Дивна
Kseniaster — 24/02/2010 - 12:57
Збірка: АніЯ
Конкурс: Конкурс україномовних творів «Речі»
— Скільки коштує твій батько?
Яна сиділа, спершись на руку, за сусідньою партою. Очі її були ледь примруженими, обличчя спокійним, легка посмішка... Е-е-е... А це взагалі вона запитала? Дивно. Ми раніше ніколи не розмовляли. Можливо, мені причулося?
— Як гадаєш, скільки коштує твій батько?
Ні, запитувала, без сумніву, Яна. І питання це було до мене. Вона дивилася просто мені у вічі. Трішки схиливши голову ліворуч, посміхалася. А цей її погляд... Мені стало моторошно... Я мовчав.
— Мій — 15 тисяч доларів...
І відвернулася...
Що б це мало значити? Я взагалі погано розумів, чого і навіщо вона це запитувала. І чого, власне, мене? Звісно, я сидів практично поруч, лише через прохід, а біля неї було порожньо. Як і вчора. Як і минулого тижня, коли вона прийшла до нашого класу і сіла за останню парту. Яна Дивна... Саме так її звали. Принаймні, так сказала нам вчителька.
Яна тепер зовсім не дивилася в мою сторону. Ніби нічого й не було: ані дивного запитання, ані моторошного погляду. Вона немов повністю зосередилася на словах вчителя: “... і таким чином ми вираховуємо логарифм N. У формулі...”
Та які там формули! Я завис. У прямому розумінні слова. Хто вона така, ця Дивна Яна? Що вона хотіла сказати цим дурнуватим питанням? Я дивився на її довге світле волосся, що пасмами спадало вздовж обличчя. На пряму постать, з ледь схиленою над зошитом головою.
“Мій — 35 тисяч доларів...” Це вона про що? Новомодне страхування життя? Чи вона його зважувала? Для аукціону, ги! Мені раптом стало смішно. А ця дивна Яна вміє привернути чоловічу увагу! Звичайна зовнішність, але таємничі манери... І сиджу тепер, не можу ні про що інше думати.
Решта дня проминула доволі швидко. Яна мене більше не турбувала. Алгебру та хімію я відсидів уважно, адже попереду — універ, омріяна професія... Відчуваючи відповідальність за своє майбутнє (“Синку, ти вже дорослий. Що б не сталося, ти сам відповідальний за своє життя...”), я повинен був вчитися. Ха! Мені й самому цікаво, куди приведе нас з батьком це паруб’яче протистояння. Проте, Бурундуки ніколи нікому не поступаються...
В роздумах над непевністю свого життя і в очікуванні маминого борщу, після фізкультури я збирався додому. Вилітаючи (в прямому розумінні цього слова) зі школи, я раптом помітив неподалік на похилому стовбурі дерева, що своїм верхів’ям ледве не торкалося землі, нашу Дивну Яну. Вона дивилася просто на мене і посміхалася. О! Ця дівчинка відверто до мене залицяється! Воно й не дивно, не вона перша. Гаразд, борщ зачекає.
— Скільки коштує твій батько?
От! Знову!
— А чого це тебе так цікавить? — врешті решт запитав і я. Щоб хоч якось підтримати розмову. — І як ти це вимірюєш?
Яна мовчки дивилася на мене.
— Ну, якщо рахувати зарплату, плюс репутацію, то, думаю.., можливо.., тисяч 100... Не менше! — гордо мовив я. Бурундуки завжди стоять один за одного. Та й доктори медицини міжнародного рівня менше не коштують... Але це, звісно, був жарт!
Дивна засміялася. Її веселий сміх... А вираз обличчя... Голова трішки закинута назад, в очах віддзеркалюється небо... О, а вона прикольна!
Я й собі засміявся. От незвичне знайомство. Певно, дівчинці самотньо в новій школі. Чому б не скласти їй компанію? І чому б цією компанією не стати Бурундуку Остапу, кращому учневі школи?
— Слухай, а ти... цікава! — ледь не сказав “дивна”. Підійшовши, я сів поруч з нею. Зовсім поруч. Наші руки ледве не дотикалися. Було чутно, як вона легенько дихає.... Біля неї було затишно... — Чув, ти до нас приїхала з Новгорода?
Яна продовжувала мовчати. Лише посміхалася. Якщо відверто, то за весь цей час (практично два тижні) я почув від неї лише кілька слів. Та й то — дивні питання...
— Ти переїхала через те, що батьки розлучилися? — Дійсно, майже половина моїх однокласників жила в неповній сім’ї. — Чи вони просто змінили роботу?
Раптом Дивна підвелася. Стоячи спиною до мене, вона тихо мовила:
— Ми схильні переоцінювати власних батьків.
І пішла. Неспішно, не озираючись.
Ну, Дивна — вона і є дивна. Не вийшло в нас розмови.
Задумавшись, я просидів на дереві ще кілька хвилин. Та голодний і злий шлунок давав про себе знати — мамин борщ чекав на мене. Піднімаючи наплічник з землі, я раптом помітив білий конверт, що лежав під деревом. Піднявши його, прочитав: “Дивній”. Що ж, вона не лише Дивна, вочевидь, ще й неуважна. Вирішивши повернути його власниці наступного дня, я кинув конверт до своїх книжок і помчав додому. Побіг швидко, мов на мене полювала зграя вовків. Я насолоджувався швидкістю, відчуттям сили молодого тіла, що так розвинулося за останні півроку. І вірив, що все буде добре.
Наступного дня Яна до школи не прийшла. Не повернулася й через тиждень. Коли я запитав класну керівничку, вона сказала, що Яна сильно захворіла і не зможе з нами вчитися. На моє прохання дати її адресу чи телефон, учителька розповіла, що мама дівчинки встигла оформити усі документи про переведення і жодних контактів, на жаль, немає.
Як і в кожного випускника, в мене було надто багато роботи, щоб довго перейматися ледь знайомою дівчинкою, хоч би якою вона була цікавою. Про листа я також не згадував, він вдало загубився серед мого підліткового безладу.
Минув час. Життя посміхалось мені. Бурундуки зайняли своє місце у психіатрії і не збиралися ним поступатися. Завершивши ВНЗ, лікарем-інтерном я потрапив до обласної психіатричної лікарні. Одного вечора наприкінці мого чергування до кабінету увійшов наш санітар Максим. Високий, з темним волоссям і завжди сумним обличчям він скидався на якогось ліричного героя. Принаймні, так мені завжди видавалося. Старший за мене років на п’ять, він вже певний час працював тут, паралельно намагаючись поступити до ВНЗ. Наскільки мені відомо, це повинна була бути його друга освіта. Але на будь-які запитання стосовно цього Максим лише схиляв голову: “Це моє покликання. Лікувати душі...”
— Викликай машину — тут людина померла. — Максим важко сів на стілець. Мовчав.
Подзвонивши куди треба, я розгорнув журнал для запису.
— Прізвище, ім’я? Час смерті?
— Дивна Яна. 18:40.
Я враз закляк.
— Дивна? Молода, років так 25?
Максим здивувався:
— Чого питаєш? Он там десь має бути її картка. Якщо не помиляюся, вона тут “старожил” — її вже років 10 лікують... Хороша була, “тиха”. Лежить собі... або сидить. І все у вікно дивиться. Часом ще посміхалась, та так дивно... і моторошно. А що, твоя знайома? — раптом урвав Максим розповідь, побачивши вираз мого обличчя.
Я не міг нічого сказати. Розповісти, що два тижні був її однокласником? Про те, як навіть нею зацікавився?
Відкривши журнал, я записав усе необхідне. Максим мовчав, побачивши, що я не схильний говорити. Я здав зміну, зібрався додому. Нічого особливого, день минув практично без несподіванок. От тільки...
Повертаючись додому, я згадував наше з Яною коротке знайомство. Коротке й дивне. Он воно що, виявляється! Так от на що захворіла тоді Яна!
Вдома я дістав свої шкільні зошити. Їх залишилося кілька з 11 класу. Мені хотілося пригадати її, пригадати свою юність, друзів. Дивився на свої каракулі — і відчував ту весну... Відчував те небажання вчитися, ті перші романтичні почуття, те перше розчарування в житті...
Раптом у списаному до обкладинки зошиті з алгебри я побачив маленький білий конверт. “Дивній.” Це ж її! І як я міг забути?! Повертати його було вже пізно. Та й не було кому. У лікарні зазначено було лише відомості про матір — Ірину Дивну, яка й привела Яну. Але матір померла два роки тому.
Я налив собі коньяку, приготувався відкрити конверт. Що там може бути? Лист від колишнього однокласника? Ні, без адреси... А що... що, як це вона тоді мені у любові зізнатись хотіла?.. Бідна дівчинка...
Я повільно розгорнув аркуш, складений учетверо. Зім’ятий білий аркуш... Якась роздруківка...
“Нарешті завершився дворічний процес над Петром Пузом та Костянтином Лящем, які 19 серпня 1998 року близько 21 години застрелили відомого підприємця Олексія Дивного. Вбивство сталося поблизу дому загиблого. Обіцяну винагороду (15 тисяч доларів) виконавці отримати не встигли — їх було затримано за кілька годин після здійснення злочину. Замовник, Інна Борисівна Курпак, 1952 р. н., перебуває у розшуку.”
Я дивився на аркуш паперу — а бачив її легку усмішку... “Скільки коштує твій батько?.. Мій — 15 тисяч доларів...”