А за вікном зараз
така краса…
Безмежно-синій простір,
золоті зірки і молодий
місяць…
А ще – там тепло і спокійно…
бо вітру ,
що звик псувати все, без
виключення – навіть настрій,
немає…
Саме зараз з`явилось невимовне
бажання залізти
на дах…
І прокричати звідти про те,
що в мене зараз на душі…
А там сумно, знаєш…
Там давно немає простої
радості…щастя…
Певне, моя душа так
невпинно прагнула його, так
мріяла про нього, так самовіддано
до нього летіла, що
ледь-ледь не долетівши,
упала на цю грішну землю…
Заплющ очі…
Розправ руки…як крила…
Птах…
Відчуваєш цю свободу –
на даху….так, саме
тут…
…Відчуваєш себе так вільно…
І ніщо не порівняти з
цим відчуттям…
За це можна віддати
ледь не все…
Знаєш, я там не була
так давно…
Певне, через це мій настрій
постійно псується, через це
мої твори гіршають…
стають рівніші і спокійніші –
без непотрібних рим і надривів
у голосі…
Через це мої очі тьмяніють і в них
більше немає того дитячого
завзяття, з яким я
раніше дивилась в небо, тієї
віри…
а ще – в мене завжди
холодні пальці і хочеться
тепла…Але, до чого тут це?!...
P.S. Свободи! Дайте мені свободи!..
а краще - відведіть на дах…