Тета Радчукова
Юрій Кирик — 30/12/2009 - 12:47
Збірка: Непричесані думки
Юрій Кирик
ТЕТА РАДЧУКОВА
Було в мене декілька "цьоток" й одна тета Радчукова. Тета, - бо, як пояснив дідусь, була з ходачкової шляхти, то кликати її цьоткою не випадало. Чому шляхту звуть ходачковою, я, восьмирічний тоді хлопчина, зрозуміти, не міг, але дуже собі того до голови не брав, бо мешкали ми, для прикладу, побіля монастиря Кармелітів Босих, але босих монахів так і не побачив, ті давні назви так для мене таємницею й залишились. З того всього імпонувало мені, що тета моя, усе-таки - шляхта. Жила тета на Біваковій, (бічна Личаківської) і не в якомусь там будинку чи квартирі, а у “віллі”, правда я ніяк не міг дібрати, чим та “вілла” відрізнялася від решти хат, старенька, угрузла у землю, так що перший поверх видавався мало не пивницею, а з балкона другого я, малий запросто зіскакував на землю. Але як і всі, з повагою називав тетин будиночок віллою, а тету - шляхтянкою. Це додавало мені гонорів.
Тета Радчукава мене хіба найбільше любила, постійно про це нагадувала: Маркусик, то копія мого Стася, то викапаний Сташина, “аньолек”, свята дитина, - промовляла повсякчас, пестячи й пригощаючи смаколиками, які для мене завше припасала. Станіслав - її єдиний син, як про це я дізнався згодом, у час Другої Світової війни залишив матінку самотиною, і повалендався на Захід, зі швабами. Але того, дорослого Станіслава вона ніколи не згадувала. У її пам’яті жив маленький Стась, Сташина, на якого я був чимось схожий, цілком імовірно, що лише віком... У мені вона душі не чаяла й повсякчас твердила, що після смерті тільки мені залишить, то найцінніше, що є в її житті...
З живого створіння була у тети маленьке собачатко - Ліля - ратлєрка, хоча я дуже сумнівався як у назві породи, так і в породі узагалі, бо усі більші пси у тети були “вільчурами”, а усі, що мали трохи довшу шерсть - “пунделями”. Ліля чи так була прив’язана до своєї господині, чи попросту відчувала свою незахищеність перед зловорожим світом, а може й вік давався собацюрі в знаки, бо уже з десяток років світом нудила, і на крок не відступала від тети, переважно пересиджуючи у тої на колінах. Усі намагання загравати з песиком були марними - блискала на мене своїми великими очицями, ще й шкірила гострі зубенята. За відданість тета цьомкала свою слічньотку в носика, після чого та цілковито заспокоювалася.
Зрештою, я не дуже й розпачав, бо в тети було маса гарних і цікавих речей, які можна було пристосувати до забави: мідних крокодилів, мавпочок, пляшок у вигляді револьвера, скляних качечок, фігурок бравих австрійських жовнірів, старовинних театральних біноклів, чудернацьких шкатулок і годинників із заводом, та іще всілякої всячини, що ними випхані комоди, креденси й консолі старших пань. Деякі шухляди були зачинені на ключ, і я був переконаний, що саме там і знаходиться це найцінніше, той дорогоцінний спадок, яким хоче мене ощасливити.
Для дитячих ігрищ дуже пасувало розташування будинку, власне найчудовішою площадкою для ігрищ був балкон, з якого можна було зіскакувати просто в садок, де зростав надзвичайно смачний червоний, солодкий-пресолодкий аґрус. Або ж іще залазити на вишню, яка плодоносила великими соковитими морелями, якими я завше мусив пообмащуватись, бо не вміщалися в рота, і розприскували навсібіч ядучий червоний сік. Тета була в захваті:
- Сташина, Стасьо завше так само виглядав, коли ласував вишнями! З любовним захопленням утирала чистеньким рушничком мою заляпану бузю. Гарно було у тети, можливо гріла серце й таємнича обіцянка того таємничого спадку, та до тети йшов завше з радістю.
Уже на той час вона була важко хворою - рак грудей і вже пішли метастази. Ці “метастази” у моїй уяві були набагато не безпечнішими за самого потвору “рака”, бо власне вони прикували тету до ліжка, і треба було постійно нею опікуватись. Урешті знайшлася якась добра жіночка, - Зосенька, як виявилось згодом, перша наречена Стася, яка поселилась в тети й стала її доглядати.
Десь за тиждень перед смертю, тета якби віджила, навіть могла щось з’їсти. Болю не відчувала, - кололи їй наркотики, а може й тому, що врешті ощасливив своїм приїздом син, про якого не мала десять років жодної вістки. Він мені одразу не сподобався, “Віяло від нього якимсь первісним печерним троглодитизмом”,- (вислів пані Зимної, - найближча сусідка тети). Мені ж він просто смердів димом, бо, здавалось, не випускав із рота цигарки. Палив навіть у кімнаті хворої. “Це їй уже не зашкодить” - зухвало відповідав на зауваження сусідів. Тета просила аби від неї не відходив, що їй уже недовго залишилось, що хоче на сина надивитись. Зосенька увесь час плакала, і заламувала руки, але він дуже мало звертав уваги як на тету так і на Зосеньку. Пересиджував у садку з моїм таточком, дудлячи горілку. “Не можу винести того смроду” - відповідав моїй матінці, коли та просила його, піти до хворої. “Та й, про що говорити? З нею вже ангели говорять”.
Матінка лютувала на батька, бо то він, (на той час судово-медичний експерт) по своїх судово-прокурорських каналах розшукав “згубу-Стася” у Польщі й спровадив сюди. Найбільше, що турбувало Сташину-Стасєнька - якнайшвидше продати хату!
- Маєш Стефцю до купівлі першу руку, бо то ти мене сюди стягнув, раз-у-раз промовляв до тата. Батько відмовляв:
- По - перше, немає в мене грошей, по-друге, добре знаю, де живу - комуністична держава й приватна власність - несумісні!
Знайомі й друзі Татові мало не силоміць намагались позичити грошей, (сума, як на ті часи була сміховинною - якихось дванадцять тисяч - піврічна мамина платня), але він не змінив свого переконання.
Дуже врочистим було прощання з тетою. Як майже усі ракові хворі, помирала при повній свідомості. В її невеличку кімнатку заходили урочисто по-одному, виходили заплакані з більшими чи меншими згортками в руках - тета роздаровувала свої багатства. Самітниця пані Зимна - її найближча сусідка, (ходив слух, що підпільна монахиня - інші казали гермафродита), отримала срібний прибор на дванадцяти персон й бідкалася, що має з ним починити. Пані Літвінова - із межового будинку вийшла з якоюсь дуже дорогою прикрасою, яку прищепила на старий шляфрок. “Тепер мушу справити мешта й піти до тіятру, бо де ще, тим “цацком” похвалюся”? До тети я заходив разом із мамою, бо нас вона теж покликала, колінці мені вгинались, ніколи ще не діставав жодного спадку, а як було мені обіцяно, мав він бути найдорогоцінніший. Заввидівши нас, тета просльозилась.
- Маю до тебе найбільше серця Зоню, - то вона до мами. Забереш мою швейну машину, то старий “Zinger”, ним усю свою челядь до кінця життя обшивати будеш.
Маркусику, золотий мій синочку, даю тобі найдорожче, що в мене є, мою Лільку, але забери її відразу, іще сьогодні, бо собачка стара, боюсь не переживе моєї смерти.
Собацюру ми того таки дня віднесли додому, де вона усіх перекусала, але, діставши від тата бати, успокоїлась, і прожила шість довгих і щасливих років.
Матінці так і не вдалось усіх нас пообшивати тетиним “Зінгером”. Бо, коли приїхали за нею два дні після похорон, “вілла” мала уже нового господаря, який сповістив, що придбав дім разом з усім причандаллям. За останнім нащадком ходачкової шляхти слід простиг очевидячки іще раніш, як пізніше довідались, він вициганив у пані Літвінової її “цацко”, в якому вона так у театрі й не появилась, та й ціни його ніколи й не взнала, утішитись могла лиш тим, що не довелось тратитись на нові мешта...
Пані Зимна, хоч і тримала себе за цванячку, і довір’я до Стася ніколи не мала, але срібло йому таки віддала, бо попросив на святу річ, - поминки за небіщицею. Стільки його й бачили.