Кажете, що й я такий як ви. Неправда, я -то інше. Я, взагалі, можна сказати, сам помічник Харона.
-Якого хрона?
-Та не хрона, а Харона, дерьовня, давньогрецького перевізника мертвих душ через ріку, що відділяє підземний світ від світу білого. Як став? Дослужився, звичайно! А, ти, що думав, на дурницю така честь? Отож бо! Розказати? Просите? Тільки не перебивати! Ну то прядіть вухами та слухайте!
Сплю я одного разу вночі та й сплю. Аж, раптом, вже під ранок стук у вікно.
-Василю! Василю! - лунає.
Піднявся, вдягнувся та й виходжу у двір. А там Гальюн. Ну, не корабельний нужник, звичайно, а сусідка Галина на прізвисько Гальюн. Та, знаєте, ви її всі. У старого Перерепенка в хаті живе. Той родичів не мав, то хату їй за доглядання й заповів. Ото й живе тепер Галька там.
-Ну, й чого тобі надо серед ночі? - питаю.
-Толька помер, - відповіла вона хрипко.
-Тольян? (це її приймак і його так по вуличному кличуть)
-Да.
-Яке горе, яке горе... Горе-то, воно горе, ну, а я ж тут до чого?
-Надо тіло в район везти на розтин.
-Ну, то й вези собі на здоров`я.
-У нас же нічим, а родичі його не хочуть, кажуть, що тільки із моргу ховати заберуть.
-Родичі не хочуть, а я, значить, хочу? Та пішла, ти, вибачте, до кози у тріщину, дорогая. Та, стій, -подумки кажу собі. Розійшовся, як штани на жопі, у жінки горе, а ти…Треба ж допомогти. У тебе ж таке добре серце…Стоп. Тільки грамотно, Васю. Не передай куті меду. Це значить, щоб і собі не в убиток.
-А інші сусіди що? –вже співчутливо питаю.
-Так ні в кого ж машини немає. Василь Терентійович, відвези, бо більше ж зовсім нікому.
Я не знайшовся що відповісти, бо не знав тоді, що в таких випадках везти повинен дільничний міліціонер. Отож і мовчу. Чекаю її ініціатив. Вона теж мовчить. Мабуть ще чекає “халяви”.
Давай–давай. У мене довго чекати буде. Чи я не син своїй землі? Можу взагалі спати піти. Вареничків із сиром звечора - бо поїв, так гарно сплю після них… Тільки душно якось після вареничків спати. Не те, щоб душило, скоріш носом дихати нічим… Ні, …піду я, таки, спати. Коротше, відкриваю вже рота, щоб сказати, що двигун машини розібрав…
Аж, тут, вона й каже, - видко, зрозуміла, що дурниця, насьогодні забариться, тобто, халяви вєк нє відать:
Толя ружжо німецьке тобі віддати заповідав, як помре. Він мені давно це сказав, а я, дурепа, досі мовчала, то, тепер – бери собі, воно твоє.
От вже й теплішає. Трохи.
-Та, що ти все про те ружжо, та я, за рідного сусіда й так на все готов. Бігом неси ружжо сюди, бо спізнимося, - швиденько додаю.
Ну, Гальюн тут же й принесла. А я, відніс його до свого мисливського сейфу.
Ну везти, так везти. Нашвидку зібрався, завів і прогрів “Москвича” та й під`їхав до гальюнячого подвору. Зайшов пригинаючись до хати, а вона, себто Гальюн, вже покійника обмила та для моргу, щоб там поховальний костюм не вкрали, у старий спортивний одягла. Поки заходив виникла в мене ідея яким макаром Тольяна повеземо. А ми, просто посадимо його на задні сидіння. І, хоч самі сидіння я ще, як зерно возив, зняв, а поставити забув, то й нічого, сідало ж вже не відсидить він там. І, ще й сумками обіпремо та мішками порожніми, щоб дорогою не впав. Бо, якщо дуже виваляється в пилюці, можуть й до трупарні нашого спортсмена не прийняти. А що? Йому ж, вже однаково, а мені менше за нього руками братися, та й після зерна не прибирав я ще в машині.
Отож, так і зробили. Сидить Тольян, як живий, на дорогу мертвим оком косує, очі не закриваються, прогавила Галька, щоб вчасно закрити. Ну, то, хоч моргати єхидно, як за життя не буде. Відморгався назавжди-бо.
Ну, їхати так їхати. Сідаю за кермо. Дивлюсь, а Гальюн щось мнеться й не сідає. Ага, ще чогось треба їй… Та й я не поспішаю, сиджу чухаю... Ой, як люблю я всмак почухатися, ой люблю... Аж катарсис прямо нападає, як добре почухаюся.
-Який барбарис? Ти що? Та заберіть від мене Федька, мало того, що буквар у школі не подужав засвоїти, так ще й глухий, мов пень. Будеш мовчати? Ото й мовчи, всеодно, говори тобі–не говори, а результат один: тільки цигарок у кишені меншає! У тебе ж ніколи немає своїх. Льготник!
А для тих, хто не глухий, скажу, що катарсис – це в давніх греків такий стан, коли так добре, що аж власне минуле забуваєш.
Да, то, відм`ялася вона, всмислі Гальюн, та й каже, щоб я їхав сам, а вона тим часом готуватися до поховання буде.
-Да, -каже, згадала, Тольян, тобі до ружжа й сейф з усім начинням заповідав.
-Ага,-кажу. Пішли покажеш. І ключі давай. Забрав я в неї ключі, замкнув сейф, взяв зошит з документами Тольяна для лікарів, трупарів та ментярів. Сів у машину, підморгнув небіжчику й сказав:
Ну, що, сусідонько? -Поєхалі!
Отож, виїжджаємо за село, світає вже, а на узбіччі якісь люди до міста голосують. Подумав я, що у машині ще для трьох місце знайдеться. От і добре. Добре, гроші за бензин поверну, везьот. Підїжджаю. О, а то стоїть стара Лепетиха, з сином Петькою, Нон Стопом на таке в селі незвичне підганяйло вуличне та торбами й клунками. Ну, Петько, як завжди вже п`яненький аж хилитається, нон стоп бо киряє!
-Мовчиш, Федько, хоч й іноземні, але такі знайомі слова? Іще б не мовчав, разом з Нон Стопом зовсім незрідка п`єте. Ось вам і зелений змій. Як Федьці освітнього рівня допідкував.
Ну, то що ж, двоє, звичайно не троє, але теж гроші. Став, відчиняє Лепетиха дверцята й говорить:
Здрастє, здрастє.
І Петька її, теж, щось вітальне промурмотів.
-Здрастє”, -поздоровкався й я. І питаю:
До міста? - Візьму по дві гривні.
–Годиться, - відповіла Лепетиха.
–Оті два клунки у багажник, інше у салон, -покерував погрузкою.
–А, то Тольян з тобою? От хамлюга п`янський, не поздоровкався. – Петька, сідай до нього, тільки дивись там, побачу, що дудлите – порву кожного на два полушарія!
–Та цитьте, ви, мамо, я ж Вам не маленький, - вибрикнув на маму Нон Стоп.
–Був маленький – легше було, ханига. - Хоч дочка у мене в порядку, - це вже до мене.
Тим часом, рушили ми та й їдемо.
-До дочки в інститут? -питаю.
-Ага, до Полечки. Зібрала їй попоїсти, що є. Що немає, того докупила. Довеземо. Вчиться, моє золотко, ще цілий рік залишилося.
-А, потім куди? Інститут же, вибачаюся, копито-балєтний та ще й у приміщенні колишнього дитячого садочку гніздиться?
–Він то, конєшно, часний , може й копито–балєтний і, як ти кажеш, у яслах розташований, але від дому близько, та й не так дорого як у государственному. Якось воно буде, хай спочатку довчиться, потім вже будемо про її роботу думати.
–Ага, -підгалдикую, а сам на задні сидіння поглядаю. І, що ж там Тольян з Нон Стопом поробляють? -Сплять хлопці. Тільки один мертвим сном, а другий –п`яним. Й зовні майже однакові. Мм…да… філософія…
А Лепетиха тим часом перейшла, такби мовити, на проблему виховання свого сина.
-От мій Петько. Хороший хлопець. Ну, ти ж його знаєш.
-Та знаю, згоден.
–А, бач, який п`яниця, все друзі й друзі в кукурудзі, а я стара вже. Несила розігнати цю банду. От, ти, Тольян, скажи мені, заразо, що й тобі від Петюнчика мого потрібно?-переключилася вона вже на безпробудно сплячого спортсмена.
-Чого ж і ти його споюєш? Га? Мовчиш? Та ти завжди мовчиш, тхоряча мордо. Ми ж з твоїми батьками дружили. Нормальні і порядні люди. В кого ж ти, потвора, таке вдалося? Мовчиш? А що ж ти можеш мені,… матері, сказати?
Вірите, всю дорогу вона його крила, та так щільно, що й слова малого не втулиш. Навіть, якби живий був Тольян, навряд чи зміг би щось відповісти, Лепетиха ж бо, кого хочеш перелепече.
Коротше, висадив я їх перед райцентром, де поворот на той дитсадок з вищою освітою, взяв гроші, та й далі. Да, а баба Лепетиха, потім як взнала, що то вона з мертвим Тольяном розбиралася, зо два роки зі мною не здоровкалася, так ображалася. Потім простила, але про те - вже іншим разом.
Отак воно, значить, а ми з Тольяном тим часом уже й у райцентрі. Під`їжджаємо до моргу, а там саме ремонт лежаків та холодильника. Ще й лікар-трупоріз у декретній відпустці, коротше, не беруть Тольяна, аж зовсім. Лишень кажуть:
А, їжджайте-но ви в область.
Хорошенькоє дєло. До міста наче б і недалеко, але там перед мостом пост ДАІ. Та й по місту ДАІшників, мов тих стервятників. А, що в салоні маємо? -Отож. Ой, спинять, чує мое серце, спинять. А у мене ще й ручник на „Москвичі” не держить і вогнегасника немає...
Робити нічого, не везти ж Тольяна додому, як брав. Гальюн може ружжо з сейфом назад затребувать. І може досить убєдітельно це подати. Язик у неї, правда, не рівня Лепетисі, але теж крупнокаліберний і з розривними дулями. Я, хоч і сам Триндюк, але… Ммм…, да… Сиджу, ото, у машині під райлікарнею і, отож, й над всім цим розмірковую… невесело.
Аж ось, підійшов до машини якийсь дядечко й постукав мені у водійське віконце. Я й напіввідкрив його. Тут він і каже:.
-Здрасьтє!
-Прівєт! – відповідаю.
-В моргє сказали, что ти в город?
-А що?
-Падвезі нас с сином туда, плачу палтіннік.
-Гривень?
-Грівєн.
От і поперла масть в пасть, думаю, а сам скривився й так надсилу, щоб не здогадався він, що переплачує, то й кажу:
-Ідьот. Сідайте.
-Ти, памаги нам, ми самє нє сядєм, син на носилках.
-А де ж він.
-В холє возле вихода ждєт.
Підморгую Тольяну: Заробимо, сусідо! Закриваю машину та йдемо з мужиком. Заходимо в хол…
-А чого це в нього голова простирадлом накрита? – питаю.
-Так мьортвий он совсєм. Наркоманіл. Пєрєдоз.
–Знаєш що, дядю, мабуть нікуди ми не поїдемо.
-Паднимаю вдвоє. Сто грівєнь плачу.
І знову я так надсилу:
-А документи в тебе на нього в порядку?
-Нє пєрєживай, всьо єсть.
Пожалів я його. Таке горе в дядька - сина пережив. Отож, ставимо ті носилки на каталку й веземо до моєї машини. Аж тут вітром відкинуло простирадло з голови...
Ну й пика я вам скажу... Як вночі присниться, то нічим мочу не вдержиш. Та, мабуть, не тільки її, а й, оте, руденьке, що навіть найбільшого пана з коня зсадить, стрімко прорветься…
Смієтеся? Смійтеся, смійтеся… А між тим, волосся в дядькового сина геть руде, ще й стоїть сторчака, мов йожик чорнобильський... Очі напівзаплющені, наче як хитро прищурені. Ніс довгий, загнутий донизу та старанно загострений. Зуби гостряками ледь виглядають. Які зуби? Ті самі, що в упирів та диких кабанів, ікла. Прямо якийсь Дракула Задніпровський.
Отож, роздивився я трохи, -вік би такого не бачити,- на одного з нових пасажирів і кажу:
Дядя, ти тільки не ображайся, а синок твій не упир часом? Дуже вже він на нього схожий.
-Ага, -каже, упирь, как єсть. Пока кололся, все что ми с женой за жизнь заработалі висосал на наркоту.
-Гляди мені дядя, недайбо він в дорозі зголодніє, а в мене в машині осикових кілків не водиться.
-Нє бойся. В остальном он бил парєнь как парєнь. Лицом на жену похож. Та с мєня всю жизнь кровь сосєт і кості піліт, такая уж у нєйо натура.
Зрозумів я, що то в переносному смислі казав за жінку дядечко та й остаточно заспокоївся. Підійшли до машини. Хотів я його сина до Тольяна впідсидку, але вже задуб він і не гнеться зовсім. А росту у ньому за життя було, мабуть аж ніяк не менше ніж, метр дев`яносто п`ять. Не класти ж його по діагоналі? Придумав! Витягую фанерку, яка відокремлювала за спинкою сидіння багажник від салону... Вставляємо ми з дядьком його небіжчика ногами вперед у салон через багажник, проштовхуємо рудого мерчика туди… Таки помістився, ура! Тільки ступні ніг на спинці переднього сидіння. Та, нічого, дядько не проти потерпіти. Дав я порожню каністру підкласти рудому під голову, підпер його під боки запаскою й чемоданом з інструментом. Ну, тепер все, можна їхать. Їдемо.
До поста ДАІ все йшло прекрасно… Мотор працює як часи. ДАІшників немає. Дорога майже порожня. Ніхто нас не спиняє. Сонечко вийшло з-за хмар. Відлига. Та ось і пост.
Стоять там знадвору двоє. Один старий, другий молодий. Обидва на одне рум`яне обличча, тобто дві мордяки, хоч об будь-яку підкурюй. Маленькі оченята – допитливі, аж круглі, щоки на погони лягають... Портупеями, як варені ковбаси шнуром, туго перетягнуті. І серйозні, аж страх, жах який. І що те ДАІ з людьми робить? Ідуть туди служить такі собі хлопці із звичайною статурою, навіть прогонистих та полегшених багато. А, ото, десь за рік, таке з ними відбувається… Мабуть мутація… Мама рідна не взнає… Да, нелегко їм гроші даються… То, може ж таки не спинять?
Дулю, мов цибулю тобі, шановний громадянине Триндюк. Бо, таки, спинять.. Оно, вже, молодий намагається підняти паличку... От так чудасія, випала та паличка з його руки. Дивлюся, аж пополотнів він від горя такого. А вже ж, мабуть, і гроші мої за відсутність вогнегасника подумки витратив, а за слабкий ручник тільки розмірковував куди ж їх пристроїти... А досвідчений напарник його не розгубився. Швидко скинув свою паличку, наче шаблею махнув. Ага, хлоп`ята, ну зараз буде комедія. Вмикаю правий поворот, виїжджаю на узбічча. Стаю. Лізу по документи. О, старий зайшов до приміщення, а молодий вже підходить до машини та й каже мені у відчинене щойно віконце:
-Бим-бирим-бирим-бирим, батальон ДАІ! Ваші документи!
Швидко вилізаю з документами й без рвучких рухів даю. Подивився він з прищуром кілька раз то в права, то на мене. Каже:
Ага, Васілій Тєрєньтьєвічь, ну і что вєзьом?
–Нічого.
-Какоє “нічого”? Ану, откривай багажнік!
–Може не треба?
–Давай бєгом… Что там у тебя?
–Ну, дивіться, я попереджав.
Відкриваю й думаю: Ну зараз буде… Відкрив я. А сам дивлюся на ДАІшника…Той глянув і скам`янів, за серце вхопився… Каже:
Настоящий?
–Да, - відповідаю.
-А почєму так лєжит?
–Задуб уже, - кажу, й у салон не влізав. Ото й прийшлось так розмістити.
-Ну, гляді мнє…А докумєнти на нєго єсть? –продовжив перевірку ДАІшник.
–А, он там, у його батька й показав рукою де саме.
А дядько все сидить та й сидить у машині спереду. Ну, а я стою собі на місці. Замислився: скільки ж давати за ручник із вогнегасником, коли виявить? Тим часом, не дочекавшись дядькової реакції, пішов ДАІшник туди власними ноженятками. Та зайшов не з того боку. Отож, стукає у віконце й каже Тольяну:
Вийдітє, пожалуйста, і покажитє документи на труп.
Мовчить Тольян. Той знову:
Вийдітє, пожалуйста…
А батько наркомана тим часом сидить, мов у ступорі якому. Весь в себе заглибився з горя, сердега… Тут вже я кажу, міліціонеру:
Марно з цього боку стукаєте. Він вам мало того, що не вийде, ще й документів ніяких не покаже.
-Ето почєму же? – питає ДАІшник.
Підморгнув мені, посміхнувся та й каже:
Ми, дорожная міліція, можем і мьортвого ещьо і нє такоє заставіть.
–Ну, тоді, це Ваш клієнт, -повідомив я.
–Нє понял?
–Так він учора пізно ввечері якраз і саме дуба врізав…
ДАІшник відчинив дверцята, на якусь мить зазирнув у машину й одразу вбік відскочив…
Ви коли небудь бачили, як виглядає раптово зненацька швидкозаморожений свинтус в мундирі? Не бачили? Я теж. Але, ото, мабуть, було саме воно...
Бідний, ДАІшник… Навіть, аж всі мої документи на матінку-землю впустив. А я не полінувався й сам їхі підняв… Тут його вже мабуть попустило, бо каже хрипко:
Ну і цирк, я такого єщьо нє відел. Прінєсі і покажи документи на обоіх покойніков.
Я приніс. Він оглянув їх і питає:
Вєзьош в морг?
–Да, - завірив його я.
Тут ДАІшник повернув мені папери і, навмисне не дивлячись у бік мого „Москвича”, чкурнув у приміщення. І, навіть, “счастлівого путі” не побажав. Та мені було всеодно. Я й так був радий, що все обійшлося без ручникових та вогнегасникових. Отож, їдемо ми далі…
Ну, до обласного моргу дісталися вже без ніяких пригод. Тричі нам траплялися патрулі ДАІ, але ніхто нас не спиняв, мабуть зв`язувалися між собою по рації чи ще як.
Коротше, здали ми наших покійників. Розрахувався зі мною дядько лише п`ятдесяткою. Посовістився я, таки, сотню з нього брати.
Ну, от і все. Тепер, вже їду додому. Дорогою взяв чотирьох пасажирів до самого села. Довіз їх і трошки на бензин заробив. Вдома. доповів результат Гальюну й одразу пішов спати, бо дуже зморився. Й спав зовсім без сновидінь, не тривожили мене ніякі руді та в спортивних шатах небіжчики. І, потім, доречи, теж. Чого й вам бажаю.
Отак і я побував перевізником мертвих. Щоправда, не довіз я їх до того світу. Але, я про це аж зовсм не жалкую…