Дрібне крапання світло-палаючих трав,
У глибини себе я навік увібрав.
Почекав, поки буде не так, як чекав.
І ридав над собою, беззвучно ридав...
Догори я долоні свої простягав,
Обіцяв, забирав, потім знов віддавав,
Позичав і сичав, наче ситий удав,
Дикі хмари від себе далеко я гнав...
Те що зайве було, серцем я відчував,
Роздавав, наче сміття, усе те, що мав.
Розгрібав, розбивав і на місце ховав.
Завмирав, поки бачив, а потім - вмирав.
Потім знов оживав, потім знову шукав.
Не знайшов. Дуже жаль. Дуже довго чекав.
Паралельні прямі поміж хмар помічав,
До перетину в точці вперто їх вигинав.
Витягав, розкидав, потім знову збирав.
Навіки забував я усе те, що знав.
Те, що було й не було в собі споглядав -
Потім просто упав і до ранку лежав...