Пече, немов вогонь все тіло
Яке вже поневолі оніміло
Перетворилось у дощі осінні
Які вкриватимуть міста водою
І вітер ходить тихою ходою.
Так темно… бо заплющив очі,
Здається немов я посеред ночі
Сиджу на хмарах і рахую зорі,
Які від мого погляду прозорі
Бо сльози тихо вкрили очі мої.
Де то тепло що називав весною
Але тремтячою рукою
Я все ж живий, хоча не має змісту
Ходжу один по всьому місту.
Здається мені що воно пусте,
Немов пустеля і як ліс густе
Із неба падає каміння,
На мої руки, без сумління
Немов велике кам’яне насіння
Що саме тут повинно прорости
І я почну просити свого Бога,
Щоб показав мені він шлях, дорогу
До мого дому, його ніде немає
І я не знаю де він є, кого кохає.
Чи довго мені тут тепер стояти,
Здається вічність, бо хвилина то є час
Але від болю краще вже мовчати
Бо я все бачу, бачу усіх вас.
Каміння падає все швидше
Мабуть хвилини вже зробили крок
Навколо все стає потроху тихше,
Найменший мій в житті у небеса стрибок.
Всі намагання марні і даремні
Словами вже не можу я кричать
І сльози на очах занадто темні
Мабуть вже час, мені завжди мовчать.