Гудимівськи легенди
Валентина — 14/01/2010 - 14:36
Збірка: Казки і легенди
Тече Сула крізь золоті долини,
Вирізьблює із глини береги.
Текла колись, тече вона і нині,
Виблискуючи дзеркалом води.
Її прозорі нешвидкі потоки
Ще пам'ятають: дерев'яний міст,
І ворогів лихих підступні кроки,
І козаків гучний завзятий свист.
Колись давно, ховаючись від шляхти,
Дівчата у Сулі топили дукачі.
А сивий дяк, щоб віру не зламати,
Сховав у річці храмові ключі.
Стара верба зі смутком пригадає
Свої далекі молоді літа.
Вона від вітру гілля погойдає
І прошепоче чарівні слова:
"Було. Минувши Чебирятську гору
І переходячи Сулу глибоку вбрід,
Коня із золота занурила у воду
Козацька сотня, ідучи в похід."
Сула, Сула, ти добре, добре знаєш
Гудими – зачароване село.
Тут ти турботливо, як мати, заглядаєш
У кожне дворище, в кожнісіньке вікно.
Твоя волога живить пишні луки,
Розділена на сотні потічків.
А вітер видуває дивні звуки,
І розганяє хмари оводів.
Тут раптом відступають тихі води,
Оголюючи в глинищі хати.
Колишній зруб і скам'янілі сходи
Ти заховала від грабунку і біди.
Можливо, ти і справді захистила
Храм православний – храм цього села,
Щоб шляхтичів нестримна вража сила
Покатоличить церкву не змогла.
Так кажуть люди: "Небо пам'ятає".
І демонструють кругле озерце.
У нього навесні сніги свої скидає
Шкільний садок – оголює лице.
Тут храм стояв багатий всім на диво,
Збудований без жодного гвіздка.
Його хрести ховало небо сиве,
А дзвін в повітрі й дотепер гука.
Сула, Сула, твоєю бистриною
До храму їхали з усіх боків човни,
Хто ж знав тоді, що звісткою сумною
Тут заголосять дзвони навесні.
Хто ж знав тоді, що шляхта забажає
Створить костьол із храму на Сулі,
А їх священик навіть не спитає
Простих людей, які жили в селі.
Ти не змогла терпіти цю навалу:
Плач матерів і сивих стариків,
Коли дівчат кидали на поталу,
А ті шукали смерті з берегів.
Скажи, Сула, це не Земля просила,
Щоб тільки вражі дзвони загули,
Ти храм із шляхтою водою затопила
І поховала підлість навіки.
Немає стін. Поглинуті водою
Іконостас, дзвіниця – Божий дім.
Хтось заплатив за вічності ціною,
І мало хто замислився над цим.
Не віра це – безвір'я, влади спрага,
Жага убити все, що не твоє.
Слова брехні: "Це тільки всім на благо."
До пекла неодмінно приведе.
Змиває час надійну штукатурку,
Заносить попелом палаци і людей.
І ось уже танцюють не мазурку,
І не народжують під копами дітей.
Не тягнуть коні дерев'яний возик
До хати під соломою в садку.
А дівчина сучасна пудрить носик
І крутить кучері, а не плете косу.
Навряд чи хтось згадає: диво-кузню,
Що сохи полишила по собі,
І запашну, смачну козацьку кухню,
І човники із сіном на Сулі.
Спливає час – у вічність відлітає
Чиєсь кохання, величі надій…
А наша пам'ять і уява виплітає
Вінок легенд зі злетів і падінь.
Тече Сула, дає життя долині,
Вирізьблює із глини береги.
Текла колись, тече вона і нині,
Виблискуючи дзеркалом води.