Життя варте того, щоб жити
Варвара Серафим — 20/11/2009 - 16:12
Збірка: В шухляду
Я знала, що ти колись підеш. Отак просто, без попередження, не залишивши навіть записки. Одного вечора я прийшла з роботи в наше помешкання, і зустріли мене порожні полиці у шафі, комп’ютерний стіл без ноутбука і декілька коробок із-під компакт-дисків.
Усе акуратно стояло на своїх місцях. Видно, що найдорожчий для мене чоловік збирався без поспіху, все заздалегідь спланувавши. Може, навіть склав список речей, які треба було забрати зі собою. І я розридалася, як ридають нещасні покинуті жінки – гірко, озлоблено, безнадійно.
І ось я сиджу у фотелі, лежу на підлозі, ходжу кімнатою, кличу тебе і не розумію, як твоє серце може мовчати на погрозу мого розірватися на шматки – вони ж сім років билися в унісон, вселяючи надію на те, що механізм працюватиме вічно.
Я не шукала тебе, хоч хотіла цього понад усе. Знала, що не варто. Що не зцілити моєї розпанаханої навпіл душі. Я засинала у сльозах і прокидалася із синцями під очима – втомлена, наче й не спала взагалі. Я пленталася до ванної кімнати і змушувала своє тіло терпіти струмені холодної води, що лилася із крана. Поки варилася кава (ти не забрав своєї кавоварки, знаючи, як я люблю цей запашний напій), я, втомлена і знервована, знущалася з обличчя – всі ці холодні чайні пакетики, щоб позбутися синців під очима, косметика – дорога і якісна.
Я не хотіла, щоби на роботі знали про те, що трапилося в моєму особистому житті. Це було нескладно, адже я ніколи не запрошувала додому співробітниць і не знайомила їх зі своїм нареченим. Я не часто говорила про Ігоря, тому для подруг він залишався таким собі паном інкогніто.
І ось я сиджу перед комп’ютером, затверджую макети, узгоджую чужі графіки, домовляюся про фотосесії, я мило усміхаюся Марині, фліртую із Грицем, щось комусь доводжу, в чомусь когось переконую. Я відпрошуюся раніше з роботи (мені останнім часом часто паморочиться в голові, один із наслідків вживання кави) і йду пішки додому. Півтори години – хіба ж це багато? І байдуже, що уже вечір, що через безлюдний парк. Утім, я, може, й хотіла б, щоб зі мною трапилося щось погане, може, навіть моторошне, але впевнена в тому, що цього не буде. Коли все аж настільки погано, життю не вистачає духу добити лежачого.
А у скронях глухо гупає: “Він пішов, пішов, пішов...”
Якогось дня зрозуміла, що ще трохи – і доведеться просити аудієнції в обласного психіатра. Бо ненормально, коли жінка спить, їсть, ходить, дихає, говорить, але не живе. Усе, що раніше мене хоч трішки цікавило, втратило хоч якесь значення – подорожі, книги, фотографія, хендмейд, інтернет-спілкування, газети, журнали, телепередачі новин, кішки, люди, я сама. Залишилася тільки кава (гупання крові у скронях) і вечори, ночі, ранки, які я просиджувала з гарячим гірким напоєм.
Керівник агенції, помітивши, що я почала не так уважно ставитися до своєї роботи, викликав мене на відверту розмову. Я чесно розповіла про те, що погано сплю, що це пов’язано з гормональними змінами і що насправді все в мене гаразд. Орест Степанович, як чуйний і уважний шеф, звинуватив у всьому перевтому і відправив у вимушену відпустку на місяць. “І щоб ноги твоєї тут не було!!! – гукнув він мені услід і додав: – За гроші не переймайся, в тебе буде оплачена відпустка у розмірі двох заробітних плат плюс преміальні додатково”.
Такої щедрості від пана Ореста я не очікувала. Але широкий жест щедрості потьмянів, коли я подумала про те, що тридцять одну добу пробуду у квартирі, яка останні півроку була мені в’язницею, підвалом, кліткою і печерою, лігвом, сховком, але аж ніяк не домом.
Бо не можу назвати домом помешкання, де мене ніхто не чекає. Я безхатченко. В мене немає дому.
І ось я сиджу біля телефону й вагаюся, замурувати себе заживо тут, чи податися світ заочі. Випивши третє горнятко кави, зважилася зателефонувати Ірині – найближчій із подруг. Проте вона наступного тижня мала їхати у важливе відрядження. Й Оля, І Марічка, і Софія – усі зайняті. Востаннє на традиційних п’ятничних посиденьках я була… три, ні, чотири місяці тому, я не ділилася наболілим і не вислуховувала їхніх проблем, була неуважною і зосередженою на “своєму”. Тож нічого дивного, що зі мною не хочуть спілкуватися. Самобичування перетворилося на спілкування із внутрішнім прокурором. Плакати перехотілося. З’явилась злість.
Поки прокручувала в голові минуле, пальці мимоволі набрали номер. Коли почула у слухавці голос, злякалася того, що вчинила. Так-так, я зателефонувала Андрієві, і ще не встиг він запитати звично-добродушно: “Як справи?”, а я вже виказала-виплакала у слухавку йому про все: про біль і самотність, про те, як мені зле. Я сповідалася, каялася – хвилину, п’ять, півгодини. Знаю, що казала дурниці, що про таке не говорять уголос і що у кращому випадку змусила його шкодувати озлоблене, згорьоване, покинуте створіння на іншому кінці міста. Він мовчки слухав, не перебивав, а потім тихо й виважено запитав: “А що ти від мене хочеш?”
І я кинула трубку, не наважилася попросити тебе поїхати зі мною кудись, де тепло і сонячно, поселитися в одному готелі і слухати мої болі, витирати мої сльози, просто бути поруч, щоб я не наклала на себе руки, бо ніколи вже не зможу зцілитися від присутності Ігоря в моєму житті.
Студентський роман, із десяток філософських розмов то в його, то в моїй кухні за відсутності наших коханих у місті, спільні зацікавлення, схожа сфера діяльності та секс, відкладений на потім, який ми ніколи не реалізовували через те, що я кохала Ігоря, а він був закоханий у Ксеню – ось що було спільного у мене з Андрієм. І нічого більше…
Саме в ту мить, коли я збагнула, що думаю про когось, окрім Ігоря, у двері подзвонили. На порозі стояв Андрій. Похмурий вигляд його обличчя не віщував нічого хорошого.
“Тринадцять хвилин. Рекорд”, – спробувала пожартувати я, раніше він добирався до мене не швидше, аніж за півгодини.
І наче спровокувала вибух агресії, найм’якше із того, що він прокричав, було: “Що ти собі думаєш?.. На кого ти схожа?.. Дивись, до чого ти себе довела?.. Та якби я знав... Та якби я зустрів ту сволоту...”
Він казав цілковиту правду, і я знала, що більше ні від кого її б не почула. Бо Андрій умів мовчати, коли це було потрібно, а вмів і вжалити так, що ще потім довго пекли покусані місця.
Андрій зайшов у кухню, побачив немиті горнятка з-під кави, зауважив відсутність хоч якихось продуктів у холодильнику. Зневажливо глянувши на мій вигляд, на сорочку, яку забув Ігор у корзині для прання і яку я тягала на собі, відколи він пішов, на синці під очима, ще раз запитав: “То чого ж ти від мене хочеш?”
І ось я сиджу біля твоїх ніг і розповідаю про те, що не вмію дати собі ради, що хочу поїхати на Кубу (я чогось хочу!?) і що жодна з подруг не може скласти мені компанії. Що було помилкою тобі телефонувати, бо ти не лікар і не лікуватимеш чужого горя, і що мені шкода, що сьогодні твоя Ксеня сваритиметься з тобою, коли приїдеш посеред ночі, не пояснивши їй причин відсутності.
“До чого тут Ксеня?” – запитуєш ти з погано прихованим роздратуванням? І змушуєш мене відповідати: “Так, у мене проблеми. Так, я хочу, щоб ти поїхав зі мною. Так, я зберу речі й чекатиму тебе завтра після обіду”.
Він забрав мій закордонний паспорт і пішов. Гримнув дверима, ще раз показавши, наскільки незадоволений ситуацією. Цього вечора я почувала себе дико винною перед ним.
Засинала без істерики, прокинулася без синців під очима, випила гарячу (таки не змогла відмовитися) каву. З’ївши приготовану нашвидкуруч яєчню, вирішила, що сьогодні попрошу пробачення в Андрія і відміню можливу поїздку. Але не відмінила. По-перше, він уранці написав смс-повідомлення, що не має жодного бажання зі мною спілкуватися; по-друге, через годину надійшло смс-повідомлення, в якому йшлося, що о 17.00 – і ні хвилиною пізніше –
я повинна бути в центральному аеропорту зі спакованими за всіма правилами валізами; по-третє, в обід надійшло останнє повідомлення, в якому мене в різкій формі повідомляли, що в разі істерики, невмотивованих сліз чи схлипувань мене без докорів совісті викинуть із літака “догори дриґом”.
Йду малолюдним коридором, тягну за собою валізу на колесах і трушуся від страху побачити Андрія. Боюся, що знову сваритиме мене, що знову з очей тектимуть зрадливі сльози, що мене викинуть із літака ще раніше, ніж я в нього сяду. Але його немає... Розгублено підходжу до квиткової каси і запитую, коли злітає літак на Кубу. “Через п’ятнадцять хвилин, – чемно повідомляє мені адміністратор. – А ви, мабуть, Юлія Несторівна Гірняк?” Здивовано забираю в неї свій квиток, який залишив мені Андрій, наче в тумані, підіймаюся трапом у салон, сідаю на своє місце.
У сусідньому кріслі хтось, накрившись ковдрою, голосно похропує. “Дарма боялася. Я так “дістала” хлопця, що він навіть не прийшов зі мною попрощатися”, – пробурмотіла я собі під ніс і скрикнула від несподіванки – попутник боляче мене ущипнув за руку. З-під ковдри на мене дивилося знайоме серйозне обличчя.
Усю дорогу ми промовчали. Андрій удавав глибоку задуму, а я боялася його знову розізлити. Чесно кажучи, мені вже перестала подобатися ідея провести з цим злюкою чотири тижні.
Не минуло й півгодини після посадки, як мій попутник уже на увесь голос доводив консьєржеві, що саме ми замовляли дім на березі моря за тридцять кілометрів від готелю. І що нам обов’язково потрібно два ліжка, оскільки “пані не хоче нікого впускати у свій життєвий простір”.
І був день, і був вечір, і була ніч, і настали сутінки третього дня нашого перебування на острові. За цей час я не змогла видушити зі себе навіть усмішки. Всупереч моїм сподіванням, Андрій не намагався мене розважати. У нього були цікавіші заняття – ходити по острові понад берегом, плавати в безмежній блакиті води, засмагати, їсти все, що потрапить під руку, вечорами переглядати супутникове телебачення, днями і ночами “зависати” в Інтернеті.
Чому він так поводиться? Я ж нічого “такого” не просила – тільки побути поруч, підтримати, поговорити. Ми просто друзі – то хай буде другом, а не випадковим попутником. Самотність одного чи самотність удвох... Для мене ніякої різниці?
Вечір був трохи холодний, тому я загорнулася у плед і незчулася, як заснула.
Прокинулася від відчуття, що пливу. Здавалося, що мене гойдає в човні.
– Тихесенько, все гаразд, – прошепотів Андрій.
– Куди мене несеш?
– Невже ти думала, що, перебуваючи разом отут, на краю світу, ми проводитимемо дні та ночі на самоті?
– Але ж...
– Ніяких “але”, я так сказав, і так буде.
Моє серце шалено калатало і не давало зібратися з думками. Я не знала, як заперечити йому, якими словами довести, що “так” не буває і що це не правильно.
Усі слова він приглушив вимогливим поцілунком. І я, котра стільки часу не вміла відрізнити слово “кохати” від слова “боліти”, послухалася своїх інстинктів. А вони потребували цього чоловіка “тут і негайно”, цілунків і пестощів “гріховних і у великих кількостях”, вигуків і стогонів, сліз і сміху, і крику, і шепоту: “Андрію, Андрійчику, Андрійко...”
Він просто сказав: “Роби зі мною те, що хочеш. Я – твій, тут і зараз, у цю мить і цілий місяць. Не згадуй про те, що було, і не думай про майбутнє. Життя варте того, щоб жити, і я доведу тобі це, обов’язково”.
Мені страшно думати про те, що відбувається між нами. Так пристрасно, натхненно, невимовно я ще ніколи не кохала і не кохалася. Цей чоловік знайшов мою мелодію, зачепивши потрібну струну – чуттєвість. Я сублімувала бажання роботою, істериками, кавою, але вони нікуди не зникли. Але, навіть покинута і зболена, я не переставала бути жінкою.
Увесь місяць Андрій піклувався про мене, носив на руках у прямому і переносному значеннях, розважав, зваблював, запалював, змушував згорати від його дотиків, обіймів, поцілунків. І вимагав такого ж ставлення до себе.
Я забула про свої тридцять, про його двадцять п’ять, про сім’ю, яку я втратила і про Андрієву дівчину, що, мабуть, чекає його, як я чекала Ігоря. Я наче втратила розум, але не від розпачу, як думала ще тиждень тому, а від дивних, диких, приголомшливих відчуттів, у світ яких привів мене Андрій.
Що далі? Не розумію мотивів, якими він керується тут, але не хочу, щоб через це постраждала Ксеня.
Спаковувала речі у валізу. Літак вилітав через чотири години. Андрій блукав берегом і, як на початку, не звертав на мене уваги. “Може, воно й на краще”, – подумала я.
Під час польоту ми не розмовляли. В таксі Андрій розпитував шофера про марку і характеристики автомобіля. Він допоміг мені внести речі до квартири і повернувся, щоб іти.
Я не маю права плакати, я не плакатиму. Інакше ризикую на все життя стати отакою собі жінкою, яка страждає...
“Причини за собою двері”, – пробурмотіла я і відвернулася, щоб не кинутися за ним услід.
Я сильна, я не заплакала, все гаразд... Зараз заварю собі кави і цілий вечір сидітиму, сьорбаючи її...
Двері грюкнули. Стою обличчям до вікна, вдивляюся в ніч і геть нічого не бачу.
Двері грюкнули ще раз. “Забув причинити”, –
подумала я – От іще трішки постою і піду замкну.
Ледь вловимий дотик до шиї... Вуста ніжно шукають щось за вушком...
– Я прийшов, щоб залишитися. Назавжди.
– Але ж ти не можеш...
– Можу. Я так вирішив.
– А Ксеня?
– Що Ксеня? Ми живемо разом, але я мрію про іншу жінку. Увесь цей час я жив зустрічами з тобою. Я чекав. Яке я мав право претендувати хоч на часточку тебе, майже заміжньої жінки, закоханої у свого нареченого? Ти й не уявляєш, як я зрадів, коли почув по телефону про те, що ви розлучилися, і як розізлився, побачивши, що ти зробила із собою після того. Маленьке, загнане звірятко, очі, повні сліз і болю. Твої вуста тремтіли, ти не могла вимовити й речення, щоб не схлипувати. Я поїхав із тобою на Кубу, я був тобі не другом, а коханцем, бо мусив ним бути – інакше ти б не вилікувалася. А тепер я прошу трішечки місця у твоєму серці, малесенький шматочок. Я твій друг і твій коханець. Чи можу претендувати на право бути КОХАНИМ?
Замість відповіді зціловую твої сльози. Мені не потрібні слова, щоб відповісти. Тобі не треба чути, щоб зрозуміти.