Про літературу епохи кінця
68 — 6/11/2009 - 20:17
Писати по-старому – означає заперечувати свою приналежність до теперішньої епохи. Світ змінився, хочемо ми цього, чи ні. Позитивізм вже давно – і навіки! – в могилі. Ера всеохопних концепцій завершилась. Автор тепер може шукати лише локальну істину, прагнення пояснити весь світ у ХХІ столтті – інфантильне. Всі історії, які ми розповідаємо, є історіями для обмеженого кола осіб. Більшість авторів (мова не йде, скажімо, про Стівена Кінга чи Паоло Коельо, про літературу з конвеєра для масовго одноразового вжитку) пишуть для вузького кола пошановувачів. Писати для всіх уже не можливо. Діккенс у ХІХ столітті писав для усіх, але зараз, пишучи для широкого загалу, можна хіба штампувати, ліпити до купи напівфабрикати готових стереотипних образів, сюжетів. Справжній творець пише тепер лише для своїх, таких, як він.
Фундаментальна ознака нашої епохи – присутність можливості повного винищення людства з лиця Землі самою ж людиною. Це може відбутися за місяць, за десять років чи у ХХІІ столітті, але можливість такої події вже навіки оселилась у нашій свідомості завдяки Хіросімі, завдяки Кубинській кризі, завдяки застосуванню зброї масовго ураження проти курдів в Іраці. Тому сучасний автор пише до сучасників. Він не може собі дозволити плекати марну надію бути почутим нащадками, адже, можливо, цих нащадків уже ніколи не буде. Ми впритул наблизилися до кіня, можливо, це кінець історії – історії нашого перебування тут. Звісно, гарантії такого винищення немає, можливо, люди існуватимуть ще десятки, сотні тисяч років, але все ж ймовірність повного знищення змушує нас переосмислити наше ставлення до мистецтва. Умоглядна присутність кінця робить очевидним кінець традиції. Традиція має сенс лише при наявності цілковитої певності в тому, що у неї є завтра. Ми собі такої розкоші дозволити не можемо. Тому наша доба – це доба всеможливого експерименту: оскільки завтра вже може не прийти, варто сьогодні спробувати усі доступні людському мисленню форми втілення ідей та думок.
Втім, люди продовжують обома руками триматися за старе. Їх можна зрозуміти: легше відмовитися вірити в реальність, ніж погодитися із тим, що світ балансує на межі зникнення. Це своєрідна втеча – модель поведінки Гомера Сімпсона: «те, чого я не бачу, не може мені зашкодити». Шлях заперечення ядерних боєголовок, нано-технологій, світової порно-індустрії і наркотрафіку, можливо, і не веде нікуди, але дарує солодке заспокоєня. Це, знову ж, інфантилізм. Справді, Ісус вчить нас бути дітьми. Але ж не страусами – не ховати голову в пісок. І кому б ми не поклонялися, ми не маємо права ховатися від сучасного світу, адже (хай як це дивно і неймовірно звучить) ми ще маємо шанс змінити цей світ чи врятувати його – від себе. Але для цього необхідно його побачити. В цьому випадку творчість – один із органів зору. Світ не розкриє себе, якщо продовжувати дивитись на нього крізь призму сосюрівських чи єсєнінських віршиків. Нікому не заборонено писати поезії про кохання, в яких перший чи другий рядок починається із займенника «Ти», як не забороняється зрячим закапувати собі в очі кислоту. Кожен, хто має очі – талант, потугу до творчості – має побачити. Світ, який він є, із онлайн порно відео БДСМ, ісламістами на сусідньому континенті, проститутками в сусідньому кварталі, скінхедами в сусідньому дворі, зеками в сусідньому під’їзді, наркозалежними в сусідній квартирі. Світ – не лише романтичні осінні парки, річки, звичні для нас вулиці, світ – це також одуріла від кокаїну голівудська медіа-шльондра, це щорічна гибель 5-10 тисяч людей у Мексиці в ході війни наркокартелів. У світі є не лише Україна, Росія, США, тут також існує Зімбабве, де рівень безробіття становить 94%, а за банкноту номіналом 100.000.000.000.000 не можна купити хліба, чи Лесото, де 24% людей мають СНІД, тому старими тут люди вважаються з 35 років.
Ми маємо прийняти цей світ – як сироту. Впустити його в себе, не тікати. Інакше творчість стане порожньою. Інакше ми плодитимемо лише симулякри, нулі, і самі залишатимемось порожніми, обгортками без змісту. Література нашої епохи, епохи розщепленого ядра атома, має творитися наповненими людьми. Адже наповненість світом – це небайдужість, це, зрештою, гуманізм.