Збірка: Хвороби і втечі
Десь серед тіла тече річка.
Де більше води – в ній чи в мені?
Хто швидше зміниться?
Чи витече хтось до кінця?
Я на самому вістрі електрики,
сповнений нею магніт,
притягую речі і хвилі.
Напруження мозку,
думки кровоточать,
вітер розносить слова,
крихкі швидкоплинні слова,
які, потрапляючи в річку чи в море,
швидко ідуть на дно:
годую мовчанкою риб.
Я сповнений голосу,
який походить із зовні,
вливається в душу, тремтить,
змінює все, а надто мене:
я через мить уже інший,
і так – до кінця,
двічі в одного мене не ввійдеш.
І все ж кожна волосина в мені
тягнеться вгору, до неба,
крізь пори вбираю сонце,
жадібно, так, щоб насититись:
колись бо сонця не буде.
Колись цього тіла не буде,
слід не забути подякувати йому
за віддану службу
і мирне співіснування;
утримуватись від оплакування
крихкості плоті –
пильно придивитись,
щоб розгледіти щось окрім тіла.